Частина перша.
Розділ 1. Статус Кво.
І пролились сльози, полився з неба дощ кривавий з уламків світу старого. І згинуло все в гієні вогняній, щоб з'явився новий світ, і щоб той потонув у новій війні...
З трактату Акрила Бахчисарайського: Нова земля, гетьманщиною названа.
***
Вітролом.
Арт обстріл закінчився. З випаленої до чорної сажі трави стричали уламки техніки та тіл. Земля отримала кілька нових ям. З деяких ще йшов дим. Типовий день після домовленостей з ворогом. Звісно-звісно, ніякого вогню. Кожний в окопі на своїй лінії фронту.
І тепер я спостерігаю, як вмирає мій сусід по окопу. Ворожа куля пробила йому кишковик. Горлав він, що власних думок не чути. Я б крикнув йому: "Замовкни!", та ворожий снайпер може почути, і з пробитим кишковиком буду лежати вже я.
- Чигирин! — Волала рація. — Чигирин!?
Землю наді мною роздробило від кулі. Бісові характерники! Як вони стріляють під такими кутами? По землі пронеслась крилата тінь, змушуючи мене щільніше втиснутись в неї. Характерник послав сокола глянути, чи є десь ще вцілілі.
Птах не побачив мене. Що ж, час віновити статус кво.
Небо затулило сірими хмарами, варто мені лише було простягнути до нього руку. Загриміло.
Електрична стріла блискавки знайшла ціль, зажаривши крилату наволоч, відправляючи її в повільне піке. Я не чув цього, але знав, що характерник зараз катається по землі, волаючи від болю. Він гризе чорнозем, затискає долонею рота, щоб бува не заволати. Коли біль мине, він розтиратиме сльози на обличчі брудними руками. А я повечеряю його другом.
Розділ 2. Живих не залишати.
Коли не залишилось нікого в воїнів старого гетьмана, не залишилось ворогів зовнішніх, тоді й помер Хмель, залишивши ворогів внутрішніх. Не маючи суперників ззовні, почав народ козацький один одного гризти. Держава, колись могутня, розкололась навпіл. Знову.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.
Біль пройшла десь під вечір. Я лежав, притиснувшись до гвинтівки, склавшись калачиком. Після висмикування душі завжди наступає больовий шок. Це наче переживати власну смерть від блискавки.
А потім ти прокидаєшся...
Мольфара, котрий це зробив, вже й сліду немає. Він втік, піднявши за собою бурю, щоб його не було видно. Хоча в такому стані, підстрелити його однаково не вийде.
Вітер лютував на недавньому полі бою. Вже не відрізнити, де окопи, а де ями. Артилерія відпрацювала як завжди. Тобто ніяк — їй просто пощастило накрити потрібний квадрат. Зате майже всіх мольфарів чигиринського полку накрило залпом. Буря безсила проти козацького ядра.
- Штаб?! Штаб, прийом. Це Богун.
- Чуємо вас, Богун. Доповідайте!
- Чигиринський полк винищено. Майже всіх. Едикту не буде. Як чуєте?
- Добре чуємо, Богуне. Скільком вдалось врятуватись?
- Одному.
- Які в мольфара здібності?
- Він підпалив блискавкою мого птаха. Тепер підняв бурю. Як їх називають?
- Вітроломи. Він не має втекти. Як зрозумів?
- Наказ зрозумілий.
Однаково я не збирався його відпускати.
- Зачистити місцевість, Богуне. Живих не залишати.
- Слухаюсь!
Розділ 3. Хотинський котел.
Не знав світ воїнів жорстокіших, аніж характерники. Люди народжувались зі зброєю в руках, живучи в атмосфері битви ще змалку. І що більша битва, то більша їхня сила. Це хліб їхній, вода та дружина. Вони можуть сказати, що не бажають воювати, але таке їхнє єство. Битва кличе їх світ за очі. І вони прийдуть. Не страшні їм ні танки, ні яничари, ні будь-який інший ворог. Не жив ще жодний характерник, коли панував мир. Хоча може просто миру не було й ніколи.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Розкладати вогнище я не ризикнув. Птаха теж знайти невдалось, тож все що залишалось — вмоститись в руїнах старого будинку і чекати світанку. Буря повинна зупинити ворожого снайпера до ранку. Мені ж залишилось добратись до Хотину — епіцентру подій, а звідти дістанусь до Батурина з загоном реєстрових вояк. Характерник не настільки дурний, щоб пхати голову в петлю...
- Чигирин! Чигирин, прийом?
Я й забув про рацію. Дивно, що частота пробилась крізь шторм.
- Чигиринський полк знищено! — Як би мені не хотілось цього говорити, але штаб має знати, що на мольфарів сподіватись не вийде. Пізніше це назвуть хотинським котлом, але кому від того легше? — артилерія "лівих" накрила весь квадрат. Нас заманили в пастку.
- Ви в змозі виконувати бойове завдання, прийом?
- Сам?!
Мене переповнило роздратування.
Рація затихла. Значить і мене списали. Я оперся головою до стіни. Мотиваційні викрики гетьмана перед нами вже не здавались такими правдивими. А чого я чекав? Ми воюємо більше сотні років. А все тому що немає єдиного гетьмана. Ми вибили всіх, кого можна, а коли нікого не залишилось — ми почали рвати самі себе...
- Чигирин, прийом? — Знову залунало по рації.
- Слухаю вас, штаб!
- До вас йтиме група Ярополка. В них завдання евакуювати вас.
- Слухаюсь! — Це вселяло надію.
- Записуйте координати...
Розділ 4. Наказ є наказ.
Мольфари — то є язичники, Господу противні, гнівлять землю кроками своїми, ображаючи природу матінку фокусами своїми, дияволо-поклонськими...
Акрил Бахчисарайський: Нова земля, гетьманщиною названа.
***
Богун.
Буря пройшла на світанку, тож часу я не гаяв. Артилерія попрацювала на совість. Тіла розкидані по землі, що не розбереш: хто з них хто. Але я не розслаблявся. Одним помахом руки будь-хто з них може підняти мене в небо, або спопелити блискавкою, як мого сокола. Хоч ми, характерники, живучі, не кожна куля нас візьме, проте від стихій захисту немає.
Тримаючи гвинтівку перед собою, я поволі і дуже обережно, переступав тіла загиблих. Їдкий дим та сморід змушували мене прижмурюватись.
Спустився в окоп. Тут теж не було вцілілих. Мольфари, чарівники "правих" сьогодні занесені в червону книгу. Залишився лише один...
Порив вітру пройшов по окопу і збив мене з ніг. Невже ще хтось вижив? Перекотився, скинув свій козацький ранець, використавши його, як захист і опору для гвинтівки. Вітер вщух. Значить мольфар поранений. Сили стихії напряму пов'язані з життєвими силами чаріаників, це я ще на навчанні засвоїв. Мольфари радо ділились з нами, а ми з ними. Тоді була одна Гетьманщина, хто ж знав, що тридцять років після того доведеться воювати зі своїми?
