Почну з попередження: йдеться саме про стосунки між дітьми і значущими дорослими. Тобто про взаємини між дітьми і, наприклад, їх батьками і саме у дитинстві. Тими стосунками, з яких а) ти не можеш вийти самостійно, б) від яких буквально залежить твоє життя, а також формування таких понять, як базової безпеки (чи є світ безпечним?), типу прив’язанності (по суті, чи є любов до тебе безумовною).
Тобто, з одного боку, ти змушений чи змушена добиватися любові людей, від яких ти буквально залежиш і стратегії яких незрозумілі, з іншого, твій мозок ще не сформувався, дорослі є твоїм світом. П’ятирічка не подумає “мої батьки мудаки / незрілі люди, яким не варто було народжувати / психічно хворі / люди з залежностями”, а вирішить, що “проблема в мені”, “варто лише мені змінитися - і мене полюблять”, “я просто мало стараюсь”, “мене нема за що любити”…
Отже, два види нелюбові і чому обидва види є нелюбов’ю. Перший вид: коли все очевидно і тебе ненавидять за речі, які ти не зможеш у собі змінити, за те, чого ти очевидно не робив або просто інших цінують більше за тебе. Почну з останнього. О, син маминої подруги отримав п’ятірку з фізики? Молодець, далеко піде. О, ти всього лише закінчила школу на золоту медаль? Ну, тобі просто все легко дається / хлопчикам важче. Ти перемогла в олімпіаді втретє? Ну навіщо, не даєш іншим людям виграти. Хтось буквально зробив те ж саме, що й ти? Похвалити когось, не похвалити тебе.
Сюди ж: звинувачення, що ти зламала іграшку, якою тобі буквально забороняли гратись. Виховувати дівчину у руслі збереження цноти і сварити, що її подруга народила в 17, а вона так не змогла (бо її виховували як “секс після весілля”, але кого то хвилює). В родині є дві дитини, одна з яких знає зі старшої школи, ким піде працювати, займається спортом, має хобі, інша - “перестрибує” з трійки на четвірку, навіть у 11 класі не знає, яке зно здавати і куди йти далі? Чому б не сказати “ти нічим не цікавишся” саме першій дитині? Або просто її насварити за колір очей чи колір шкіри - буквально те, що вона не вибирала.
Власне, рано чи пізно дитині стає очевидно, що просто, що б вона не зробила, все буле на так. І очікувати любові від такого нестабільного дорослого (можливо з психічним відхиленням або просто мудаком) - все одно, що отримати березовий сік з яблук.
Інша справа - якщо любов здається доступною, хоча і небезумовною. Зрозуміли підступ? Доїж цю тарілку супу - і я тебе любитиму. Принеси ще одну п’ятірку - і я тобою пишатимуся. Чому у тебе не прибрано? Чому ти так погано знаєш математику? А от дочка татового друга / а от я у твоєму віці. Ти стараєшся бути ідеальною чи ідеальним. Ти ніколи не розповідаєш про свої проблеми. Ти робиш усе, щоб цей ідеальний образ “не злетів” з тебе, як позолота.
Але виникає проблема. Можливо, ти не геній математики (так, не всі можуть бути математиками), а, наприклад, твої здобутки у біології ніколи не будуть предметом гордощів (навіть не кажучи про любов), бо ти ніколи не будеш ідеальною картинкою, тим паче, що цей ідеал - навіть не твоя мрія.
Можна сказати, що батьки просто хвилюються за майбутнє дитини і, як можуть, вказують на її можливі помилки, але при цьому бажання дитини буде завжди не враховуватись. І до дорослої дитини найімовірніше будуть ставитись як до завжди недосконалого проекту, який не має права на своє життя. “Мама прожила своє життя - і твоє проживе”.
І - сюрприз - здається, що, виконавши умови, дитина стане улюбленою.
Але умови все не скінчаються, ідеальні діти подруг все же народжуються і зростають.
Всі ж пам’ятають: “Якщо у тебе чотири, а у інших - п’ять, то тебе порівнюють; якщо у тебе чотири, а у інших - два і три, то ти не маєш права порівнювати себе з невдахами”?
Тебе просто не любять. І ніколи не полюбять.
Тебе просто не бачать. І ніколи не побачать.
У них діалог не з тобою - а з образом у їхній голові, можливо, з їхнім невдалим життям (шанс прожити життя через дитину)…
Вони навіть тебе не знають - і не мають бажання пізнати.
