Він вріс у стіни своєї квартири. Цей простір став своєрідною шкаралупою, а він – горішок, який можна було витягнути хіба що застос
Щодня, перш ніж покинути обитель, він одягає на себе костюм добропорядного громадянина та пахтиться парфумами соціального етикету. А повертаючись, поспіхом знімає ці обладунки та проводить ритуал герметизації простору – замикає двері на замок.
Ця територія – його територія, непроникна для зовнішнього світу, для підглядань “інших”. Проникною вона стає лише за його індульгенцією. Ці строго виміряні квадратні метри накопичують та нашаровують у собі час пластами. Нове не знищує старе, а лягає поверх нього. Сервант у вітальні – цей вірний охоронець кришталевих салатниць, келихів та ваз – ідеальний обʼєкт стратиграфічного дослідження (1). Всередині старого кришталю затишно оселилися сучасні артефакти. Салатниці перетворилися на притулок для прострочених пластикових банківських карток, ґудзиків, зіжмаканих магазинних чеків, мертвих батарейок та монет. Келихи слугують підставками для полароїдних фото, а у вази занурені гірлянди, що вмикаються для створення інтимної атмосфери.
Трісь! Оболонка тріснула.
Однієї весняної пори квартирне всохле ядерце викотилося з шкаралупи на пошуки об'єкта жадання. Костюм взірцевого громадянина він ненадовго змінив на шати взірцевого залицяльника. Тоді він духмянів зовсім не ароматом соціального етикету – від нього струменіло хіттю.
Тваринні інстинкти повінчали шукача і його знахідку серед білого цвіту яблунь та вишень, в якому навесні тонуло місто. Вони ідеально злиплися своїми емоційними дефіцитами: для нього любов була знаряддям, щоб викликати заздрість у сторонніх винятковістю своєї здобичі, для неї – підпоркою для хиткої самооцінки, яку живив сам факт бути цією здобиччю.
Донедавна вони існували самі собою, а зараз спресувалися воєдино у пластиліновий згусток – строкате місиво, яке похапцем зім’яли в дитячих брудних долоньках.
Пластилінова грудка не може вижити назовні. Її природа вимагає бути “всередині”. Тож пістрявий згусток пластиліну, немов тендітну декоративну кімнатну рослинку в горщику, перенесли через поріг його квартири.
Клац!
Тепер це частина геометричного простору із лакованим паркетом. Стрій залицяльника ховається до шафи, законсервований у кофр. В нагрудну кишеню кладеться мішечок лаванди, щоб міль навіть не дивилася в той бік. Хто знає, можливо, скоро його доведеться дістати знову.
Вони лягали – разом. Вставали – разом. Перед дзеркалом у передпокої одягали костюми добропорядних громадян – разом. Пахтилися парфумами соціального етикету – разом. Виходили назовні – разом. Повертались до свого квартирного храму – разом. Знову лягали на шовкові простирадла – і теж разом. Заново! Лягали, вставали, вбирались, пахтилися, йшли та повертались… Лягали.
В цьому вирі подій вистачало часу і на плекання її підв’ялої самоцінності. Він невтомно зрошував її струменем компліментів, захлинався від захвату перед її красою. Боготворив кожен міліметр її тіла, кожну зморшку та складку, якими воно було помережене з голови до ніг. Вона ж інтенсивно живилася цими панегіриками та дифірамбами, немов личинка, запасаючись поживними речовинами. Ця гусінь, яка скніла у лялечці власної нікчемності, тепер потайки вирощувала крильця.
А він тим часом підбирав для неї почесне місце в утробі квартири: з’єднавши кінчики вказівних та великих пальців, створив режисерську рамку. Примружився. Дивився крізь неї.
–Тут? Може, там? Ні, тут!
Він хотів вписати її в інтерʼєр, як сервант, адже красиві речі потребують гідної експозиції. Він доглядатиме за нею, як за сервізом Villeroy & Boch на дванадцять персон.
Вони лягали – її крильця тайкома дозрівали. Вставали – крильця набрякали. Вбирались – крильця слухняно ховались. Виходили – крильця потайки гартувались. Повертались – крильця за спиною наливались соками його щоденного обожнювання. У цьому маскуванні ховався її секрет – наче заборонений плід у чреві папеси Іванни (2), який вивергнувся з неї під час процесії. Так само і ядушливо-червоні, скривавлені крила вивалились перед його очима, роздерши її тонку шкірку. Гусінь переродилася на комаху. Він радіє на мить, вбачаючи в цьому символ відродження та пристрасті. Для неї ж вмить квартира обертається на герметичний, задушливий простір, де лише пил, паркет та нерухомі артефакти.
