Динаміки: I got lost in that sky
Це буде Італія. Я майже впевнена. Наприклад, Сіракузи. Це буде років через двадцять п’ять. Ти, твій чоловік, ваша дочка і чотирирічний онук зупинитесь з’їсти морозиво після вечірньої прогулянки і охолодитися парою келихів. Ти будеш трохи втомлена і навіть наче байдужа. Байдуже замовлятимеш напої, байдуже дивитимешся на захід сонця над бухтою, байдуже щось гортатимеш у телефоні. Лише коли хтось із твоїх звертатиметься до тебе, ти щиро реагуватимеш і відповідатимеш зацікавлено. Насправді тебе просто забиратиме головний біль. Ти доливатимеш чоловікові мінеральної води, дочці — апельсинового соку, а онукові вибиратимеш із фруктового салату персики й ананаси. Сама ж зрідка відпиватимеш шардоне. Невдовзі ви з дочкою зголоднієте, їй принесуть восьминога на грилі із смаженою вишнею та оливками, тобі, звісно, пасту, цього разу це буде linguine «Cacio e Pepe». Чоловік дивитиметься на це смачне неподобство і вимушено замовить бурату з песто, приправлену помідорами та мигдалевими пластівцями.
Смачно спостерігати за вами. Я уявлення не маю, що коїться в твоїй сім’ї, але від вас усіх відчувається стільки спокою. Ви сидите тут майже годину. Найбільше ти спілкуєшся з дочкою, поки чоловік постійно виходить відповідати на дзвінки. Його це дратує, бо, плануючи цю відпустку, він максимально завершив усі свої справи, щоб йому нічого не заважало бути із сім’єю. Але саме в той момент, коли ви вже зайшли у готель, завалилася якась логістика, і тепер йому доводиться вирішувати все телефоном, щоб не летіти додому і не розлучатися з вами.

Я сиджу по діагоналі від вас за три-чотири метри. Ти, я і сонце створюємо пряму. Чоловік і дочка сидять до мене спиною, я не мала змоги їх роздивитися. А от малого добре видно. Веселий забіяка, світло твого життя. Він грається невеличкою автівкою Lego і двома пінг-понговими м’ячиками, що їздять поміж келихами і тарілками разом з автівкою.
Чоловік вкотре йде з телефоном, дочка спускається до пристані зробити фото вітрильників у зникаючому сонці. Малий знудився монотонністю гри, тому зістрибує зі стільчика, щоб покласти м’ячики в мамин рюкзак і дістати іншу автівку. Мале рученя не втримує одразу два м’ячики, вони висковзують. Хлопчик одразу зупиняє перший ніжкою і підбирає. Другий зрадницьки підстрибуючи наближається до мене, я також зупиняю його ногою. Малий біжить до мене, я повертаю його власність і чую зніяковілу дитячу вдячність:
— Danke!
— Bitte schön!
Це вся моя німецька. Колись я думала починати вчити. Планувала їхати до тебе. Планувала своє життя з твоїм існуванням в ньому.
«Bitte schön!» — зніяковіло кажу я і вкладаю м’ячик у долоньку хлоп’яти. Посміхаюся йому, і малий тікає до тебе, щось шепоче тобі, дивлячись на мене. Далі і ти починаєш дивитися на мене, вже уважніше. Щось відповідаєш малому, киваєш мені «дякую». Ні, ти не впізнала мене. Це проста сердечна людськість…
Двадцять п’ять років! Ти подумай тільки! Двадцять п’ять років незавершеної тиші, питань, що так і залишилися у месенджерах із ввічливими відповідями, котрі не дали жодного спокою, тільки ледве приборкали тодішній біль. Двадцять п’ять років моє серце належить дияволу, бо тільки так воно має змогу битися. Захлинатися, але битися. Проклинати власну любов, але битися. Жити цією любов’ю, битися цією любов’ю. Битися із цією любов’ю. Рятуватись цією боротьбою у найтемніші часи, котрими бог мене мордує, якщо я починаю сама собі брехати, що тебе не існувало.
Я любила після тебе різні душі. Зіркові, шовкові, анісові. Кожна викликала, як і твоя, тахікардію, запаморочення. Жодна не заперечила моїх почуттів. Жодна не примирила мене з богом.
І тепер я сиджу за метри від тебе, тягну третій джин-тонік, очікуючи вже другу годину свою подругу, котра витягнула мене із мого калейдоскопа видавців, редакторів, ілюстраторів, адже — цитата: «обов’язково хоча б іноді треба змінювати навіть найяскравіші калейдоскопи». Вона застрягла десь у заторі в Катанії, до Сіракуз нещасних сімдесят кілометрів, а вона ніяк не доїде. Тому я маю чудову нагоду насолоджуватися твоєю присутністю. Це майже непристойно, майже маніакально. Та як мені підійти? Як сказати:
— Рідна, така щаслива зустріч із тобою посеред світу. Як ти?
Диявол лупцює серце об груднину і верещить мені посеред мозку:
— Не смій! Себе зречешся, її погубиш!
Я не хочу тобі зла, як і двадцять п’ять років тому, я не хочу тобі зла. І якщо диявол вбачає в простому привітанні загрозу для тебе, то я просто продовжу пити джин-тонік і не зрушусь. Він знає краще за мене. Зрештою, він рятував нас із тобою хіба лише сотню разів за всі ці роки, спиняючи мене, хіба це мало? Хіба це не доказ, що він знає краще?
Мені здавалося, що серце моє давно вже не має твоєї електрики. Що ти давно лише його фундаментальна стійкість, основа моєї глибини, але не щось із сьогодення, не поточна динаміка. А дивись, нічого не стишилося, кипіло собі тихенько стільки років, поки диявол помішував, щоб не пригорало. Як дивно бачити тебе навпроти, як дивно бачити тебе в собі.
Любов раптом здійметься буревійно, любов попри заборони диявола захоче підійти і просто привітатися. Тим паче, окрім малого, досі більше нікого немає. Допиваю келих за раз, кличу офіціанта, замовляю інший келих — шардоне. Прошу вино порахувати окремим чеком, розраховуюся і слідом прошу у офіціанта ручку. Поки чекаю на його повернення, твоя дочка і чоловік уже сідають за ваш столик, а ти піднімаєшся і йдеш у мою сторону. Холодію, хоч і розумію, що не до мене. Проходиш повз і — чесне слово — я бачу, як ти вдивляєшся в моє татуювання біля правого зап’ястка. Два парчеві коропи, що нагадують символ інь-янь. Добре, що частину татуювання закривають браслети, і тобі не видно, що там є ще й листя латаття, тому ти не впізнаєш власну картину на моїй руці і йдеш собі. Ти намалювала її тридцять років тому і надіслала мені фото. Через рік після нашого останнього повідомлення мені так тебе бракувало, що я віднесла цей малюнок до майстра, він акуратно перетворив це на контурне тату і поселив твоїх коропів назавжди під мою шкіру…
Коли ти повертаєшся, мене вже немає, а на столі для тебе стоїть свіжий келих шардоне. Ти не одразу помічаєш чек під келихом. Питаєш у своїх, хто замовив вино, адже ти більше не планувала пити, чоловік пояснює, що це приніс офіціант зі словами «від давньої знайомої». Озираєшся, не бачиш жодного знайомого обличчя. Уточнюєш у офіціанта, хто замовив тобі вино. Ламаною англійською він повідомляє, що сеньйора вже пішла.
— Where was she sitting?
І він показує на мій столик.
Нарешті ти береш келих і помічаєш чек з написаним від руки таким твоїм ім’ям, яким тебе ніхто крім мене ніколи не називав.