Дайся мені. Дайся повністю. Навкруги все гуркоче, ричить, брязкає, гуде, тріщить, цокає, стоїть білий шум, чорний шум — децибели пресують до стану фольги. Тому дайся всеосяжним тихим мороком, забуттям. Щоб не чула днів оцих, не бачила днів, людей не помічала, їхні погляди крижані, сумні, змучені, звернені до бруду. Щоб не пам’ятала власного імені, власного голосу. Щоб не відчувала тіла власного, окрім самісіньких кінчиків пальців.
Дайся клавішною музикою, за котрою не розчути денних слів, вечірнього гоміну, нічного плачу, вранішнього гніву. Відчувати тільки ноти твої, ключі скрипічні та басові, цілі паузи, щоб встигати робити вдих між композиціями. Божевільне El tango de Roxanne сповнює ішемічним болем, розпачем, лихою пристрастю. І одразу з клавіш до тендітного нейлону гітар — Historia de un amor поглинає відчаєм та ніжністю, самим коханням у кожному такті. Партитурні почуття солодше життєвих. Це концентрована доза, що не вб’є, доки діє, але катує суцільною порожністю вже після себе. Саме цей контраст дозволяє знаходити перлини і самородки, розпізнавати серед каміння коштовні жеоди.
Застели мій час собою. Щоб кожна секунда — ти. Секунда тяжка й невагома водночас, яка вміщує в себе перебіг всього. Щоб літо намішане із зимою, усипане тертою осінню, приправлене запашною весною. Який алкоголь ти вибираєш під це? Навчи мене цієї страви, хочу мати змогу годувати всіх так, щоб кожний відгризав шмат побільше саме того інгредієнта, котрий точно врятує.
Вже не вистачає повітря витримувати твої ледь помітні доторки, не вистачає повітря чути твої поодинокі в шепоті нагострені слова — боги, ти так близько, тільки б взяти десь сил та розвернутися і вхопити тебе. І в кайдани, на ланцюг. Вантажний такий, сталевий ланцюг. Та не стане сил, не стане — млію від насолоди. Ти смієшся, кидаєш дрібними монетами ще слів. Знов нагострених, знов розпечених, спраглих і чужих. Луною розходиться твоє «ще завітаю, я ще завітаю». Коли?.. Скільки віків знову кришитися бракованою цеглою, обвалюватися стінами величного храму?
Дайся мені залежністю. Так надійніше, так чесніше. Ніде не дінешся тоді. Зможу вбивати через тебе, брехати через тебе, красти через тебе, зраджувати богів, полишати світи, знищувати раї, продавати пекла. Дайся смертями кожного мого життя. Стану привидом твого ордена, нестиму твоє вчення, молитимусь твоїм істинам. Пообіцяла б віддати душу бісові, аби отримати тебе, але біси обходять стороною такі душі, біси хрестяться і обходять стороною такі кіптяві душі.
Дайся мені… Скільки років існую — марю життям сповненим тобою. Скільки років ховаю твої монети у скарбничку. Скільки років мрію, як збираю той скарб до купи — ось цей папір, не білий виїдаючий, але й не з темною жовтизною крафтового; ось цей форзац — карміновий, обкладинка — тверда, на ній малюнок сангіною.
Дайся мені і я тебе короную та возвеличу своїм життя. А інакше нащо ми тут?
