Вступ
Я пишу це свідчення, глибоко вдячна кожному, хто звучить разом зі мною голосом правди. Цей текст — запис з перших днів повномасштабної війни, подій, що змінили нас назавжди. Подяка тим, хто допомагав, і тим, хто вижив — за сміливість бути живими.
24 лютого 2022 року. Це початок вторгнення, перші вибухи, паніка. Відчуття, ніби зникло не лише світло, а й віра в безпеку.
Окупація. Новий режим — чужі обличчя, страх у поглядах. Перші тижні виживання та пошук сенсу у руїнах реальності,все це реалії того періоду життя.
Розділ I
«24 лютого. Це не навчання»
Я бачила солодкі сни. Поруч — моя кохана людина. Тепло, спокійно. Вдома. Через півтори години мав заграти будильник — треба було прокидатися й збиратися на роботу.
Скрипуча межа між сном і реальністю… І раптом — потужний вибух. Вібрація пройшла через будинок, дах затремтів. Але я не звернула особливої уваги:
«Напевно, сусідські коти знову щось не поділили на даху», — подумала й задрімала далі.
Аж ось — за кілька хвилин до сигналу будильника — задзвонив телефон. Дзвонила мама.
— Алло! Мамо, ти бачила, котра година? Я сплю, поговоримо пізніше, — буркнула я.
У відповідь — паніка, плач, крики.
— Доню, війна почалась! Нас бомблять!
Я не повірила. Запевнила, що це, напевно, просто військові навчання — поруч же полігон у Миколаївській області. Але мама наполягала:
— Вімкни телевізор, якщо не віриш! Подивись сама!
Я ліниво підвелася з ліжка. Натиснула кнопку пульта — і в ту ж мить екран ожив. Перший випадковий телеканал. Пряме включення. Президент Володимир Зеленський:
«Відбулося повномасштабне вторгнення на територію України військами РФ. Я оголошую воєнний стан».
Це був не сон. Не марення. Реальність.
Я вийшла на подвір’я. Десь вдалині щось палало.
24 лютого 2022 року, 4:20 ранку — я почула перший вибух. Російські війська відкрили вогонь по Кульбакіно.
О 6:30 я подзвонила брату в Миколаїв.
— Сашко, їдь з міста. Почалась війна. Негайно! Мама дуже хвилюється!
Він ще спав. Спросоння пробурмотів:
— Ти що, з глузду з’їхала? Яка війна? Що ти мелеш?
— Подивись новини! — сказала я.
Через п’ять хвилин він передзвонив:
— Капець! У Миколаєві затори, люди з валізами, усі тікають! У місті хаос і паніка! Я приїду!
Після цього я заніміла. Ступор. Страх. Але зібралася — і пішла на роботу. У магазині — ажіотаж, метушня, пусті полиці. Це було схоже на апокаліпсис.
Початок березня. У село Новопетрівка завезли гуманітарну допомогу — нібито від Червоного Хреста. Але люди її не побачили. Сільська рада сховала її для себе.
Я тоді працювала в продуктовому магазині ФОП Дібров — «ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ». Я бачила, хто скуповував товари, але жодного разу не бачила працівників сільради серед покупців.
Десь 15–17 березня в село зайшли три БМП рашистів. Вони одразу почали ходити по хатах, грабувати, забирати птицю, бити хлопців.
Станом на 20 березня я ще працювала. То був мій останній робочий день.
До того часу ми чули вибухи, бачили зарева. Але саме цього дня, десь о першій годині дня, наші військові накрили дві БМП ворога. Прямо в ціль. Ми почули автоматні черги — і терміново зачинили магазин.
Я бігла додому. Раптом — свист над головою. Я застигла на місці. Потім — кинулась бігти. На дорозі зустріла односельчанку, яка йшла, ніби нічого не відбувалося. Середа. До війни в цей день був базар.
— А ти не бачила, базар сьогодні працює? — запитала вона.
Я здивовано відповіла:
— Жіночко, ви чуєте, що робиться? Війна на дворі, який базар?
Я дісталась вулиці Шевченка. І тоді — потужний вибух. Я озирнулася: над селом здіймався темний гриб диму. У небі — свист, постріли. Жахлива картина.
У мене було багато фото, відео. Але все довелось стерти — бо рашисти били людей за будь-яку інформацію у телефонах. Я мусила очистити все, щоб зберегти життя — своє і близьких.
Ми раділи, що ЗСУ завдали удару. Це тривало 2–3 години. Потім — тиша. Ми бачили, як окупанти тікали по каналу, деякі ховались у сіні. Ми вірили, що це кінець.
Але це був лише початок.
Ми не знали, що таке війна. Ми не знали, як поводитися. Люди вийшли на вулиці — дивилися, як тікають рашисти. Зараз я розумію: ми всі були у страшній небезпеці. Вони могли розстріляти нас просто на місці.