Але наказ є наказ.
Швидко піднявся, залишивши ранець на землі. Мольфар збирається з силами, тож окоп мене може й не врятувати наступного разу. Сіре небо затягнулось хмарами. Все таки буде блискавка. Я перейшов на біг. Потрібно зупинити мольфара швидше, ніж він спопелить мене.
Виліз з окопу. Перейшов на біг. Все в чорному диму, сажі та тілах. І як тут його знайти. Довелось зупинитись. Схилився на одне коліно і приклав руку до землі. Заплющив очі. Якщо живих декілька, то затія не вдасться. Рукою я відчув, як невидима хвиля розходиться по землі. Тоді ще одна. Якщо в нього не перестало битись серце, значить я його знайду. Ще одна хвиля не знайшла відклику його серця.
Мені пощастило, коли я вже надумав облишити цю затію. Зліва в траншеї, я відчув слабкі, але все ще впевнені удари його серця. Вони слабкі, до вечора їм не дотягнути, але в мене в запасі немає цілого дня. Треба прискоритись.
Небо загриміло. Я зірвався на біг.
- Господи, направ мою руку, щоб не схибила вона...
Шепотів, цілячись перед собою. Ось-ось я повинен його знайти.
Куля вилетіла, достатньо мені було роздивитись його контури. Мольфар сидів у окопі, не маючи змоги піднятись. Я поцілив йому в груди. Він здивовано глянув на мене і зсунувся вбік.
***
Вітролом.
Постріл на світанку змусив мене прокинутись. Нічна буря забрала більше сил, ніж я сподівався. Я миттєво підхопився, щоб виглянути зі свого укриття. Значить крім мене вцілів ще хтось? Чи вже ні? Добрався до нього ворожий солдат, чи колега зміг відбитись?
Нікого крім козака, що зістрибує в окоп, я не побачив. Пострілів більше не було. Козак не схибив і цього разу.
Що ж, будемо сподіватись, він прийняв померлого за мене, тож до загону Ярополка я доберусь без проблем. Не хотілось би мати характерника за своєю спиною...
Розділ 5. Чигирин?!
Епіцентром війни став Хотин. Знаходячись між одними та іншими він все ніяк не міг перейти ні до одних, ні до інших. Врешті решт його знищило едиктом мольфарів. Буря та блискавки перетворювали камінь в пісок, а стіни в руїни. Колишня столиця старого Хмеля тепер лежала завалена уламками каменів, що були колись будинками, вкрита кістками колишніх жителів...
Августина Пономарено. "Початок кінця".
***
Богун.
Мольфар більше вже не дихав, коли я спустився до нього. Мені аж тепліше стало від хвилі полегшення. В часи, коли ми воювали шаблями проти бусурман, навіть один мольфар міг переломити хід битви. Колись я радів, що вони теж піддані гетьмана. Тепер колишні союзники стали ворогами. Одна радість: техніка починає переважати чари. Рушниці відновлюють хиткий баланс наших сил. Звісно під дією стихій куля в ціль не полетить, але мольфари не миттєво можуть їх контролювати. В них сила - в нас швидкість.
Перевіряти руїни я не поспішав. Я розумів, що той хто поцілив блискавкою в мого сокола ще живий і, з великою імовірністю, досить бадьоро пересувається в напрямку подалі від мене. Це нічого, нехай біжить...
Доки зможе.
***
Вітролом.
Контури колись величного Хотина замайоріли на горизонті. До вечора я дістанусь туди. Ноги ледь йшли, проте зупинятись не входило в мої плани. Хотин був колись домівкою для багатьох козаків. Але проти едикту не встояв ніхто. Земля розступалась прямо під ногами, забираючи десятки життів. Мій дід тоді ще воював. Казав, що нічого страшнішого він не бачив. А бачив він багато. Записів про едикти не залишилось, оскільки мало хто зміг його пережити, включаючи мольфарів. Сила, котра просинається під час взаємодії десятка чарівників, не має рівних собі.
І ось, наближаючись до колишньої столиці характерників, я все частіше запитую себе: а чи не для того нас зібрали в такій кількості? Мольфари зазвичай діють по одному. Працюємо ми в групах з правобережними козаками, чи русичами, допомагаючи їм по можливості. Або використовуючи їх, як щит. Один мольфар в команді перетворює загін на небезпечну одиницю. Головне самому не брати до рук зброї...
Рація знову зашуміла: Чигирин!?
- Слухаю вас! - Я відповів миттєво.
- Значить один таки вцілів...
Голос був зовсім інший. Аж тепер я надав цьому значення.
- Хто це?
- Ти спалив блискавкою мого птаха.
Я марно намагався заспокоїти серцебиття.
- Ти той снайпер, що намагався мене підстрелити?
- Він самий. І тепер я знаю, що ти вцілів. Можеш не поспішати, бо я прийду за тобою, коли доб'ю вцілілих.
- Як ти вийшов на цю частоту?
- Забрав рацію в одного з ваших.
Серце в грудях забилось ще швидше. Так легко мене перехитрити...
- Можемо зробити все швидко. Можеш назвати місце і ми зустрінемось для двобою...
Він просто знущався з мене. Гордість взяла гору над страхом.
- Краще б тобі повернути в той бік, звідки ти прийшов, характернику. - Я нарешті опанував себе. - Або я відправлю тебе вітром.
З рації долинув регіт. Зібравшись з силами, я вимкнув її. Ще не вистачало слухати кпини характерника!
Розділ 6. Такі ви, характерники...
Столицею Лівобережних козаків став Батурин з молодим гетьманом Святославом Кармелюком. Жорстокий, безкомпромісний і занадто чесний для свого положення. Пам'ятаю випадок, коли він власноруч задушив посла правих, бо той мав необережність образити гетьмана. Прийшовши до влади після смерті батька, він розгорнув масштабну військову кампанію проти правобережних. Військовому таланту молодого гетьмана можна було хіба заздрити. Він зміг зробити те, що невдавалось його батьку: відкинути правих аж за Хотин. І це всього лише за рік.
Чорний дим застеляв небо над Батурином, робочі на заводах працювали і в денні, і в нічні зміни, плавлячи метал, для зброї, куль і танків. Щороку зводились нові захисні мури, аби вберегти вцілілі міста. Земля оброблялась, щоб люди не вмирали з голоду. Безробіття не було навіть в часи війни. Святослав знав, що люди воюватимуть краще, коли матимуть що втрачати.
І все ж занадто молодий був гетьман, занадто нестримний. Він і чути не хотів ні про які перемир'я. "Перемога або смерть!", — часто любив він повторювати. Або він гарно вчився на чужих помилках, і розумів, що супроти едиктів він та все його воїнство безсиле. Тож нам довелось винищувати вітроломів та гонихмарників, щоб не допустити нового Хотина. Хиткими домовленостями з правими, ми зв'язали йому руки, марно намагаючись стримати його жагу до війни. Святослав Кармелюк не розгубився. Шпигуни заслані до ворога в тил, характерники прощались з сім'ями і чимдуж неслись до кордону. Артилерія раптово отримала наказ проводити нові навчання. Нова бійня була не за горами...
