ГОТЕЛЬНИЙ БОДІ-ГОРОР
Готель. Йому байдужа твоя суспільна подоба. Філантроп чи мізантроп. Меценат чи вандал. Благодійник чи грабіжник. Ультралівий чи ультраправий. Наркодилер, що паразитує на слабкостях, чи наркозалежний, що живе цими слабкостями. Люблячий чоловік, який навідується до лобі для пошуку ерзац-пристрасті та молодості в інших жінок, щоб підживитися їхніми чудодійними соками. Чи то коханий насильник, який гамселить свою дружину вечорами, коли перебере трохи віскі – а зловживає ж щодня. Готельному простору все одно!
Рецепція – вітрина цього простору…
– Стандартний номер з одним великим ліжком, сніданком та видом на місто, будь ласка!
Але готелю все ж дещо цікаво… Твоє фінансове реноме. І, будь такий ласкавий, надай переконливі докази твоєї платоспроможності, якщо хочеш придбати дрібку усамітнення на цій геометрично виміряній території посеред міста.
– Ми приймаємо Visa, MasterCard, American Express… Кеш. Ласкаво просимо! – вітає рот із двома шеренгами білих зубів. Його завдання – оголити якомога більше своїх вихованців, щоб похвалитися усіма, навіть двієчниками в кутах пащечки.
Та ось кого тут не вітають, так це безгрошівʼя. Тут йому не раді. Тут йому кажуть: “Ласкаво просимо до виходу”. Ротик зубки прикриває. Негоже діточкам показувати жорстку реальність цього світу. Жорстким для них може бути хіба що невдало просмажений шмат м’яса. Портьє поспішає на допомогу роту. Він послужливо вказує на двері жестом, яким зазвичай скеровують пролетаріат до світлого майбутнього.
Готель… Це простір, де ти чужинець серед собі подібних, таких самих захожих, транзитних фігур. Тебе називають гостем, знеособлюючи цим назвиськом. Твоє прізвище й імʼя закодовані номером кімнати. Саме цими, як правило, тризначними цифрами і мислить гостинний та ввічливий персонал. Ти – це номер 514. Тимчасове клеймо. Тавро. Ні більше, ні менше. Це зручно.
О так, гістю... Певна річ, ти приміряв на себе цю роль, не граючи на сцені театру у світлі софітів. Тобі не накладали грим, але ти травестував у цьому просторі. Тобі не аплодували і тебе не освистували. Але за тобою спостерігали. Глядачами стали випадкові люди, що працювали на випадкових змінах, сформованих випадковим чином в таблицях Excel. Кожен твій жест, кожен твій крок від рецепції до номера був відстежений з першого ряду партеру CCTV-кімнати, зафільмований камерами відеоспостереження, а потім – похований в серверних архівах. Можливо, це відео буде ексгумоване на вимогу Органів. Вони люблять таких ніжненьких блукачів. Підглядати за такими, як ти. Стежити за такими, як ти. Насолоджуватися такими, як ти. Ммм… Souffle de désir. Так і хочеться лизнути твою спітнілу від хвилювання плоть. Хтозна, який грішок ти скоїв. Що масніший грішок, то рясніше котиться слинка в Органів у погонах. Але найімовірніше, ця відеопродукція з часом буде стерта – як нецікава, не потрібна, зайва. Травесті-шоу, яке не має художньої цінності… Геть його! На звалище!
Номер… Ця кімната, що робить невдалі спроби зімітувати твій дім, є вмістищем для бездушних предметів оздоблення обшару. Що привертає твою увагу? Функціональність! Нічого зайвого і жодної надмірності. Ліжко з білосніжно випрасуваними та вирівняними простирадлами зі страйп-сатину. Приліжкова тумбочка на одне відділення. Були часи, коли там спочивала мирним сном Біблія, після чого вона стала радше не Святим Письмом, а каталогом з переліком телефонних номерів блудниць, які готові прикрасити твій християнський вечір. Зараз – порожньо. Порожні й шафи, всередині яких звисають смиренні повішеники – плічики. Ідеально натерті склянки та келихи аж скриплять від дотику пальця до скла. Кутик-трикутник на рулоні туалетного паперу – гербовий знак вбиральні.
– Ми неторкані, – всі предмети разом і кожен окремо шепочуть тобі на вушко. Не ніжно. – Подивись на нас, незайманих, маленька ти бздюча потворо. Шкідник ти сраний! Руйнівник!
Ах, ви, маленькі сволоти… Так і кортить позбавити вас невинності. Осквернити ці дезінфіковані поверхні, сплюндрувати випрану постільну білизну та знепилені предмети інтер’єру. Тут собі можна дозволити трішечки більше нечестивих паскудств. Вперед, друже. Ти ж, врешті-решт, не вдома…
Але затям, тут немає і не може бути місця для проявів твоєї самості, хоч би які артефакти зі своєї домівки ти не викладав зі щільно напханих валіз. З-поміж іншого з нутра дорожньої сумки з'являються: книжка з домашньої шафи (звичайно, читати ти її не будеш), зубна щітка та паста з ванної полички, парфуми з трюмо… Вони теж тут чужі, хоча й стоятимуть на спеціально відведених для них місцях.
Твоє тіло протестуватиме. Твоє тіло марно докладатиме зусиль для “одомашнення” цієї стерильної номерної території пікантним пердінням та смаковитим відригуванням після вечері в ресторані а-ля карт з трьома змінами страв.
– Вам усе смакувало? – запитає офіціант у момент, коли ти зубочисткою видовбуватимеш з-поміж зубів застрягле м’ясне волокно.
