Дзвінок у двері його дуже налякав.
Звук був давно забутий, захриплий, як у людини, яка довго мовчала. До нього ніхто не приходив тривалий час. З сусідами він не задружився, кур'єри привозили необхідне лише до під’їзду, доводилося спускатися до них.
Він подивився у запилене вічко – якийсь дівочий силует у капюшоні. Здивувався, але відчинив двері.
- Добрий вечір.
Голос дівчини був дивний, трохи схожий на синтезований комп'ютером, без інтонацій.
- Добрий. Слухаю вас уважно.
- Мене звати Моріта. Я стажерка, тобто студентка. Маю зробити дослідження, ну, як дипломну роботу. Чи можете ви мені допомогти?
- Дивне ім'я. Моріта - я правильно почув?
- Ага. Мій тато це ... іспанець.
Йому здалося, що вона або вигадує, або щось приховує. Але жіночою увагою до себе він похвалитися не міг, і виганяти її не став. Гостей у його квартирі майже не бувало, він по-справжньому сумував вечорами.
Відверто кажучи, він давно вже не розраховував на хоч якусь приязнь від протилежної статі. Сидяча робота дала йому зайву вагу, окуляри він почав носити ще у школі, а звільнення від фізкультури, якого домоглася турботлива матінка, не поліпшило його здоров'я. Задишка від підйому на четвертий поверх, підвищений тиск та інші проблеми не додавали йому шарму. Він був упевнений, що навіть його дуже висока зарплата айтішника не робить його привабливим.
Він відкинув боягузливі сумніви й запросив її зайти на кухню. Добре, що вчора прибрався, навіть вимив підлогу і увесь посуд. Хоч не соромно за безлад.
Вона без запрошення сіла на табурет. Озирнулася із цікавістю навколо. Антон розгублено стояв, не знаючи, що йому робити.
- Сідайте же.
Моріта поклала лікті на стіл, спершись підборіддям на долоні. Він сів навпроти та пильно подивився на неї. Капюшон вона не зняла. З-під нього вибилося пасмо волосся неймовірно чорного відтінку. Очі її були дивного темного кольору, шкіра обличчя та рук – мармурово-біла.
Вона мовчала, дивлячись на нього.
- Чаю? Кави?
- Ні, дякую.
Вона мовчала. Він теж. Антон відчув, як приємно було просто сидіти і дивитися на неї, на її темний одяг, руки й волосся. Навіть не відчував ніяковості, яка завжди його пригнічувала, коли спілкувався з жінками.
- Чого ти мене не питаєш, що у мене за робота? Чим ти можеш допомогти?
- Не знаю, чекаю, поки ти сама почнеш розповідати.
Вони перейшли "на ти" якось непомітно та легко.
- Ну, я працюю, тобто навчаюся у закладі, де викладають соціологію, психологію та усіляке таке інше. Багато спілкуюся з людьми, вивчаю їх. На жаль, більшою частиною з людьми похилого віку. Але от сьогодні треба з тобою.
- Я не сказав свого імені, я – Антон.
- Я знаю. Знаю, до кого йшла.
Вони знову замовкли.
- Розкажи про себе, Антоне. Що ти любиш? Чим захоплюєшся? Як живеш?
Йому раптом захотілося розповісти їй про себе все. Нічого не приховуючи, не соромлячись. Моріта була якась така приємна та відкрита. Не питаючи навіщо, він почав розповідати про свою роботу, нечисленних друзів, про самотність, що працює більше вдома, ніж в офісі. Згадав трохи про дитинство, навіть про спробу завести кота. Але через алергію на котяче хутро довелося його віддати.
Моріта уважно його слухала, не ставлячи питань.
Потім Антон похвалився, що зробив прибирання у квартирі, показав лілові орхідеї на підвіконні, якими дуже пишався.
Він замовк, бо зрозумів, що, мабуть, набрид їй своїми відвертостями. Зніяковів.
Моріта лагідно посміхнулася.
- Ти дуже цікавий. І симпатичний.
Антон почервонів по самі вуха. Хотів сказати Моріті, що і вона має щось про себе розповісти, але не насмілився.
Знов постала тиша. Але вона не була обтяжливою. Доречна пауза, яка буває між людьми, яким не потрібні слова.
Антон з усіх сил намагався подолати свою скутість.
- А хочеш вина? Мені друзі подарували нещодавно, на мій день народження. Сказали, що мені треба більше пити, щоб бути сміливішим з іншими. Мабуть, мали на увазі – з дівчатами.
Антон знову знітився, цього разу від своєї хоробрості.
- А давай!
Моріта встала та пішла до шафи.
- Де тут у тебе келихи?
Келихи довго стояли у далекому кутку, були у пилюці. Моріта ретельно їх вимила.
- Рушник у тебе є?
Рушники довелося шукати довше. У глибині шухляди таки знайшлися. Моріта натерла скло до блиску та поставила на стіл біля пляшки.
Антон зухвало відкоркував вино та налив майже до вінця в обидва бокали.
Вони цокнулися. Антон боявся пити, щоб не захмеліти і не наробити дурниць, але випив половину. Моріта смакувала вино, яке справді здалося їй непоганим, не поспішаючи спустошувати келих.
