Згідно деяких філософів ми знаходимося (начебто) у віртуальному світі (матриці). Не факт, що ми її створили, якщо нас туди втюхали. (Втім, деяким особинам подобається). Питається, навіщо фікція? Якщо ВИЩИЙ РОЗУМ існує, навіщо експерименти? Якщо ВІН спроможний так вертіти матеріальною дійсністю, набіса йому ще щось вигадувати. Можливо, в їхній структурі щось неякісне. Кажуть, АНУНАКИ приплентали до голубої планети за золотом, а самі ледацюги, тож скумекали загнуздати місцеву рабсилу. Тої пори Земля стогнала від древолазів. З мавпи який запит — сьогодні вона тут, завтра там. Гілка тут, гілка там — хрен наздоженеш. Зайшлі не були б зайшлими, аби не були хитрозадими, вловили парочку екземплярів, здійснили трепанацію, впорскнули заздалегідь наготовлене зілля. Було сподівання на підвищення продуктивності праці. Сталося так, не як гадалося. Новоявлені гомункули створили таку жару в своєму середовищі, що прибульці прихопили свої манатки і дриснули в небеса.
Полишимо в спокої марення наших пращурів про зовнішній вплив. Відійдемо від патякання, звернемося до натуральної філософії.
Якщо нас створив ВИЩИЙ РОЗУМ, чому в нас є ВОЛЯ, є СОВІСТЬ, чому є здатність любити і вбивати, тобто керувати собою. Ми, теперішні істоти, створюючи різноманітні пристрої і технології, не наділяємо їх апріорі на шкоду. Чому ж той, хто нас створив, допустив помилку? Значить, це не БОГ! Адже ВІН досконалий, і не терпить браку у своїх витворах. Інакше це вже не бог, а якийсь недолугий підмайстер.
Хто нас створив? Чому ми без ПАП, МАМ, СЮЗЕРЕНІВ не можемо благополучно співіснувати? Висновок один — ми звірі! Згідно Ніцше, ми десь на середині над прірвою, що розділяє нас до надлюдини. Хоча би людини...
Не надійтеся, ніби серед нас є титани, і не треба наводити приклади, просто їх недоприсували свого часу. В північній кореї титанів немає... Немає їх і в рашці... У нас є? Невдовзі не буде... Якщо будете любуватися зеленою мордою...
Не можемо... Ну, просто не можемо без поводиря...
Мій двір, моя господа... У нас, з дружиною, два ліжка, у собаки також два. І тут чуємо глашатаїв верховного законодавства, не тримати своїх собак більше дванадцяти годин на добу на ланцюгу. Йоб вашу мать (дуже перепрошую, просто на коліна падаю), це ж хто (яке сонмище) буде фотографію дня робити? Ідіоти...
Понавибирали весільних фотографів, на чолі поставили паяца, а тепер рюмсаємось. Ні, не плачемо, а з баранячою впертістю шукаємо виправдання своїй недолугості. Ні, щоб сказати, Боже Прости, ми, як ті барани, премо, куди скажуть. Це вже не сюр, це трагедія...
Ну як тут не згадати Адіка Шекельгрубера: “Чим більше пізнаю людей, тим більше люблю собак”.