Але ми стояли. Ми раділи. Дарма…
Бо вже наступного дня через наше село рушили величезні колони. Повз мій дім проїхало 400–500 одиниць техніки. А з іншого боку села — ще 700–800.
Дивно, але вони щиро вважали, що ми раді їх бачити. Вони махали нам руками з усмішками, фотографували. А ми стояли, закам’янівши від страху…
Розділ 2
Коли зникло світло, і з’явилася темрява
Наші люди повідомляли в Миколаїв, що через село йдуть великі колони техніки. Всі чекали, що їх зупинять. Так і сталося: до Баштанки рашисти дісталися, але наші герої дали їм відсіч. Вони тікали, перелякані, знову через наше село, блукали нашими вулицями, ховалися в посадках. Та в кінці березня вони повернулися — окупували Новопетрівку. 205-та бригада рашистів. Стягнули важку техніку, організували базу, зробили з села справжню лінію фронту.
Люди, у кого були автівки — тікали. А ми залишилися.
Я і моя родина — з 24 лютого по 30 жовтня 2022 року — жили в окупації.
Потім нам вдалося втекти до друзів у Польщу. Але до цього — були довгі місяці терору.
Я бачила жінок, які заводили стосунки з окупантами. Бачила, як палили будинки. Ми залишилися без води, без світла, без жодного зв’язку. Їжі — обмаль. Телефони забирали. За фото, за відео — били. За симпатію до України — карали.
Рашисти пили щодня, вживали наркотики і вели себе без наказано прямо на наших вулицях. Забирали автівки. Мародерили.
Коли зайшли в село, не могли повірити своїм очам:
«Містечко, у вас тут є асфальт! Люди живуть добре! Плазми! Унітази, бл#ть, в селі є!»
Вони все питали:
«Ким ви працюєте, що так живете?!»
Вони вивозили меблі з покинутих хат. Грабували агрофірми. Вивозили й продавали пальне, хімію, зерно, соняшник. Потім усе це пропивали. Це були не солдати. Це були мародери. Варвари. П’яні, безпринципні, злі.
А дівчата… дівчата почали «гуляти» з ними. Їхнє лицемірство було болісним — вони прикидалися принцесами, але спали з ворогом. Образити їх не можна було — рашисти захищали своїх «жінок». Тих, хто мав совість — залякували. Були і ті, хто здавав односельців, аби підлеститися до нової «влади».
Я бачила, як мами спали з окупантами при своїх дітях. Потім діти повторювали ці сцени з іншими дітьми. Очевидці питали:
— Діти, хто вас цьому навчив? Це ж погано!
А у відповідь чули:
— Ми бачили, як мама з дядьком так робили…
Це був жах. У мене сльози на очах, коли я згадую ці моменти.
Що відчувають ті діти зараз? Який психологічний стан у них?
Окупація — це тюрма без ґрат. Ти мусиш жити, наче тобі все подобається. Усміхатися. Кивати. Говорити «дякую» за рабство.
Кожного дня — як на сцені. П’єса, в якій головне — не померти.
Ми слухали ті самі фрази:
«Ви нікому не потрібні, крім Росії! Якби не Європа — війни б не було!»
«Забудьте про Україну! Ніколи не будете нею!»
«Ви хочете в Європу, а їсти просите у нас!»
А ми відповідали:
— Ви до нас прийшли! Не ми до вас!
— Ви нас тримаєте в окупації! Дайте вийти, і ми самі себе прогодуємо!
Їх погляди ставали крижаними. Вони сідали в автівки й їхали. А вночі поверталися. Обшуки. Шість-сім чоловіків у балаклавах, зі зброєю. Вривалися в хати. Наставляли ножі до горла. Тримали руки на спуску навіть, коли говорили з бабусями.
Били молодих хлопців. Вивозили в Чорнобаївку. Ламали ребра. Забирали документи.
Дітей — підкуповували солодощами, аби ті розповіли, чий тато на фронті.
Я вела щоденник. Робила записи, збирала правду — з думкою колись розповісти її світові. Але потім…
Я вирвала ці сторінки і спалила.
Заради безпеки близьких.
Розділ 3
Тієї ночі я втратила все, крім волі жити
22:00. Ми з моїм хлопцем уже лежали, говорили, ніби хотіли відволіктись від того, що давно стало звичним — темрява, страх, напруга. Але раптом… біля нашого двору зупинилася автівка. В мені все похололо.
— Зай, вони знову приїхали! Знову тебе заберуть! — прошепотіла я, зриваючись у паніці.
Минулого разу це вже було — саме на день народження Сашка 20 жовтня 2022-го. Вони заштовхали його у багажник, вивезли й побили. Жорстоко. Без причини. Лише тому, що їм дозволили.
Сашко вийшов до них. П’яні, неадекватні, агресивні. Один одразу забрав мене, інший — хлопця.
