Аудіо версія — від спільноти “На!Читай”
Скільки часу вже минуло?
День, коли все почалось, тепер здається таким далеким. Обличчя, які оточували, мені вже не впізнати. Деякі й зовсім нові, незнайомі. І досі невідомо, що сталося з тими хто рішив уникнути цього становища, змінити перебіг долі, бодай для себе.
Те на що мені не вистачило хоробрості.
Тепер, все що залишилось із варіантів — згадувати давно минуле, адже тут нема нічого, що дарує найменшу крихту радості.
Звичайний день, звичайні турботи. Затьмарював лише прогноз погоди, передавали дощ на всю добу. Дізнався про це вже в автобусі, а парасоля залишилась вдома. Ледве встиг заскочити в будівлю рівно перед тим, як обрушилась злива.
Слабо схоже на везіння, встиг та й встиг. Тільки як тепер повертатися додому? При цьому не стати до нитки промоклою ганчіркою. Викликати таксі?
Зазвичай, дощ ллє з перервами, я міг би почекати момент, але не схоже щоб сьогодні була така розкіш. Ще й вітер почав вередувати, що не гляну у вікно — тільки дужчає. Про це ніхто не сповіщав.
З тугою я дивився у вікно, плануючи дорогу додому. Невже таки доведеться витрачатись на колеса?
Звичний і нудний мені краєвид, що я завжди бачив, сьогодні таким не був. Сильний вітер і злива стали одним бурхливим ураганом, та й таких масштабів, що лише у фільмах бачив. Люди судорожно бігали, ховалися хто де міг. Ті, що не дочекались машини, так само розбігалися геть. Бурхлива природа не могла насититись скоєним, ніби мститься нам за всі гріхи. Дерево, без жодної ознаки старіння, втратило рівновагу і остаточно впало. Секунду воно повисло на дротах та обірвало їх. Світло в окрузі згасло, у нашій будівлі також.
Я припустив, що робити тепер нічого. Ноутбуків фірма не мала. Ремонт такого типу руйнувань займе кілька днів, з умовами прогнозу на погоду. З цими думками почав неквапливе збиранням своєї сумки.
Спускаючись до виходу, почув гомін натовпу біля вхідних дверей. Люди начисто відмовлялися виходити на вулицю. Я вже бачив події з вікна і цілком розумію чому вони не поспішають виходити. Але все ж не маю наміру сидіти тут без світла, хотілося швидше додому. Заварити собі чайку, плюхнутися до телевізора, глянути бажаний мною, всі ці тижні, фільм.
І все ж, я без парасольки, таки викликатиму таксі. Діставши мобільник, зайшов у відповідну програму. Рука машинально приготувалася гортати карту у пошуку найближчої доступної машини, а мозок в оцінці додаткових витрат на послугу. На екрані з'явилося *Немає підключення до мережі.*
Як так? Я ж точно поповнив рахунок. Мій погляд впав у кут екрану — мобільний зв'язок відсутній. Схоже, десь ще обірвались дроти. Від своєї здогадки пробився легкий смішок, ніби я знаю причину всьому скоєному, крім впалих гілок і дерев. Втім, можна почекати ще трішки у офісі, може й закінчиться цей дощ.
Час йшов нудливо, нескінченний гомін людей, стукіт крапель по вікнах, завивання вітру. Навіть ігри, які встановив раніше, щоб відволіктися в транспорті, стали мене дратувати. Від чого я просто почав крутитись то в один, то в інший бік на своєму кріслі. Хтось покликав своїх подивитись на видовище за вікно. Що там нового? Мені аж самому стало цікаво.
Велика машина котилася вулицею. Це вже не можна назвати простою зливою або штормом. Вона переверталася на свої боки і дах. Справа набувала небезпечних обертів. Без зв'язку ми не могли дізнатись, який зараз рівень загрози, проте нутро передбачало щось страшніше.
