Київ. Літо. Липень. Багряний захід сонця. На небі вже проступає блідий місяць. Легкий вітерець пестить обличчя містян, але не лише він. Липи… Вечірні вулиці тонуть у медових пахощах. Вичахлий асфальт тротуарів додає свої смолисті нотки міському аромату. Вдень липові дерева бережуть свій соковитий нектар. Їхній продукт більшою мірою орієнтований на сутінкового споживача. А той уже звик користуватися щедротами цього постачальника пахощів на свій розсуд та підкоряючись власному поклику, закладеному самою природою.
Дерево, приміром, є ідеальним місцем, щоб спорожнити сечовий міхур або кишківник після щедрого частування чи гіркого трунку в барі неподалік. Адже до туалету черга, стояти в якій зі скам'янілою сардонічною посмішкою від гострих спазмів внизу живота вважається непристойним серед собі подібних. Таку міміку оцінили б митці доби бароко для своїх екзерсисів у змальовуванні з натури, але аж ніяк не хмільні Вакхи та їхні палкі менади в млосному очікуванні перед клозетом.
Суд викликає пані липу для свідчення у справі.
“Вш-ш-ш”, – дає показання пані свідок.
Вш-ш-ш – фіксує секретар.
Бах! Суддівський молоток. Випорожнення виправдано!
Серветки, завчасно знайдені деінде, укутують, немов ковдрою, результати сумлінної роботи травної системи, щоб ті мирно собі спочивали. “Добриво для дерева”, – зринає думка в голівоньці задоволеного виконавця. Цвіт липи напрочуд добре виконує свою функцію дезодорування простору навколо. Надобраніч, малятка.
Менш сумлінна робота травної системи також вимагає, за відсутності артефакту неживої природи – унітаза, негайної залученості витвору живої природи – дерева. Ще мить тому чийсь солодкий ротик вивергав потоки кумедних історій та жартів на голови своїх співрозмовників, а вже зараз він вивергає менш потішне – недотравлене меню з бару прямо на липове коріння. “Підживлення для дерева”, – пролітає думка у виснаженого процесом блювача, до якого поступово повертаються вітальні сили. Збоку це скидається на тата-пінгвіна, який годує своє дитинча на просторах Антарктики. Господи, як же це мило! І заразом – таке собі дружнє нагадування, kind reminder, про розподіл ієрархічних ролей між деревом та людиною. “Ти тут завдяки мені ростеш, крихітко”, – приємна людинка мислить собі й, разом з тим, самостверджується через усвідомлення власної нікчемності в астрономічній системі Коперника.
Феміда заслуховує показання липи.
“Слово надається потерпілій стороні”, – оголошує судовий секретар.
“Вш-ш-ш”, – липа свідчить.
Бах! Суддівський молоток. Блювача виправдано!
Ґрунт помалу всмоктує в себе, наче губка, блювотні маси. Спочатку – рідкі, потім слизові, а з часом зникають і грудкоподібні рештки. Липа не жадібна, земля – теж. Вони обовʼязково діляться цими шлунковими дарами зі своїми братами та сестрами.
Дерево ще й чудовий сховок для того, щоб позбавити цноти цю рудоволосу наївну дурепу з пулькатими хмільними очима. Він вирішив спізнати її з тилу. Тож орнамент кори духмяної липи залишає на згадку прекрасні звивисті вм'ятини на її молоденькому личку, а корінню дерева натомість дістанеться використаний презерватив. А ще – купа вологих серветок із залишками біоматеріалу різного походження, кольору та консистенції: білого й червоного, в'язкого та рідкого. Довірлива пулькатоока, втративши хвилину тому свій титул “Незаймана”, уявляла усе це більш романтичним, а об'єкт її пристрасті – менш анатомічним. Чорт! Смітник далеко.
Викликають липу до залу засідань для свідчень.
“Вш-ш”, – липа, несміливо.
Шелест долучають до справи.
Бах! Суддівський молоток. Коханців виправдано!
Під вечірнім небом липа, під липою любасики, а під їхніми юними ніжками – вислід спарювання, який вони утрамбовують у ґрунт підошвами своїх черевиків. Топчуть, наче ягоди на вино. Вона очікує сотні слів, а отримує відщипану навмання духмяну квітку з липи. Чи то на згадку, чи то як подяку. Уже не розбереш. Опущені очі красномовно натякають – це останнє, що вона отримає від його тіла: буквально і фігурально. Вибач, лялечко, але твій рід у беззаперечній статистичній більшості в цій закривавленій війною країні.
Нічні комашки сумлінно трудяться над липовим цвітом. Бж-ж-ж. Вони мимоволі та байдуже споглядають іншу, не менш сумлінну роботу крилатих колег під ним – біля підніжжя, прямо над серветками. Дз-з-з. Ох, ці людські тіла… Їхніх власників називають містянами. Точніше, вони самі себе так величають. Снують, метушаться, юрмляться. Але комашні байдуже, хто є хто! У них своя місія, суворо визначена інстинктами, а в містян – своя, продиктована нагальними потребами…