І тоді я почула фразу, яка врізалася у пам’яті назавжди:
— Хочеш на чистоту? Спочатку ми планували тебе звʼязати і викрасти, забрати звідси.
Я оніміла. Це не був страх — це був шок.
Він сипав питаннями: «Где оружие? Нам на твоего мужа дали наводку!» Я казала: «Не знаю. Це брехня!» Але він не чув. Йому була потрібна лише одна річ — зґвалтувати мене.
Я намагалася зберігати холодний розум. Вивчала його. Вела в діалог. Вигравала час. Але в його очах уже палала агресія. Він замахнувся на мене зі стиснутим кулаком:
-В пизду тебе, сука! Вставай на коліна або навпочіпки,як тобі там зручно... І ми не торкнемося твого коханого, а якщо не зробиш — вб'ємо його і тебе, або приведу сюди 50 таких, як я і тільки уяви,що вони з тобою зроблять.
Мене скосили судоми. Я впала. Почала задихатися. Руки викручувало. Все тіло залила липка паніка. І тоді він, зляканий, побіг по воду. Приніс. Заспокоював.
Притулив руку до мого чола:
— Так ти в положені!
У тебе все, як у моєї дружини...
Ти дихай тільки, дихай...
Це тупе створіння навіть не уявляло,як виглядає прояв панічної атаки.
Я не могла ні говорити, ні плакати. Лише дивилась на нього з ненавистю.
А він раптом почав розповідати про свою дружину. Про дітей. Про синів. Я не слухала. Я лише думала: «Якби в мене була зброя, я б убила тебе просто тут. І світ став би чистішим».
Потім привезли мого хлопця. Побитого. Але живого.
О 2:45 вони поїхали — як сказали — «на чергування». А ми… вирішили тікати. Без попереджень. Без прощань. Без гарантій. Лише вперед — крізь Росію — до свободи.
⸻
Розділ 4
Втеча через темряву
Жінка, яка погодилася нас вивезти — свята.
Вона врятувала нас, не знаючи напевно, що нас чекає. Ми придумали історію — що я вагітна. Я підклала живіт, мала поганий вигляд. І нам повірили.
На блокпостах не ставили зайвих питань.
У Голій Пристані були два автобуси — «безкоштовні» від росіян. Але ми знали: безкоштовний сир — лише в мишоловці. Тим паче — від окупанта.
У нас не було навіть нормального телефона. Люди дивилися зверхньо. Нам не дали подзвонити. Але доля подарувала нам добру людину — Славу. Він надав житло безкоштовно, дозволив подзвонити, вийти в інтернет, попередити рідних.
Це був перший ковток людяності.
Далі — Сімферополь. 7000 гривень за двох. На кордоні — «бесіда» з кожним чоловіком. Забирали телефони. Перевіряли тіла, татуювання, соцмережі.
Сашка тримали півтори години. Його обличчя було в синцях — ще з села. Його спитали:
А що це ти світишся?
— Упав у підвалі, — відповів він.
— Ну-ну...
Та, на щастя, його відпустили.
Ми виїхали до знайомих у Сімферополі. Вдячні їм — до кінця життя.
Потім — автобус до Варшави. 700 доларів за двох. 4 доби дороги. Знесилені, мовчазні, але з надією.
На кордоні Росія–Латвія у нас забрали закордонні паспорти. Російські прикордонники вимагали документи, перевіряли всіх з Херсонщини.
А потім — ми ступили на землю Латвії.
І тоді я вперше за довгий час відчула свободу.
Хотілося кричати: «Слава Україні!»
Латвійські прикордонники посміхалися. Волонтери давали чай, каву, їжу.
Ми плакали. Але цього разу — не від страху.
⸻
Епілог: Я все ще жива. І я говоритиму
Ця книга — мій новий щоденник. Я не дозволю більше спалювати свій голос. Це свідчення. Це правда. Це пам’ять.
Після темряви завжди буде світло
Ця історія — лише одна з тисяч. Але вона — моя.
І якщо цей твір колись побачить світ — я хочу, щоб усі, хто був з нами у темряві, знали: ви врятували нам життя. Ми вдячні вам назавжди.
Я вдячна лише за одне — війна пробудила мій патріотизм.
До війни я жила в «щурячих перегонах»: одяг, вигляд, статус…
А тепер — я ціную інше.
Справжнє щастя — це:
• здорова родина;
• чиста вода і їжа;
• тепло в хаті;
• мирне небо;
• можливість обійняти рідних.
Рашисти постійно промовляли «Ми росіяни,з нами Бог!», та ні шановні,з вами вже давно не Бог. Бог ніколи не
схвалював насилля,лише любов та милосердя,яке на жаль рашистам незнайомо. Та запам’ятайте «Коли Бог
наказує,слухається навіть диявол!»
Слава Україні!
Героям слава.