Його річ заговорила! Вона зажадала свободи.
Ляпас! І він мовчазно тримає цей удар, щоб не впасти в її очах.
Вона хоче друзів і подруг, музики і танців.
Ще удар! І він покірливо киває.
Вона кличе його з собою. Вона кличе його на хмільне вінчання з Вакхом (3), на бетонний танцпол, у місиво оголених і спітнілих тіл, що переливаються у променях софітів. Там людська субстанція рухається в такт бітам, зваблюючи тих, хто ще не приєднався. Тим, хто вагається, пропонують фармацевтичне підкріплення, щоб тіло остаточно розм’якло та розчинилося в суміші солоної плоті.
Цей коловорот засмоктує їх обох. Вони не пручаються. В їхній крові пульсує синтетичний трунок. Зіниці заповнені темрявою.
Він зустрічається зі сп’янілими та хтивими поглядами одних, вона – з іншими. Він липне торсом до випадкових тіл одних, вона – до інших. Він плотолюбно мацає одних, вона – інших.
Вони миттєво обростають новими знайомствами. Говорять ні про що, сміються ні з чого, обіцяють будь-що… І – назавжди.
Софіти згасають. Музика зупиняється. Сьогоднішній вечір добігає кінця.
Проте адепти техно та забороненого нектару прагнуть продовжити те, що розпочали в цьому храмі культу Вакха (4). Бенкет ще не завершено. Нові знайомі готові змінити бетонний танцпол на лакований паркет. Паркет його квартири…
Він проти. Вона благає. Він відмовляє.
Дикі, неприборкані пристрасті вириваються на волю. Його воля паралізована синтетичним чадом. Рішення приймається миттєво. Та не ним! Вона ультимативно оголошує йому та новим випадковим знайомим, що бенкет буде продовжено на території його квартири. Мовою бетонної спітнілої спільноти – “афтер”. Апеляції не приймаються. Більшість проголосувала “за”. Рішення прийнято. Його голос настільки самотній та тихий, що його ніхто не чує.
Клац!
Розгерметизація.
Двері відчинено. Водоспад із людської плоті заповнює простір квартири, як грішники заповнювали безодню Рубенса (5). Вони бруднять його лакований паркет взуттям, яке ще нещодавно втоптувало в бетон сечу в туалетах храму. Використовують колекційний кришталь як попільнички. Ганьблять закутки його квартири тваринним сексом. Оскверняють простір нечистотами дешевої літератури, що виливається гнійними згустками з їхніх вуст.
Він стоїть посеред цього місива тіл навколішках. Його руки опущені. Його очі залиті не лише темрявою розширених зіниць, а й гіркими сльозами абсолютного, тотального безсилля. Крізь тріщини в плоті від ослабленої дії синтетичного знеболювального проступає різкий як лезо, чистий та стерильний фізичний біль. Його нудить. Рештки неперетравленого сніданку рвуться вийти назовні та привітатися з непроханими гостями. Він шукає клаптик незайманого паркету. Підсувається рачки і падає долілиць, щоб носом жадібно вдихати залишки непорочного аромату своєї квартири. Нюхає! Прагне язиком відчувати гладкість лакованої підлоги. Лиже! Прикладається щокою. Позиви блювоти стають дедалі різкішими. Він уже не в силі втримати цю рідку субстанцію і вибльовує вміст шлунка. Окроплює цей паркетний наділ собою, наче маркує, оберігає цей останній форпост недоторканий іншими.
Комаха щось дзижчить над вухом, але він не розуміє її мови…
Київ, травень, 2026
Стратиграфія – розділ історичної геології, що вивчає послідовність залягання шарів гірських порід для визначення їхнього віку. У переносному значенні – дослідження культурних пластів, де нижні шари відображають минуле, а верхні – сучасність.
Папеса Іванна – легендарна постать, жінка, яка нібито маскувалася під чоловіка й зайняла папський престол. Її стать була розкрита, коли вона раптово народила дитину під час процесії. Невдовзі Іванна померла: чи то від ускладнень під час пологів, чи то через вбивство розлюченим натовпом. Більшість сучасних вчених вважають цю історію середньовічним міфом.
Вакх (Діоніс) – бог виноградарства, виноробства та релігійного екстазу в античній міфології (Діоніс – у давньогрецькій, Вакх – у давньоримській традиції).
Культ Вакха, або Вакханалія – античні містичні свята оргіастичного типу на честь бога Вакха. У переносному значенні – гамірне, дике застілля або безладний прояв пристрастей.
Безодня Рубенса – відсилання до монументального полотна “Падіння грішників”, написанного Пітером Паулем Рубенсом близько 1620 року.