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.
Більше в окопах вцілілих не виявилось. Доведеться вигадати кількість загиблих для звіту кошовому. Війна війною, а звіти писати треба. Або вигадувати, однаково тепер вже не перевірити. Точну кількість сказати я не брався. Скільки з них мольфари, а скільки звичайні солдати, я теж не міг визначити. Стара з косою погуляла тут на славу.
З, відносно, цілих тіл та припасів довелось позбирати всі можливі цінні речі. Навіть вдалось знайти вцілілу рацію.
Коли я спустився в глибоку яму від снаряду, мольфар, що там був ще дихав. Йому перебило хребет вибуховою хвилею, тож він міг лише лежати на землі, не в змозі перевернутись. Його очі почервоніли від сліз. Шкіра зблідла від втрати крові.
- Не пощастило. — Звернувся до нього.
Він поволі підняв на мене очі.
- Знущатись прийшов? Чи добити мене?
- Це якось одне одному заважає?
Його погляд прикипів до фляги в мене на поясі. Його пересохлі губи затремтіли. Просити йому не довелось, та й він би не став. Мольфари горді. Ростуть вони в горах на заході, і гордість у них як ті гори. Вони не кланяються, не благають про милість і не просять пощади. Я влив йому в рот кілька капель.
- Скільки вас було?
- Це вже не має значення.
Я розвернувся. Довкола лише уламки та рештки, на котрі вже поволі сідають ворони. Таки правий чарівник.
- Зробимо так. Я можу дарувати тобі легку смерть. Просто розкажи мені, що ви тут робили, і чи вцілів хтось?
Він глянув на мене поглядом повним зневаги. Не заговорить таки. Я дістав ніж з-за поясу. Схилився до нього, приклав лезо до шиї.
- Це повинно мене налякати? Такі ви, характерники...
Що ще він хотів сказати, я так і не дізнався. Лезо розірвало шкіру і мольфар захрипів.
Розділ 7. Біль землі.
Правобережні козаки та русичі зайняли західні гори, заснувавши новий Чигирин. Старий гетьман Олександр Сірко, був більш миролюбним за лівобережного сусіда. Його менше цікавила війна, хоч талантом він не поступався старому Хмелю, а більше його власна спадщина. Сірко хотів увіковічнити себе в історії, хотів щоб його пам'ятали, тож часто йшов на поступки та примхи своїх підданих, якщо бачив особисту вигоду. Скільки разів спілкувався з ним, стільки разів вислуховував цитати, що потім записували історики. В той час, як над Батурином піднімався чорний дим, він переніс всю промисловість під землю, зберігши небо над чигирином чистим.
Неприступна гірська місцевість, дозволяла вкладати в освіту, а не в стіни. "Історію пишуть переможці, — казав він: Тільки для цього треба вміти писати". В історію він увійде, як просвітник цілої козацької нації. Він ж і запропонував укласти Хотинські домовленості, щоб уникнути кровопролиття. Святослав Кармелюк був проти, але погодився, бо вся воєнна рада наполягала.
Сірко потім, неодноразово їх ж і порушував, згадати хоча б спробу наслати новий едикт, проте красномовство та дипломатичний хист дозволили йому вийти сухим з води. Занадто хитрий та честолюбний він був, не переживаючи, що це може зіграти з ним злий жарт...
Якби старий Хмель дожив до цього дня, він або гордився, або плакав з розпачу, дивлячись на "спадкоємців". Або стратив би обох.
З Мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Одне не давало мені спокою: навіщо нас привезли до Хотину? Невже таки насилати едикт? Ці думки стали навідувати мене, коли я вперше побачив Хотин.
Розміри міста, як і масштабів трагедії, просто вражали. Земля розступалась, поглинаючи цілі будинки. Потріскані дороги, іржаві шматки того, що колись було транспортом. Місцями покриті цвіллю та мохом людські та собачі кістки. В Хотині навіть повітря було затхле. Казали, що вцілілі після такого мольфари закінчили життя самогубством, не витримавши наслідків своїх дій. Хотин став не лише кордоном, а й нагадуванням, мольфарської могутності.
Що ж, вибирати не доводилось. Ярополк чекатиме біля Хотину. Назад я не оглядався. Мій погляд блукав між самотніх високих руїн. Небо над Хотином завжди було темнішим ніж будь-де. Хоч я намагався зосередитись на тому, як не потрапити в лапи прихвостню Кармелюка, щось всередині мене вішало на мене почуття вини за моїх предків. Дивна іронія: мольфар не може брати зброю в руки, щоб не втратити свою силу, але це не завадило винищити ціле місто одним едиктом.
Рукою я відігнав від себе вітер, створивши навколо себе невидиму ауру. Я не хотів відчувати біль землі. Не міг. Зв'язок мольфара з природою мав і свої мінуси. Земля пам'ятала весь завданий нами біль. Якщо б Хотин був живим організмом, то це було б схоже на повільну агонію. Агонію, котра поволі передавалась мені.
Розділ 8. Часткове безсмертя.
Група Хотин. Заснована в 2123 році. Мета: знайдення і ліквідація характерників. Будь-яка інформація засекречена.
***
Богун.
Забрана рація мовчала. Таки налякав вилупка. Він зараз дере кігті чимдуж звідси. Мені ж краще, адже тепер я знаю куди він біжить.
В нього був молодий голос. Зовсім юнак ще. За свої сто з гаком років, я вже навчився відчувати це. Мольфари старіють і вмирають швидко, не як характерники. Деколи я заздрю їм, але пустити собі кулю в голову бажання немає. Треба жити далі.
Забрав ранець, повісив на плече. Зверху начепив гвинтівку. Набоїв було вдосталь. Поволі пішов в напрямку Хотину. Там то я його й дістану. Дістав портсигар з цигарками. Поряд з чотирма вцілілими самокрутками було фото моїх дітей. Фото старе, вицвіле, там вони ще зовсім юні. Тепер їх немає. Один помер в перші дні війни, від кулі ворожого снайпера. Інший від старості в сімдесят два роки, залишивши чотирьох внуків. Троє з них тепер вже сиві зі своїми нащадками і противними старечими характерами. Лише один характерник, але де він я не знаю. Так, не всі діти характерників успадковують довголіття і часткове безсмертя. Це страшно, дивитись, як старіють твої діти. І ще страшніше переживати їхню смерть. А я й далі виглядаю на добрих тридцять п'ять, хоча по відчуттях мені за тисячу. І лишень по паспорту громадянина Лівобережної гетьманщини мені близько ста двадцяти. Бути характерником весело лише, коли ти на полі бою. Так вже влаштовано: що жорстокіша війна, то більше в нас сил. Для цього ми й народжуємось.