Деякі люди спускалися на перші поверхи, у той час коли інші підіймались, створюючи циклічність бажаючих на вихід. Всі хочуть, але більшість цих сміливців, поверталися не виходячи за двері будівлі. Були ж й ті, що швидко вибігали і так само забігали назад, пошкодувавши через свою імпульсивність. Від нудьги я спостерігав за цим деякий час.
А потім, групка людей, що активно вештались на першому поверсі, кудись зникла. Схоже, вони вирішили спробувати вийти через чорний хід. Мені теж кортіло вибратись, тому й подався на розвідку за ними. Вже не міг тут стирчати.
І таки мав рацію, в тому напрямку знаходилися пожежні залізні двері. Її, здавалося, не турбував якийсь там вітерець, на відміну від центральних дверей.
Наступні дії відбулись надто швидко аби збагнути одразу. Той, що відкривав двері, з неймовірною силою був притиснутий розпростертими дверима, які відкинуло поривом вітру. Потерпілий лише зітхнув перед знепритомнінням. По його обличчю сочилася кров. Я так і стояв у ступорі, разом із рештою. На щастя, двоє хлопців оговталися швидше і відтягли бідолаху від, тепер не дуже безпечних дверей. Протяг прорвався до будівлі і осипав нас крижаними краплями.
На шум і незрозумілий протяг, прийшов погледіти натовп зі входу. Але через холод і острах, до небезпечних дверей більше ніхто не наближався. Я разом з усіма повернувся до головного входу, хлопці тягли постраждалого, підхопивши за руки. Питань, що з ним трапилося не ставили, лише долинали перешіптування. Дехто, стурбовано запропонував надати бодай першу допомогу та й в принципі привести до тями.
Минуло кілька годин. Мій шлунок видавав гучні звуки. Рішив прогулятися у бік їдальні. Таких же зголоднілих зібралася пристойна черга. У цей момент я подумки вилаяв себе за нехтуванням простими речами, як скласти собі обід у судочок. Зазвичай співробітники їли у свою перерву і вирушали на робочі місця. Зараз ніхто не поспішав кудись іти.
Працівники їдальні, в поті чола обслуговували відвідувачів без світла. У їхніх можливостях було лише видавати готову їжу або ту, яку можна вживати без попереднього нагрівання. Поки я обирав що їстиму, почув лайку і звісно вона була від клієнта кухні. Хтось не мав при собі готівки і намагався сторгуватись із касиром, а той у свою чергу відмовлявся вірити на слово, працюючи собі у можливий збиток. Зрештою, це рідкісна подія, яка незабаром закінчиться. Чому він повинен ризикувати своєю роботою та штрафами заради незнайомця, який може більше не показуватись в їдальні, приховуючи цю обіцянку. А людині ввечері здавати касу, як їй виправдати не стикування між проданим та виручкою? Платити зі своєї кишені? Це вже давайте самі.
Витерпівши повільну чергу, я нарешті дістався довгоочікуваної їжі. Не рівень ресторану, але особисто мені подобалася тутешня їжа: ситна, смачна і відповідала своїй ціні, що важливо. А от злива не давала і натяку на завершення своїх бурхливих намірів. Та й нещодавня картина, досі стоїть перед очима. Стан того хлопця остаточно відбила бажання спробувати вибратись наперекір природі.
Я швидко впорався з трапезою, але так само не поспішав виходити з їдальні. Тут куди тепліше та сухіше, ніж унизу при вході та безпечніше поверху з моїм робочим місцем. Шлунок нарешті вгамувався і на мене впала втома, хотілося спати після хорошого обіду. Це бажання було спокусливим, тому й піддався.
Хоч й провалився в сон, досі чув розмови людей та як брязкотіли столові прибори. Але з усіх звуків, що склалися в один шумовий фон, мене розбудила гнівна розмова вдалині. Я ліниво перемістив голову на складених на столі рук і глянув у бік метушні.
