Темний Розлом. Місце, де ніколи не буває світла. Його чорна, рвана паща розкрилася у самісінькому серці нашого світу, і ті, хто наважувалися спуститися туди, більше ніколи не поверталися. Але я, Зоря, мала спуститися. Я чула їхній спів, що затихав, чула їхній страх, що наростав, – спів птахів, закованих у клітки.
Мене завжди називали Зоряною Матір'ю. Наше місто, Срібне, було збудоване навколо величезного дуба — дерева-серця, що сягало своїм гіллям до самого неба. Цей дуб був нашим домом, нашим захистом, але кілька днів тому темрява прорвалася і до нього. Вона викрала наших пернатих жителів: яскравих папуг, крихітних колібрі, дзвінкоголосих щигликів. Вони були частиною нашої душі, частиною мене. Я відчувала їхній біль, їхню самотність.
"Зоре, не йди!" — благав мене старійшина Ельдар, його зморшки глибоко залягли на обличчі. "Ти знаєш, що ніхто не повертався звідти. Розлом — це могила світла."
"Я чую їх, Ельдаре," — мої слова були тверді. — "Я відчуваю їхній страх. Я не можу їх покинути. Поки в мені є сили, я боротимусь за кожну пташку, за кожен їхній спів."
Зробивши крок у безодню, я відчула, як холод темряви поглинає мене. Дивно, але я бачила. Я бачила все. Навколо мене простягався нескінченний чорний простір, де тіні були густими, як смола. Скеля, що вела далі, була розсічена, відкриваючи лабіринт, чиї стіни звивалися, немов змії. І в центрі, у серці цього жаху, мерехтіло ледь помітне сяйво. Це сяйво було відлунням надії, криком про порятунок моїх птахів.
Я помчала вперед, петляючи поміж кам’яних стін. Пастки, зроблені з темної енергії, чекали на мене на кожному кроці, але я була швидша. Я уникала їх, обходила, пролітала над ними, мов тінь. Нарешті я дісталася до центру. Клітки. Десятки кліток з моїми пташками. Їхнє пір’я було брудним, а очі сповнені страху.
Тільки-но я доторкнулася до першої клітки, темрява навколо мене почала згущуватися. Вона ставала липкою, в'язкою, як смола. Я відчула, як вона намагається мене схопити, втягнути у себе. Це був момент, коли я розкрила свої срібні крила. Вони були білосніжними, немов перший сніг, і світилися у цій безпросвітній пітьмі.
Однією рукою я вихопила Зоряний Меч, що був викуваний з місячного світла, а другою міцно прив'язала клітки до себе. Змахнувши крилами, я відірвалася від землі, і темрява заревла від люті, кинувши за мною своїх найгірших посіпак. Тіні, що мали вигляд примарних хижаків, мчали за мною, намагаючись схопити моїх птахів. Але я була швидшою. Я летіла, мов блискавка, вислизаючи з їхніх лап, відбиваючись мечем від їхніх атак.
Покинувши Розлом, я помчала до міста. Я залишила птахів під надійною охороною і, не зволікаючи, повернулася назад. Мої здогадки були вірними. Темрява не відступала. Вона мчала до Срібного міста, намагаючись захопити його. Я вирішила, що битва має відбутися тут, далеко від мого дому, щоб не наражати на небезпеку моїх співвітчизників.
Битва була довгою. Меч в моїх руках сяяв, розсікаючи чорні тіні, крила розганяли морок. Я була виснажена, але не здавалася. І ось, коли перші промені сонця торкнулися обрію, вони пронизали темні хмари, що згустилися над полем битви, і почали спалювати залишки ворога.
Я не пам’ятаю, як повернулася до міста. Пам'ятаю лише, що всі були в безпеці. Побачивши, як наші пернаті друзі знову радісно літають під гілками великого дуба, я відчула спокій і втому, але це була приємна втома. Я дивилась, як сонячні промені заливали листя, і відчувала, як моє серце наповнюється теплом.
Цю історію я розповідаю вам, мої любі діти Срібного міста. Ви сидите навколо мене, під розлогим гіллям нашого дуба-серця, ваші очі широко розплющені, а дитячі серця затамовують подих. Я бачу, як кожен з вас уявляє себе на моєму місці. Я розповідаю цю історію не для того, щоб ви боялися темряви, а для того, щоб ви ніколи не втрачали віру в силу світла. Завжди пам’ятайте, що в кожному з вас є маленький вогник надії, який може розігнати будь-яку темряву. Ваше місто, ваш дім, завжди будуть під захистом, доки ваші серця сповнені любові та відваги.