Недопалок викинув геть і дістав на ходу карту. До вечора мольфар буде біля стін (хоча які то стіни) Хотину. Якщо він заховається там, знайти його буде тяжко. Але такий наказ. Виродки вирішили проголосити ще один едикт і похоронити ще одне місто. Тисячі життів обірвались би в одну мить. Треба буде виставитись хлопцям з розвідки, як повернусь в Батурин.
Вітер посилювався піднімаючи пил з безплідної землі. Довелось одягти маску, щоб не наїстись пилу. Може ти мольфар чаклує в своїй звичній манері? Зачекай, дістанусь до тебе, на тому світі вже чаклуватимеш...
Кінець частини 1.
Частина друга.
Розділ 9. А нормальне ім'я в тебе є?
Природа едикту достеменно невідома і ніколи не буде. Причин на це декілька: мольфари неохоче діляться секретами і не виживають після прочитання едикту. Тому вони не часто збираються задля такого. Наука безсила пояснити що-небудь. З старих записів відомо, що потрібно багато могутніх мольфарів. Вони читають в такт слова, і ті стають могутньою силою, котрій підвладно все на світі. Знищити ціле місто кількома словами — що може бути гірше за це?
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Сонце сіло за обрій, коли я врешті дістався до передмістя Хотину. Тут ще догорав вогонь. Пооддаль я побачив намети, але людей не було. Таке тепер життя в гетьманщині. Іноді треба залишити все, щоб врятуватись...
Куля влучила в землю прямісінько перед моїми ногами.
- Якому гетьману ти служиш?
Замість відповіді, я спрямував блискавку туде, звідки йшов голос. Чорне небо освітило синім спалахом. В тіні уламків будівель я побачив постаті.
- Трясця, а просто сказати не міг? — Випалив голос. — Ти мене ледь не спалив!
- Хто з вас Ярополк?
Тримались мольфари завжди зверхньо. Так вже вчили. Нас мали поважати і боятись. І немає різниці: друзі чи вороги.
- Я! Ледь не спалений тобою. — З темряви вийшов габаритний бородатий чоловік. Русичі. Темна форма з шевронами гетьманського профілю. Еліта гетьманських військ, шкода що не характерники.
- Сержант Ярополк, група Хорив! — Прогарчав здоровань. Борода рухалась в такт скулам. — Полювали на характерників, коли отримали наказ на евакуацію вашого чаклунського гузна.
- Вітролом. — Я пропустив повз вуха регіт ще трьох солдат.
- А нормальне ім'я в тебе є?
- Олексій.
- Чудово, Олексій. Лисий, худий і довгий це Аскольд, — довготелесий чоловік з кулеметом за спиною коротко кивнув. — Коротуна можеш кликати Башибузуком, — Чоловік з чорною копицею волосся, зламаними вухами на низько посадженій голові підняв руку в знак привітання. — Красуню звуть Оленою. Майже як тебе.
Аж тепер я помітив, що третій воїн таки був жінкою. Олена заховала косу під чорну шапку і підняла з землі снайперську гвинтівку.
- За мною вирушив характерник, тож думаю, нам варто рушати негайно.
Ярополк глянув на товаришів і потягнувся до рації.
- Він забрав одну в покійників. — Попередив його.
- Я здогадався. Олена чула ваші з ним переговори. Нечемно буде не привітатись...
Розділ 10. Тобі є що сказати?
На війні звичайні солдати не знають з ким воюють. Лише еліта знає одне одного в лице. Для них це наче спорт. Вони вивчають суперників, знають їх сильні і слабкі сторони. Знають зброю з котрої ті стріляють. Якби не факт, що люди гетьманщини хочуть знищити одне одного, вони могли і потоваришувати на старості років.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.
Мені снився дім.
Колись я був сином військового сотника, котрий залишив службу задля сільського господарства. В нас був великий будинок, куди вміщались робочі та вся рідня. Батько любив збиратись у великому колі за величезним столом. Ми молились, а тоді бенкетували, слухаючи обіцянки, як наступного року все налагодиться і буде ще краще. Тепер там руїни і чорна земля. Від мого дому залишився лише фундамент, і то не весь. Давши мені довголіття війна забрала в мене будь-який інший зміст.
Спалах блискавки змусив мене прокинутись. Небо не передбачувало такої погоди, значить це мій любий друг втратив обачність. Я ближче ніж гадав. Швидко зібрався. Гвинтівка була в руках. Патрони в магазині.
- Всевишній, направ мою руку, щоб не схибила вона.
Ноги несли мене вперед. Достатньо лише розгледіти контури і я поцілю його...
Ворожа рація зашипіла.
- Гей, виродку! Ти ж чуєш мене, правда?
Я зупинився, вскинув гвинтівку на плече. Занадто темно.
- Знаю, що чуєш.
Голос належав комусь іншому. Ще мольфари? Ні, ті тримаються гордо, зверхньо, а цей просто виклично. Зняв рацію з пояса.
- Тобі є, що сказати?
Розділ 11. Бісова душа.
Ніколи, за жодних обставин, не заходьте всередину міста! Заборонено! Розвернись і тікай, доки є така можливість! Небезпека криється зовсім поруч...
Графіті на стінах міста Хотин.
***
Вітролом.
Ярополк не чекав почути щось у відповідь, тож виглядав він здивованим.
- Тобі є що сказати? — Голос характерника лунав наче крига. Ні злості, ні тіні тієї зверхності, коли він говорив зі мною вперше.
- Так, мені є що сказати. — Ярополк взяв себе в руки. — З тобою говорить командир групи Хорив. Ти, бісова душа, знаєш, хто ми і знаєш, що ми не одного твого брата на той світ спровадили. Тож слухай уважно, бо двічі повторювати я не стану. Розвертайся і тікай, що є сили! Ми повернемось за тобою потім. Від нас ще жодний не втік, а в тебе є шанс розповісти своїм, що ти вцілів після розмови зі мною...
- Все сказав? — Донеслось по рації. — То ти, значить, Ярополк? Яке везіння. Мольфар з тобою?
- Назвись, якщо маєш мужність!
Олена підняла гвинтівку, вглядаючись в темряву через оптичний приціл. Башибузук та Аскольд зайняли позиції для оборони. Аскольд виставив кулемет на уламки стіни. Башибузук заліг на землі, здиваючись з тінями.
- Майор Максим Богун. Характерник. Ти чув про мене. І все твоє кодло чуло. Тому ось мої умови: мольфар залишиться тут, а ви ноги в руки і геть подалі звідси. Якщо застану вас поряд, жаліти не буду.
Рація стихнула. Ярополк вже не виглядав упевнено. Навіть вночі було видно, що він неабияк зблід.
- Ох, хлопче, — звернувся до мене. — Сподіваюсь ти добре бігаєш.
- Ви раптом стали боятись характерника? — Цей зверхній тон коштував мені титанічних зусиль. Група Хорив озиралась навколо, в нервовій тишині.
- Якщо це справді Богун, то бійня буде ще та. У вас мольфарів є кращий? Ось він кращий серед характерників. Тому здалось би нам вибрати ох яке зручне для нас місце. Олено?!
- Слухаюсь!
