Поки літо ще не випите до денця, недотанцьоване до луснувших гітарних струн, поки сонце ще розтягує захід, щоб встигати насолодитися теплими вечорами — от тут я ще зможу витримати це життя без тебе.
Я зможу не заливатись дешевим білим сухим, не смалити як чортяка Camel, не гнобити себе робочими проектами до п’ятої ранку, залишаючи на сон лише недолугі дві години.
Я зможу обов’язково щось снідати, слідкувати за кількістю випитої води, не зловживати кавою, не пропускати прийом вітамінів і ліків, контролювати бездумне гортання соцмереж, двічі на тиждень прибиратися, переміщуючи речі на їхнє місце, поливати квіти у горщиках. І вигулювати себе хоча б хвилин сорок в останніх сонячних променях. Це ж все — твій перелік обов’язкових справ для мене. Найважливіше обведене кружечком декілька разів: сніданок, прогулянка.
Поки вересень пияче із літом, на термометрі майже плюс тридцять, холоди не змушують тягати куртки та заливати в себе кубометри чогось гарячого, я дійсно живу, маючи вигляд звичайної, не зламаної відчаєм, людини.
Ми лишили одне одного напризволяще посеред всесвіту на літаючій каменюці. Ми лишили одне одному смішні розфокусовані фото, шифри-повідомлення та оті переліки «обов’язкового». В моєму переліку до тебе йшлось про твої клавіші, вимикати телефон, не залишати брудний посуд (ні, не тому що «що люди/мама скажуть»; ні, не через забобони, а тому що вранці його мити ще важче), медитувати з шахами, контролювати гучність музики у навушниках, не намагатися врятувати всіх, хвалити себе. У кружечках: хвалити, клавіші. Хоча клавіші вважаю найважливішим. Твої пальці грали мені Алькосера, десяту ідею. Мене охоплювали гіркий дим цигарок і гірка кава, а звук огортав солодко-вишневим спокоєм, і в житті знов зароджувались сподівання на щось дійсно добре. Наче увесь всесвіт шепотів мені крізь мелодію з-під твоїх рук — ти ще встигнеш скласти себе докупи, і той пазл буде тобі до вподоби. А задля цього спочатку треба витримати майбутні морозні дні.
Вже через місяць холоди повільно зупинятимуть перебіг мого буття. Воно застигатиме, воно перетвориться на змерзлі шматки смоли, немов айсберги. Тому я припливу до тебе паперовим човником із пробоїною в лівому борті. Я припливу полежати біля твоїх ніг, немов біля сходинок храму. Я припливу, щоб стишити свої рани, дочекатися зникнення листопадових туманів, набратися безперебійного тепла. Як не ховатиму, та ти побачиш мотлох моєї душі, всі ці старі шафи, обшарпані стіни темних кімнат, ті самі льодові брили. Тебе це не злякає, ти не відсахнешся, не зачиниш двері. Наллєш чай, дістанеш мед і згущенку, дістанеш млинці з корицею, дістанеш усмішку. Чай з медом добре лікує, чай з усмішкою лікує найкраще, продукуючи антитіла до відчаю. Стає моментально легше. Льодові брили перетворюються на чилійський перець, темні кімнати обертаються Версальським палацом, старі шафи зникають, звільняючи місце для краси та затишку.
Дякую, що досі лишаєшся моїм храмом.
