Я не мама, але дуже хотіла написати щось важливе від імені матерів.
Передісторія.
Ці 7 днів я жила одним текстом. 255 слів, які залишаються в тобі довше, ніж цілі розділи. Такий текст хотілося написати й прочитати, але не хочеться проживати.
Було багато версій. Я губилася між ними, сумнівалася, питала порад. Перша версія, написана серцем — отримала схвальні відгуки багатьох бетарідерів. Але одна важлива річ: у мене немає материнського досвіду. А отже, попри емоційну правдивість, десь могла схибити в деталях, які мами відчувають нутром. І я вдячна за щиру, чуйно сформульовану пораду від ще однієї читачки, яка допомогла мені знайти баланс: залишити глибину, але зробити її реальнішою з погляду матері.
Писати було важко. Дуже. Після кожної версії я деякий час просто сиділа в тиші. Було і відчуття безсилля, і сльози, і усмішка крізь біль... Навіть не одразу зрозуміла, скільки всього змогла вкласти в ці 255 слів і цих дві хвилини...
Цей драбл я присвятила українським матерям. Тим, хто затуляє дітей під обстрілами. Тим, про кого не часто пишуть у новинах. Але вони — героїні, не тому, що хочуть, а тому, що захищають своїх дітей. Їхні "тшш, я тут" лунають голосніше за сирени.
Нарешті драбл опублікували. Щиро сподіваюся на вашу підтримку🫶.
Я щиро бажаю, щоб кожна дитина в цьому світі завжди була поруч зі своєю мамою. І щоб було більше днів, коли не треба ховатися. Більше світлих днів і більше обіймів.
Цінуйте своїх близьких!
Подзвоніть мамі, поки маєте можливість. Просто скажіть, що ви її любите❤️
P. S. Окрема щира дяка всім-всім моїм бетарідерам! Ви дали мені не лише поради, а й емоційний зворотній зв’язок. Завдяки вам цей драбл став саме таким, яким він є зараз — правдивим і сильним.