- Відповідаєш за мольфара головою. Асколь, Башибузук — прикриваєте! Перевірте протигази, в Хотині вони знадобляться.
Обоє мовчки кивнули. Ярополк повернувся до мене, простягнувши пістолет. Але побачивши мій погляд, забрав назад.
- Я і забув, що ти чутливий до такого.
Відпочити ми не змогли. Довелось таки зайти в Хотин.
Розділ 12. До самого неба.
Майора Богуна довелось знати особисто. Така вже була в мене тоді робота, їздити між однією половиною гетьманщини до іншої знімати репортажі то для одних, то для інших. Повертаючись до Богуна, це той тип знайомств, коли не знаєш: варто радіти, що тебе немає серед його цілей, чи таки піддатись страху, котрий той викликав одним поглядом. Ззовні Богун від звичайного козака не відрізняється. Але варто заглянути йому в очі, їхній холод пожирав тебе зсередини. Богун любив війну, він не міг без неї жити. Він ходив по тонкому лезу, знаючи, що колись зірветься в тваринну прірву. Він не чекав цього, не боявся, просто знав, що це рано чи пізно станеться. Потрібно було лише підштовхнути його до внутрішнього безумства. Зовсім трішечки…
Августина Пономаренко: "Нова земля".
***
Богун.
Сліди вечірнього табору вони не приховували. Або не мали часу, або занадто поспішали. Що й не дивно: люди не залишаються біля Хотину надовго. Залишки бетонних стін з малюнками від попереджень, до лайливих висловів. Словесна культура не має чіткого балансу: або туди, або туди. Позаду колись величних та неприступних мурів майоріли залишки хмарочосів. Покійний Хмель любив високі будинки до самого неба.
Тепер це все в руїнах. Лише кілька хмарочосів пройшли часовий екзамен, решта лежало на землі. Дарма вони сюди полізли. Але й в мене вибір невеликий. Одягнувши протигаз, я зайшов всередину.
Розділ 13. Порушені домовленості.
Насправді в мольфарів немає імен. Вони віщуни, гонихмарники, вітроломи з серійними номерами. Н820, К234, С89, залежить від оцінки здібностей та року випуску, або ще якихось заміток в особовій справі. Але без імен. Це дозволяє їм не мати минулого, зв'язків з родиною, будь-чого, що є в простих людей. Вони відбираються в батьків ледь вийшовши з періоду грудного годування і забираються в гірській секретний табір. Бувати там не доводилось навіть гетьманам, лише обдаровані діти та їх наставники. Ті, що проходять навчання — випускаються в світ, котрий до того, знали лише по книжках та старих мапах. Вони можуть сказати, як їх звати, розповісти про минуле, звідки родом, поділитись розповідями про перше кохання, але істина проста — нічого з цього насправді немає. Вони брешуть.
З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.
Стрілка компасу в Ярополка на зап'ястку, нагадувала вентилятор. Ледь пройшовши кілька метрів вона наче сказалиась. Рації перестали ловити сигнали зовнішнього світу. Ліхтарі блимали без перестанку, довелось їх вимкнути. Затхле повітря відчувалось навіть через фільтр протигазу. Як я не намагався, а розігнати скупчення підземного газу я не міг. Зеленуватий туман лише ненадовго Розходився а потім повертався.
- Трясця! — Гарчав Ярополк. — Тут хоч щось працюватиме?
- Може повернемось? — Запропонував Аскольд.
- До Богуна? Нізащо! Нам потрібно виманити його на відкриту позицію. Доберемось до центру Хотину, там і чекатимемо.
Ми обережно проходили по старих дорогах, застелених туманом та іржавими уламками. Брати зброю в руки я відмовився навідріз. Сили природи такого не прощають, тож мовчки плівся за Оленою. Одного разу я ледь не закричав, коли мій чобіт випадково переламав людську кістку наступивши на неї. Скільки ж людей так і не вибрались...
- Не подобається мені тут. — Бурчав Башибузук. — Лихе місце.
- Дякуючи мольфарам. — Аскольд штовхнув мене в плече.
Я не відповів. Ще не вистачало влаштовувати тут сварку. Той характерник лишень радітиме.
Місто не хотіло, щоб ми тут були. Я відчував його. Наче живий організм, а ми незвані гості. Якщо війна не припиниться — ціла планета буде нагадувати Хотин.
- Як нам тут орієнтуватись? — Поцікавився в Ярополка, котрий і далі лаяв компас. Що-що, а лаятись русичі вміли.
- По небу, малий. Тобто, ваша мольфарська благородність.
Якби не протигаз та каптур на мантії, всі б помітили, що в мене з сорому аж загорілись вуха. Знову довелось промовчати, слухаючи загальний регіт. Вони мій єдиний шанс дістатись додому цілим. Але що далі? Більшість мольфарів знищено, чекати наступних займе роки. Ліві, самі того не знаючи, наблизили свою перемогу.
- Що сталось там? — Олена вивела мене з роздумів.
- Нещасний випадок на навчаннях. Нас обстріляли. З живих лише я. Каневські домовленості були порушені.
- Ну, домовленості на то і є, щоб їх порушувати. — Дівчина злегка знизала плечами. — Жаль не ми перші.
- Оленко, ми не встигли просто. — Зліва подав голос Аскольд. — Він ж бреше зараз. Мольфарів зібрали на едикт, це й півню ясно. Яке місто ви мали зрівняти з землею цього разу? Мовчиш, бо сам не знаєш?
- Це війна. — Відрізав Ярило. — Люди гинуть, гетьмани брешуть. Насправді ніяких переможців не буває. Просто одним виставляють рахунок. І ми на війні зараз. Потім будеш думати...
Він замовк, коли моя рація раптово зашипіла...
Розділ 14. Тінь мертвого Хотину.
І знищило сонце ядерне цивілізацію стару. Розквітла на теренах старої нова. Дві тисячі з гаком років топили одне одного в крові, знаходячи різні причини для цього. А коли не залишилось ворогів - почали проливати власну. Брат на брата без жодної милості.
Акрил Бахчиарайський.
***
Богун.
Сліди губились в зеленому тумані. На вході я розрізнив п'ять пар чобіт, тепер ж їх не було. Приклав руку до землі. Нічого. Місто противилось мені, виганяло мене, як непроханого гостя. Поставивши мітку ножем на одній з іржавих машин я пішов далі. Вони блукатимуть, якщо не вийдуть до центру міста. Вони поспішають, бояться тіні мертвого Хотину. І я боюсь. За своє життя я навчився боятись, і зараз мені ставало страшно.
Але наказ є наказ.
За орієнтир довелось вибрати собі один з вціліли хмарочосів. Він має бути попереду, так я не зіб'юсь з дороги.
- Штаб! Штаб, прийом! - Я розумів, що це марно, але спроба грошей не коштує.
- Богуне, вони тебе не чують, лише ми. - Відповів голос Ярополка. - Як тобі краєвиди?
Значить в Хотині була одна частота. Ми виявились відрізані від світу, а мої єдині співрозмовники кивають п'ятами від мене.