О так, твоєму тільцю все смакувало… І воно вже почало працювати над виробництвом асортименту своєї газоподібної продукції. Але на цю промисловість очікує фіаско! Ці побічні продукти життєдіяльності швидко й безжально висмокче система загального кондиціонування, щойно відчує хоч найменший китяжок прояву твого єства. Сізіфова праця... Зубочистка безсила. М’ясний шматочок воліє залишитися саме там, де він зараз причаївся. На всяк випадок. Як бонус. Він хоче допомогти розширити палітру ароматів твого тіла.
Номер із регламентованою кількістю квадратних метрів... Хоч він і замикається, але приватність тут ілюзорна. Тобі дали індивідуальний ключ від “власного” тимчасового помешкання, але доступ до цього гніздечка мають й інші – адміністратор готелю, офіціант рум-сервісу, покоївка. Хто ще? Хоч ти й в приватній зоні, але до тебе можуть несподівано вдертися будь-якої хвилини... Засунути свої маленькі носики крізь шпарину. “Помилково”, – скажуть вони. Прозвучить переконливо, але тільки прозвучить… Ти сподіваєшся, що не зайдуть, адже дозволив списати зі своєї платіжної картки чималу суму за бутафорське усамітнення. Та потаємні закутки твоєї свідомості готуються до сценарію, притаманного епосі бароко: якщо двері раптом відчиняться і тебе застукають зненацька, той, хто увійде, не повинен побачити твоєї справжньої личини. Ані твого сороміцького акту, ані твоєї скверни – адже вони постають такими лише в чужих, блаженних і праведних очах. Цей Хтось має побачити лише бездоганну застиглу мізансцену, гідну “Менін” Веласкеса. “Оу”, – і вмить ти інфанта в криноліні…
Простір готелю не тільки знеособлює гостя для турботливого персоналу, але й сам персонал – для вельмишановного гостя. Самобутність кожного майстра гостинності старанно підтерта гумкою “Koh-i-Noor”, мов лінії невдалого ескізу, намальованого графітовим олівцем на цупкому папері. Вона наче і проступає з-під нанесеного малюнка інструкцій, завчених скриптів, дозволених жестів й фраз, але разом із тим губиться в жирних контурах корпоративних стандартів, наведених поверх неї. О так… Цей верстат деперсоналізації, ця мʼясорубка ідентичностей, подрібнить кожного сумлінного працівника на фарш, на безлику, однорідну масу, функції якої розпізнаються лише за уніформою та координатами на готельній площині. Узріть народження людини-функції!
– Дякую за вашу допомогу, Ма-кси-ме! – кажеш ти, вихопивши поглядом ім’я на пластиковому бейджі, що мляво звисає на грудях портьє. Кволість бейджа передалася і його власнику. Ти прочитав його імʼя по складах. Сьогодні ти явно в ролі пана Уважності та Люб’язності. Ах так, ще й пана Щедрості, адже з бічної кишені штанів дістаєш заздалегідь наготовані чайові та протягуєш хлопчині. А що ти хотів? Акторський реквізит – це не поле для імпровізацій, його планують наперед. “Браво!” – хтось би міг викрикнути з темряви зали… Але цей вигук ти чуєш із темряви своєї підсвідомості. Приємно, чорт забирай!
– О, будь ласка, нема за що! Але я Олександр. Просто бейджі із моїм іменем розібрали інші колеги Олександри, – не скаже портьє… Лише подумає про себе. Прорахувались, ну з ким не буває. Недооцінили, адже це ім’я досі тримає лаври першості в країні. Протокол дозволяє Олександру-Максиму тільки обдарувати номер 514 ввічливим кивком голови, зішкірити посмішку вдячності та розчинитися у килимових доріжках коридору. Бажано беззвучно.
На цю покірну та мовчазну капітуляцію власної ідентичності портьє пішов добровільно. Ніяких виправдань! Він та армія його колег опинилися на території готелю й підписали договір купівлі-продажу на власну душу. Підпис ліворуч (розмашистий, чорнильною ручкою) – Мефістофель Гостелюбства. Підпис праворуч (невпевнена каракуля кульковою ручкою, блідо) – ай, неважливо… Якесь ім'я та прізвище, яке нікому не цікаве. А що натомість? Те, чого й хотіли, жадали та прагнули. Свідомо чи несвідомо. Сховатися глибоко-глибоко у нірку від того, на що ми всі ми приречені – від власної свободи. Така робота у не-місці не сповнює їх щастям, вона лише задовольняє їхній апетит.
Зрештою, і ніч минула.
Дванадцята година. Бам-бам! Чари розвіюються… Тимчасовий сховок вибльовує тебе зі своєї порожнини як шматок зіпсованого мʼяса, що оселилося у ній ненадовго, просочуючи своїми токсинами, віціджуючи свій отруйний слиз.
– Мерзото! – гупають двері тобі на прощання.
Та сама рецепція – контрольно-пропускний пункт, що вітає й випроваджує вельмишановних гостей. Той самий рот й ті самі зубки-вихованці виблискують тобі. Двієчники сьогодні сховані.
– Як пройшло ваше перебування у нашому готелі?
Клац! Один-єдиний байдужий натиск пальця з червоним нігтиком на клавішу Check-out у програмному забезпеченні – і ти вже, крихітко, ніхто у цьому царстві. Відтепер категорично заборонено пам’ятати про твоє тимчасове резидентство. Щойно ти залишиш номер, дбайливі чарівники та чарівниці уже тут як тут – зроблять усе необхідне й від них залежне, щоб зішкребти й віддраяти сліди твоєї присутності в цих покоях. Твої фізичні рештки та біологічні відходи. Абсолютно все у смітник! Зроби таку ласку, звільни чергу, бо за тобою стоїть наступний кандидат на безликість…
Київ, травень 2026
