Славенка Дракуліч «Ніби мене нема(є)»
Біль лишається не тільки ззовні, а й всередині. Минуле лишається минулим, але шрами та сліди насильства крокують разом з тобою у майбутнє.
Головна героїня – безіменна або просто С, звичайна пані, учителька, а потім жертва у концтаборі. Жахливість війни лякає, усвідомлення що це був 1991 рік приголомшує і виводить із себе.
Читання і проводження паралелі із нинішньою війною з росією, відчуття, ніби тебе розтоптали і тепер ти якась амеба…
Страх. Страх бути жінкою, страх бути жертвою, страх, що насильник буде на волі, страх носити його дитину – це все відчула на собі С. , це все вона пережила.
Емоції переповняють, думаєш «а чи змогла би я вбити ту дитину як це зробила мама малої дитини?». Ти гадаєш скільки в людини може бути ненависті і як можна вивести людину на такий рівень зневаги та бажання вбивства.
Читаючи «Жінку в Берліні» мені було вже важко, але цей автобіографічний роман просто розтоптав, знищив, добив до кінця.
Висновки : чоловіки не покарані, зґвалтування забуте, несправедливість у світі панує й досі, війна – це не тільки фізична смерть, а й емоційна.
Я вважаю, що кожен з нас повинен пам’ятати ці жахливі події. Ми маємо показати цим шану до цих жінок, які змогли вижити, які змогли далі будувати щасливе майбутнє. Проте при цьому жити в тіні ярликів, презирства, засудження – бо ти жінка, ти винна (ні).
«Ніби мене нема(є)» – роман про силу, зневіру, небажання існувати в теперішньому, забуття про своє минуле, страждання через невідомість де мої батьки, біль від бичків сигарет на грудях, насильство, майбутнє про яке важко вірити, що ти вийдеш за межі концтабору, національність, мову, ідентичність, народ, дружбу і смерть.
5/5
«Просто вона — так само, як селяни — була «помилкової» — «не тієї» — національності.»