- Чудесно, Ярополку. Мольфаре, а тобі як? Приємно бути причетним до цієї "величі"? Гордість, мабуть, так і пре.
- Дарма ти сюди пішов. - Мольфар таки відповів.
- Якби не ти, ноги моєї тут би не було. Розвертайся, побігаємо полем, на чистому повітрі.
- Старість погано впливає на почуття гумору.
- Молодість погано впливає на розуміння жартів.
- Розвертайся Богуне. — Знову голос Ярополка. — Я вб'ю тебе іншим разом.
- В тебе не буде іншого разу. І в мольфара сцикливого його теж не буде. Ви залишитесь тут, разом з ним. Вітроломе, ти чуєш мене?
- Чую лише пусті погрози.
- А постріл, коли я добивав твоїх побратимів, ти теж чув? Залишив їх помирати. Двоє були поранені, але живі. Згуртуйся ти з ними, мені було б непереливки. А так, вони кляли тебе перед смертю. Хто взагалі кидає своїх? Це в мольфарів заведено так?
Тиша.
Я припав до найближчої машини і обережно виглянув. Ну ж бо, нашли бурю, порив вітру, хоч що-небудь. Покажи мені де ти. Небо не змінювалось. Завжди темно сіре.
Але не було нічого.
Кінець другої частини…
Частина третя.
Розділ 15. Все, що завгодно.
Війна між двома половинами гетьманщини почалась близько сотні років тому. Якраз через п'ятдесят років після ядерного сонця, котре стерло всі тодішні держави з лиця землі.
Покійний гетьман не залишив після себе спадкоємців. Не встиг. Занадто зайнятим він був, вибиваючи дикунів зі східних гір, та вчиняючи геноцид західним та північним сусідам. Ціла південня країна бусурман була стерта з лиця землі. Характерники перевернули догори дриґом весь материк, не жаліючи нікого. А де не справлялись вони, приходили мольфари та насилали едикти. Страшні бурі могли змести будинки з лиця землі, що вже казати про людей...
Августина Пономарено: "Початок кінця".
***
Вітролом.
Ярополк видер в мене рацію з рук і вимкнув.
- Він ловить тебе. Хоче, щоб ти зробив якусь дурість. Так ти видаси нас йому.
- Я не зрадник! Яке він має право...
- Богун скаже, що завгодно, аби ти припустився помилки. Йому всерівно насправді, покину ти їх, чи ні.
- Він перевіряє тебе на міцність, — втрутилась Олена.
Це слабо допомогло. Я забув про страх від гніву. Руки тремтіли від бажання спопелити все навкруги. Але вони праві. Більше я нічого не говорив.
***
Богун.
Під вечір я вибрався на один з хмарочосів, щоб скинути з себе протигаз. Бетон погрозливо тріщав під ногами, але вибирати не доводилось. Не йти ж навмання. Повітря тут було чистіше, проте якесь затхле, ніби мертве. Не знаю, як передати інакше.
Довелось зручніше вмоститись на бетоні з гвинтівкою напоготові. Рано чи пізно, вони здадуть себе...
- Ти тут?
Я й не помітив, як задрімав. Рація зашипіла, привівши мене до тями.
- Тобі конкретну локацію скзати? — Я глянув крізь приціл. Нічого не видно.
- Я не знав, що вони живі. Все, що я бачив це відірвані кінцівки. Я не знав, чи вцілів хтось.
- Незнання не звільняє тебе від відповідальності.
- А як тобі було добивати поранених?
Цього я чомусь не чекав, тож на мить замислився.
- Ніяк, якщо чесно, але наказ є наказ.
- Наказ добити поранених?
А мольфар не дурень. Мабуть Ярополк пояснив, що питати. Знає, що козаки не люблять добивати поранених. Ніхто насправді не любить, і не робить цього без потреби.
- Вони однаково не вижили б. Ну один з них точно. Я подарував їм швидку смерть. І тобі подарую.
- Чому ти такий впевнений, що зможеш мене дістати?
- А ти запитай в Ярополка. Група Хорив не одного мого брата на той світ відправила, але мене він насправді боїться. Він ж чує нас зараз?
- А це має значення?
- Значить не чує. Тоді запитай, чому вони не зустріли мене боєм? Думаєш вся справа в тобі? Вони могли б сказати, що знайшли тебе вбитим і відправитись полювати на мене. Але не сказали.
- Ти ж розумієш, що вони повернуться по тебе? Більшим числом.
- Не сумніваюсь. На його місці, я б так і зробив. Залишив би тебе в Хотині, як приманку, а сам відправив би когось по підкріплення.
Знову тиша. Мольфар обдумує свої наступні слова. Значить я таки посіяв зерно сумніву в його голові. Тепер він остерігатиметься Ярополка, ускладнюючи цим його роботу. Мольфари небезпечні чаклуни і суперники, але в мистецтві диверсії вони ніц не тямлять. А ніщо так не зароджує зерно сумніву, як щира правда.
- Значить тоді ти повівся на пастку Ярополка. Пхаєш голову в пащу лева.
- Розставити пастки і зловити в них здобич це різні речі. Рано чи пізно група Хорив зрозуміє, що ти лише заважаєш їм, і випустить тебе, як наживку. Пожертвує тобою.
- Їм пробачать, якщо вони принесуть докази твоєї смерті.
- Тобі від цього вже легше не буде.
Розділ 16. Правила.
На півночі розшташовується Канев — місто двох берегів. У війні Канев не визнав жодного гетьмана, виснувавши, що може бути лише один. Інший повинен або поступитись, або...
Нейтралітет Канева вигідний обом, адже місто неприступне, тому його стіни слугують місцем для зустрічей ворогуючих сторін. Там може сховатись той, хто тікає від війни. За умови, що йому є що запропонувати місту.
Августина Пономаренко.
***
Вітролом.
Зупинилсь ми на одному з хмарочосів. Піднялись рівно настільки, щоб не дихати випарами. Олена, як єдиний снайпер, порадила спати на сходовій клітці, щоб нас взагалі не було видно. Башибузук мінував поверх нижче. Аскольд звив собі кулеметне гніздо, якраз, щоб прикрити наш відступ. Олена зникла десь нагорі. Ярополк залишився зі мною. Він сів на сходинку і з якимось дивним задоволенням став начищати свою зброю.
- Вам дійсно не пожна брати зброю до рук? — Поцікавився, не відволікаючись від розбирання автомата.
- Тоді мої сили зникнуть і від мене буде мало толку. Доведений факт.
- А що саме у вас вважається зброєю?
- Ми можемо рубати дрова сокирою і чистити картоплю ножем, якщо ти про це. А ось розкроїти череп — це вже зась.
- Тобто спалити блискавкою, то нічого страшного, а як штрикнути когось в пузо, то біда?
Я лише знизав плечами.
- Не я встановлюю правила.
Розділ 17. Тобі тут не раді.
Богун.