- Ми навіть тосту не сказали, вибач, Моріта. Ще подумаєш, що я алкоголік.
- Не подумаю. Я знаю, що ні. Тобі і пити не можна багато.
- Щось ти занадто багато про мене знаєш.
- Ти сам тільки-но про себе розповідав.
- Такого я не казав. Мого слабенького здоров'я ми не обговорювали.
Антон дивувався собі. Таким дотепним він себе ніколи не відчував. І вино ще не встигло подіяти.
- Не заперечуватимеш, якщо увімкну музику?
Він відкрив ноутбук та почав тицяти по кнопках. Заграла композиція з останніх прослуханих – "Сплін", "Ведь я не боюсь смерти, потому что я и есть смерть".
- Вимкни. Тобто, щось інше, будь ласка. У нас не люблять цю пісню.
Він не спитав: "де це у вас?", хоча дуже хотів. Зазвучала "Пісня про дівчат".
Несподівано стався удар у стіну, ніби з іншого боку хтось щось у неї жбурнув.
- Сусід у мене не найкращий. От він і є алкоголік. Ще й друзів приводить. Іноді пів ночі п'ють, шумлять. Нічого з ними не зробиш – неадекватні. Поліцію інші мешканці викликали, але марно. Не бояться.
- Не звертай уваги. Це не має значення. Особливо сьогодні.
І дійсно, у сусідній квартирі все припинилося. Жодного галасу.
Моріта допила вино і поставила келих ближче до пляшки, натякаючи, що треба долити. Антон наповнив обидва.
- За задоволення, Антоне. Задоволення від життя. У тебе їх було дуже мало.
Він із здивуванням подивився на Моріту, нічого не сказав, але випив більше половини.
Моріта випила до донця, потім подивилася на Антона трохи сп'янілими очима.
- А ти давно танцював з дівчиною?
- Так. Дуже. Коли був студентом.
Антон вже втомився червоніти та ніяковіти. Добре, що вино звільнило його від цієї дошкульної реакції.
Моріта встала, відкинула капюшон та простягнула Антонові руки. Він незграбно піднявся та боязко обійняв партнерку за талію. Вони повільно закружляли. Чомусь йому стало легко, ніби він був справжнім навченим танцюристом. Моріта заплющила очі та віддалася хвилям музики, яка несла їх кудись далеко, де немає нічого з цього недосконалого всесвіту. Час зупинився, танок підняв обох до хмар, у темно-синє вечірнє небо, ближче до місяця та зірок. Хай зачекає світ божевільний.
Здавалося, минуло багато годин. Акумулятори ноутбука втомилися, музика зникла. Вони повернулися у реальність, стояли у темній кухні. Поки їх тут не було, прийшла зимова ніч – чорна й холодна.
- Зачекай. Не вмикай світла.
Моріта поклала руки йому на плечі та поцілувала в губи.
- Моріто, що ти робиш? Ми ж… Ми ж ледве знайомі.
- Нема часу чекати, Антоне. Вже пізно. Або дуже рано. Справді, ще зовсім зарано.
За стіною щось ще раз загрюкало, почулися п'яні крики.
- От знову. Невідомо, що з цим робити.
- Не переймайся, щось завжди можна вигадати.
- Що тут вигадаєш? Вбити його, чи як?
Антон сумно посміхнувся.
- Сусід старий?
- А дідько його знає. Алкаші всі виглядають погано.
Моріта спитала:
- А ти засмутився б, якщо цей твій неприємний сусід зник?
- Та куди він зникне? Хіба що квартиру проп'є. Але, здається, в нього ще не та стадія.
Вони все ще стояли в обіймах. Антон боявся поворухнутися, йому було неймовірно приємно стояти так, відчувати руки Моріти на собі, тримати її обережно та ніжно. Він нахилився губами до її губ – і вона не відмовилася.
Прокинувся Антон через докучливе дзеленчання у двері. Хтось знов хотів його відвідати. Щось зачасто. Голова була трохи похмільною, у горлянці сухо. Дивно, але спав він у одязі. Перед очима спалахнули вчорашні враження: Моріта, вино, поцілунок. На цьому спогади закінчилися. Невже наснилося? Але ж пив, цього не заперечити, з огляду на поганенький стан. Не сам же так наклюкався.
Дзвінок не припинявся. Так нахабно можуть дзвонити лише поліцейські, жартома подумав він. Дивно, що у такому похмільному стані до голови взагалі приходять жарти.
Він важко підвівся та поплентався у передпокій. Відчинив двері. Отакої… Дійсно, поліція. До того ж дівчина. Маленька і тендітна у формі.
- Добрий ранок. Вибачте, що так рано турбую. Нам потрібна невеличка допомога, якщо ваша ласка.
- Так-так, звісно. Що треба?
- Побудьте понятим, це не довго. Протокол підписати та й все потому.
- А що трапилося? Обшук?
- Та ні. Ваш сусід помер. Серце, здається. Ознак насильницької смерті немає. Нічого страшного, але за правилами мають поняті засвідчити протокол огляду. Ми вже написали. Підпишете? Паспорт маєте?
Йому раптом стало зле. У голові запаморочилося. Притулився до стіни і все згадав. До дрібниць.
