Люди помирають. Помирають люди! Крихкі, занадто смертні. В мої країні — від війни, найчастіше. В твоїй — захворювання серця, дтп, суїцид. В контексті людства байдуже, чому саме люди помирають, факт залишається фактом — помирають. "Завтра" дійсно наче благословіння. (Благословіння?) Менше з тим. Всі колись помремо. І той, хто раніше, виграє вікторину. Бо той, хто залишиться, гірко-мороково зобов'язаний буде пам'ятати першого. І продовжувати "жити" життя, будувати власний всесвіт далі, але вже без...
Побудувати власний всесвіт, вкладати в свої дні всі сили, весь свій час, кохати, ненавидіти, плакати від щастя, потерпати від байдужості, радіти перемогам, зловтішатись ворожим хибам, сумувати за втраченим і за недосягнутим, перейматися дрібницями, злитися на повільну чергу або залишену чашку у вітальні кимось із домашніх, мріяти і діяти, мріяти і не діяти, боротися за щось, відмовлятись від чогось, примирятися — і щоб у підсумку нічого не мало значення, бо в один день ти зникнеш, а планета й на секунду не зупиниться. Зникне цілий всесвіт, а буття продовжить крутити педалі і гойдати сонце по нашому небу від сходу до заходу. Але є ось ця мить, поки ти ще смієшся, а сонце світить на тебе і залишає сліди на твоїй шкірі, можна встигнути дати комусь свого світла, щоб той хтось зміг передати ще комусь, а той ще комусь. І навіть коли тебе вже не буде, світло, породжене тобою в чийомусь серці, продовжить свій шлях до іншого серця. Це навряд чи змінить цей виблядський світ на краще, але чиєсь життя майже точно так! Хоча б частину. Тому в цьому ідіотському задумі, де нічого немає сенсу, треба встигнути стати сенсом собі і комусь. І одночасно встигнути знайти свій сенс у комусь, окрім себе.
Жадан каже, що любов варта всього. Варта. Але й ні. От життя варте любові — це я точно знаю. Бо, якщо ти жодного разу в цю солодку смолу не вляпався, жодного разу не горів до стану смаків океанічного літнього надвечір’я, до стану диявола, котрий задарма роздає всі назбирані за віки душі, то нащо взагалі приходив на цю кляту землю...
А не варта, тому що... не варта. Тому що любов, проходячи через серця людей, часто перетворюється на дивний дистилят, не зберігаючи навіть дещицю первісного святого стану і того, що вона мала в нас звеличити, коронувати. Зрештою, люди паплюжать любов і одне одного, знецінюють любов собою. Тому і не варта. Навіть усвідомлюючи всю нашу миттєвість і смертність. Класична людська ницість.
Гадаю, не спробувати любов, як наркотик, як комп’ютерну гру, як східне бойове мистецтво, щоб отримати бодай якісь відповіді про себе, загальний світ, того, кому цю любов несеш, — це найбільш ницо. Наче ти народився сапсаном, а прожив куркою в сараї, ще й у підсумку борщем смачним не став, бо тебе лисиця задавити задавила, а витягнути не встигла. Безславна смерть якась. Тьху! Сапсани мають літати свої небеса. А люди мають літати свої. Мають встигнути взяти найбільшу висоту, щоб розгледіти свої сенси. І поки живий, встигнути сказати і передати коханій людині найголовніше — чисту любов, не видозмінену, не редаговану. Встигнути, бо люди помирають посеред нашого життя, а умовності, образи і страхи забирають у нас стільки часу і саму можливість встигнути.
Яка дурість — мовчати про головне, знаючи, що люди смертні, що люди помирають, а завтра може ніколи не статись.