Компас не працював навіть на такій висоті. Жодна електроніка тут не працювала. Що ж повинні були зробити мольфари, щоб їхнє прокляття залишилось більше ніж на сотню років? Що ж це за сила така?
Зізнаюсь, в Хотині я до цього бував лише двічі. Перший раз по орден за заслуги в боротьбі з яничарами. Другий раз мене везли туди в наручниках. Не взлюбив мене старий Хмель. До самої смерті не любив. Коли мене виправдали він так і сказав: "Щоб ноги твоєї тут не було, інакше я тебе особисто, своїми руками задушу. Тобі тут не раді".
З того часу я не переступав ту межу, де починається Хотин. Якби Хмель до мене не ставився, я не переставав його поважати. Але тепер ситуація змінилась. Мольфар, можливо, останній в Сірка. Покоління наступних може й не з'явитись. А без своєї чаклунської армії він не встоїть. Казав ж я йому колись: не сподівайся на них, та він не послухав. Занадто запальний він був, занадто сильно хотів влади. Тому й не підтримали характерники свого побратима, коли він за булавою гетьманською потягнувся. Не гоже нам зброю на крісло гетьманське змінювати. Тоді то й не слухав ніхто з моїх братів його слова про майбутнє. В той ж день ми й визначили власне на сотні років однією помилкою...
Я знову струсанув головою. Вибрався на останній поверх хмарочосу. Хотин погано діяв на мене. Будив спогади, котрі не повинні були виходити. В мене є завдання, котре засіло в сусідньому хмарочосі. Коли ми спілкувались, на вулиці завивав вітер. Ми чули це одне в одного по рації, але він скоріш за все, увагу не звернув.
А я звернув. І звернув, що вітер іноді затихає, а значить він в приміщені. Ярополк намагається заховатись на ніч. Фільтрів в протигазах може й не вистачити, залишись він внизу.
Небо потемніло. Я зручніше вмостився головою на рюкзаку і заплющив очі. Завтра все вирішиться.
Розділ 18. Крики внизу.
Вітролом.
Мені не спалось і я піднявся на кілька поверхів вище до Олени. Вона лежала в кімнаті за уламками стіни марно крутячи щось на прицілі.
- Пнб* здох! — Зашипіла вона. — То вмикається, то зникає.
(Прибор нічного бачення*)
Я вмостився біля неї. Вона навіть не поворухнулась, занадто зайнята своєю роботою.
- Мене бісить це місто, — шипіла вона. — Бісить клятий Богун. Бісять ці крики внизу.
Я прислухався. Лише завивання вітру. Більше нічого.
- Крики?
- Аскольд теж їх не чув. Зате постійно торочить про свого брата. А Башибузук все молиться. Лише мені настільки не пощастило, що я чую верески людей. Їм боляче. Хотину боляче.
- Цікаво що зараз чує Богун?
Олена не відповіла. Я перестав бути впевненим, чи чує вона мене взагалі, чи не втонула її свідомість в криках на вулиці. Але чому тоді я нічого не бачу і не чую? Чому в мене немає жодних думок, крім тих, що й так в моїй голові.
Рація зашипіла.
- Сподіваюсь тебе теж тривожать жахіття. — Голос Богуна розрізав тишу наче розбите скло. — Отруйний туман, проблеми з електронікою. Це так і мало бути?
- Не знаю. Я ще й не народився тоді.
Олена здивовано глянула на мене, але я приклав палець до вуст, наказавши їй мовчати.
- Чому я повинен нести відповідальність за дії моїх попередників?
- А хіба ти і твоє мольфарське кодло не збирались повторити це ще раз?
- Я не знаю.
- А я знаю. Ви хотіли провести новий едикт. Нас повідомили про це. Я мав би вже повернутись, якби ти не вцілів.
- Але я вцілів.
- І ось ми тут.
Розділ 19. Це війна.
Богун.
В тумані знову промайнули тіні.
- Ось ми тут.
- Це якраз твоя провина. Не було б тут тебе, я б сюди й не заходив! — відповів Вітролом.
- Не було б мене, ви б знищили тисячі життів.
- А скільки знищить армія твого гетьмана, коли не стане останнього мольфара? Невже ти думаєш, що едикт це найгірше для людей? Скільки крові ви тепер проллєте?! І не розповідай, що це війна!
- Так, мольфаре, це війна. Чи у твоєї братії були інші причини зібратись заради бурі? Просто у вас нічого не вийшло.
- Навіть, якщо ти дійсно правий, що нас зібрали на проголошення едикту, це був би знак, що гетьмани мусять зберігати перемир'я.
- З Хотином такий фокус не пройшов.
Внизу почався цілий потік тіней. Різної форми та довжини, вони зливались в чорний потік і неслись до виходу з міста. Привиди померлих, приречені до вічної втечі.
- Тоді це був лише початок війни. Ми б поклали йому кінець.
- Хіба кінець всьому людству.
- Цього ти боїшся, характернику? Того що не буде з ким воювати?
Я не думав про це. Але тепер почав. Голос мольфара набирав упевненості. Група Ярополка можливо теж щось бачить. Він тепер думає, що й на мене це впливає. Лишень він не знає, що характерникам не звикати ходити по світу мертвих. Я вже бачив такі тіні, але ніколи — в такій кількості.
- Завжди буде з ким воювати, вітроломе. Завжди. Ти всього лише тимчасова проблема. Вбити тебе не займе багато часу.
- Що ж до цього часу не вбив?
- Наберись терпіння.
Зв'язок обірвався.
***
Вітролом.
- Гей, ти що робиш? — Обурився, дивлячись, як Олена вимикає рацію.
- Він тепер знає де ми.
- Яким чином?
- Вітер, мольфаре. Він стояв весь час на відкритому просторі, бо з його боку вітер дути не переставав. А в нас він затихав, змінюючи напрямок. Тож йому нескладно порахувати, де ми заночуємо.
- Значить варто повідомити Ярополка.
- Варто вшиватись звідси.
Ярополк похмуро вислухав почуте від Олени. Іноді він скоса на мене дивився, але не казав ні слова.
- Ми заблудимось в такій темряві. Вийдемо на світанку, і бігом до виходу з міста. Там чекатиме транспорт для мольфара.
Я хотів заперечити, але Аскольд перехопив мій погляд і заперечно похитав головою. Ярополк не любив, коли з ним сперечаються.
Розділ 20. Заради гетьманського крісла.
Богун.
На світанку повітря було ще тяжче, ніж вчора. Або фільтр в протигазі вже не справлявся і скоро доведеться ставити новий. Сьогодні ніяких тіней не було. Здавалось навіть туману було менше. Або я просто звик. Потрібно було поспішати. Наша артилерія випередила їх одного разу — тепер моя черга.
***
Вітролом.
Ми бігли квадратом зі мною посередині. Кожний з русичів мене не любив, але ладний був пожертвувати життям. А мене все не покидали слова Богуна. Ми знову повинні були знищити якесь місто.