Чоловік знову обурювався на персонал за відмову брати в борг. А мене обурювала його галасливість. Піднімати шум на весь зал через пропущений прийом їжі для мене привід слабенький. Якщо немає можливості платити, то й ніякого обслуговування не буде. Проте ситуація за вікном вбивала надії повернутися додому хоча б до пізнього вечора. Крик озлобленого чоловіка наростав з кожною секундою, не оминаючи матюки і погрози. Касир ніяк не реагував і лише повторював свою відмову, навіть без аргументів, він їх уже висловив. Чоловіка це не зупинило, він задіяв й інших людей, що також голодують без готівки. Ті одразу підскочили з вигуками на кшталт: * Так! Ми теж хочемо їсти! Ми вам не безхатьки якісь! Це вам так з рук не зійде! *. Персонал міг лише заперечувати, нагадувати про свої обов'язки та погрожувати поліцією. А з кухні прокричали, що коли люди чимось не задоволені, то нехай усі думки висловлюють у книгу скарг.
Світло з вікон затухало, наступала темрява. З різних кутів приміщення почали активно з'являтись різні вогники. Не знаю, чим таким цікавим могли займатися люди, окрім бездумно тикати у телефон. Але навіщо комусь знадобився ліхтарик? Чим би вони себе не тішили, заряд їхньої техніки закінчиться швидше. І я б на їхньому місці використовував телефон тільки у разі нагальної потреби. Адже невідомо, скільки ще нам доведеться тут сидіти. Мене знову хилило на сон. Тільки й залишалось спати чи слухати розмови навколо себе.
З дверей різко влетів силует. Я вже не міг розгледіти, кому він належав. Лише голос інформував про цю людину. Чоловік захекався, проте зміг донести знайомим, що його напарника здуло вітром. Вони намагалися вилізти на дах і зловити сигнал для телефону.
— Дійсно, кілька людей нещодавно підіймалися кудись, — прошепотів я собі на видиху, знову укладаючись на руки. — Схоже, спроба провалилася.
Люди навколо знов загомоніли. Хтось переживав про рідних, хтось за вихованців, а хтось не потрапив на сьогоднішнє побачення з бажаною дівчиною. І так, ніби рахуючи овець, я знову заснув. Насамкінець з'явилася чергова лайка, але вже не розумів, про що вона, та й не цікавило.
Розплющивши очі, я зустрів новий ранок. Мене окинуло величезне розчарування, коли зрозумів — те що відбувається, не сон. Ми досі тут, а за вікном все та ж мерзенна погода. Хтось встиг прокинутися і балакав з іншими. Хтось все ще насолоджувався сном. Принаймні питання із їжею закрите. Як бачу, персонал здався, але за умови розписки.
Тільки я думав зрадіти, що сьогодні обійдеться без сварок, почався інший срач. На порядку денному влада тих, хто приніс із собою павербанк і тих, чогось незадоволених, що з ними не хочуть ділитися своєю власністю. Схоже їм думалось, що аргумент *мені нудно, я хочу пограти\почитати книжку* стане вагомим аргументом для розтрати таких важливих ресурсів.
Також серед нас з'являлися інші нервові, які бажали залишити місце. За вже знайомою схемою група покинула їдальню і через якийсь час повернулася назад. Вони повідомили — один сміливець зумів покинути будівлю. Мені хотілося вірити йому. Хотілося вірити, що він мав план. Та навіть якщо й не мав. Щоб він не забув про нас і не пропав. Щоб він привів допомогу...
Минали дні. Їжі ставало дедалі менше. Люди зникали все більше, з прагненням нарешті врятуватися, бодай самому. Вони намагалися, один за одним. Але ніхто не повертався. Хлопець, який отримав травми першого ж дня, так і не прокинувся. Він тримався кілька днів… Гомін натовпу все більше вщухав. Люди втомились. Хто залишився, не хотів нічого, крім дізнатись — коли закінчиться ця вимушена ізоляція?
Мені дуже хочеться повернутися в ті нудні дні. У ті трудові будні, які я ненавидів усім нутром. Тепер, у кожного з нас поняття майбутнє та минуле перестало мати якесь значення. Є тільки сьогодні, зараз і залишки тлінних думок.