Невже нам мало Хотину? Невже заради гетьманського крісла варто покласти тисячі життів. Ми ж не за землю воюємо, не за ресурси. Коли воювали з бусурманами — все було зрозумілим. Вони лізуть на нашу землю, ми — відправляємо їх назад у трунах. Іноді кількох в одній — там розберуться. Тепер ми ріжемо одне одного без зовнішнього впливу. Ворогів то немає, замість сусідніх країн суцільні руїни. І ось, ми перетворюємо в руїну свою.
Туман спочатку став рідшим, а тоді й зовсім зник. Петляючи між уламками Ярополк показав на вихід. Точніше пролом в мурах.
- Ще трішки і поїдеш додому. — Прошепотів Башибузук.
Аскольд хотів щось сказати, мабуть дуже кумедне. Але не встиг.
Постріл. Голова Аскольда відкидається назад і він падає на потрісканий асфальт. Під ним розливається його ж кров.
Розділ 21. Прокинься раніше ворога.
Богун.
Господь направ мою руку. Постріл. Перший готовий. Решта не втрачали часу. Дівчина зі снайперською гвинтівкою схопила мольфара з рукав і потягла до найближчого укриття за іржавою машиною. Ярополк з іншим побігли в другий бік. Секрет засідки простий — прокинься раніше ворога.
Не висовуюючись з укриття, вони відкрили по мені вогонь. Кулемет бив не точно, зовсім поряд зі мною. Значить мольфара тягнуть геть, а хтось з них йде по мене. Почекавши, доки кулемет стихне, я вибрався з укриття і зайняв інше. Головне не дати мольфару пройти...
Піднявся вітер. З неба в місце за розвеленою стіною, де я раніше був, ударила блискавка. Ще одна зліва від мене. Інша — в машину через дорогу. Мольфар приєднався до битви. Будинок поруч зі мною похилився від блакитної стріли і впав на асфальт. Знову удар блискавки розколов залишки дороги. Я вистрілив ще раз. Кулеметник впав, наче ганчірка.
Другий.
***
Вітролом.
Башибузук вже не дихав. Богун не промахувався. Характерника не було там, де ми його чекали. Блискавки не могли його знайти.
- Олено, хапай мольфара і на вихід! — Перекрикнув вітер Ярополк. — Я затримаю його.
- Ми не залишимо тебе!
- Це наказ! На три!
Він висунувся з-за машини і відкрив вогонь. Олена порахувала до трьох і побігла я за нею. Краєм ока побачив, Богуна, що крадеться до Ярополка. Махнув рукою і порив вітру збив характерника з ніг. Його, наче ганчірку кинуло в уламки поваленого хмарочоса. Ярополк ж одразу відкрив вогонь в тому напрямку.
- Хутчіш! — Заволала Олена.
Розділ 22. Останні слова?
Богун.
В голові гуділо. Я навіть не зрозумів, що сталось, коли мене відкинуло вбік. Гвинтівка вилетіла з рук і залишилась десь там.
В розвалинах було темно потріскані колони, всюди розбите скло. Все що не з заліза, скла та каменю — давно зогнило.
Автоматна черга повернула мене до тями. Сам Ярополк посипав мене свинцем.
- Де ти, характернику?! — Волав він залетівши в руїни. — Хто ти тепер без своєї рушниці?! Виходь.
Ага, звісно. Для характерника немає нічого тяжкого в безшумності та невидимості в тінях. Він сам того не віддаючи, дав мені перевагу. Я швидко перебігав між уламками стін, дивлячись, як він вистрілює дорогоцінні набої. За поясом в мене ще був пістолет.
- Виходь і я дарую тобі легку смерть!
- Мене не беруть кулі!
Мій голос відлунював звідусіль, тож він не знав де я.
Я ніколи не промахуюсь. І цей раз не став винятком. Його аж вигнуло, коли я вистрілив йому в спину. Наступна потрапила під коліно. Він хотів розвернутись і розстріляти мене, проте я поцілив в зап'ястя. Він заволав від болі, випустивши автомат. Ще одна в груди повалила його.
- Це за всіх убитих тобою характерників.
- Ти не дістанеш мольфара! — в нього з рота йшла кров. — Я відволік...
Договорити він не встиг. Я розрядив йому в груди весь магазин.
***
Вітролом.
Пострілів не було вже кілька хвилин. Невже Ярополк справився? Чи навпаки? Олена була бліда. Сьогодні вона втратила своїх побратимів.
Машина стояла під навісом, зліва від виходу.
- Ти водити вмієш?
Мовчки кивнув.
- Добре! — Олена поцілувала мене в щоку. — Ти знаєш, куди тобі їхати.
- А ти?
- Затримаю Богуна, скільки вистачить сил...
Знову постріл. Олену вигнуло і вона впала мені в руки. Її Погляд дивився в нікуди.
- Я ж казав, що доберусь до тебе! — Крикнув Богун. — Відпусти її! Мертвим однаково — обіймаєш ти їх, чи ні.
Я послухався, обережно поклав тіло Олени на землю. Мої руки були в її крові. Я все ще відчував її тепло. Характерник самостійно перебив кращий загін гетьмана. Один порух його пальця відділяє мене від неминучої смерті.
- Більше не буде нового Хотину! Нічого особистого! Останні слова?
- Небо.
- Це все?
За мить все навколо мене посвітліло від блискавки, що ударила в характерника. Тоді почувся грім.
- Для тебе все.
***
Богун.
Ліва половина тіла заніміла. Ніколи до цього не отримував удар мольфарською блискавкою. Пахло смаленим. Здається, навіть регенерація здоров'я характерників цього разу не справиться. Ходити то я зможу, але слід точно залишиться. Права рука марно намагалась знайти гвинтівку.
- Ти таки вцілів! — Вражено пробурмотів мольфар. — Неймовірно!
Зовсім молодий ще. Навіть натягнутий на голову каптур не міг приховати цього. В голос зовсім юнацький ще, хоч і не без мольфарської зверхності.
- Радий, що ти вражений.
Недооцінив я його таки. Розпинався тут, марно намагаючись передбачити наслідки знищення можливо останнього чаклуна. А тепер лежу на холодній землі, наполовину спалений і борюсь з потемнінням в очах. Заснути перед власною смертю — ще чого не вистачало...
- Доб'єш мене?
- Мої сили вичерпались на сьогодні. А зброю брати я не стану. Зробимо ось що, Богуне. Ти скажеш своїм, що здихався мене.
- Ось здихаюсь і скажу.
- Тоді підеш за мною в Хотин.
- На біса тобі туди?
- Якщо едикт бурі можна начаклувати — його можна й зняти. Ти був правий, кажучи, що нові бурі не зупинять війну. Хтозна, може відновлення Хотину це зможе. Може все, що потрібно це розвіяти сіре небо над ним?
Я промовчав. Він ж не зможе цього зробити? Чи зможе?
Мольфар не став чекати, доки я відповім бодай щось. Мовчки переступив мене і пішов назад до міста. Я хотів перевернутись, але сил все ще не було, тож єдине що я бачив — сіре небо над Хотином.
Кінець.
