Без тебе…
Без тебе смерть мене поглине люто,
без тебе тінь впаде, зімкне вуста.
Моє життя припиниться і тихо
заплаче скрипка на мінорнім ля.
Без тебе я немов порожній посуд,
без тебе тіло тільки збір клітин.
І хай гримить довкола грізний осуд,
в тобі одній - набір найкращих вин.
В тобі одній - пʼянкі пахучі трави,
всі найдивніші запахи весни,
і найдорожчі квіти від зими.
Без тебе світ - ярмо і стрАшна мука,
без тебе я напевно пропаду,
і смерть мне поведе попід руку
Покинь свою надію
Надію марну, зболену покинь,
він не вернеться, він минуле коло.
І залишається боротися й прожить
своє життя, а дике твоє поле
сльозами щиро, з відчаю полий,
віддай весь гнів і крик сумної долі,
і в тому місці зійде цвіт - полин
Як смертний знак, як памʼять твого болю.
Ти проживеш, воно в тобі пройде,
то не кінець земного існування,
коли втрачаєш зраджене кохання.
Любов не зрадить, не пекельно бʼє,
любов постійно і стабільно творить
усе що ти вважаєш як своє.
Мельодія в тональности до - мінор
Засну в постелі, холодом сповитий,
ти десь далеко, в мареві нічнім,
ще не зумію день без тебе жити,
у ритмі залишаюся незвичнім.
А як же та обітниця в каплиці,
котру давали ми таємно вдвох?
Невже вона для тебе наче птиця?
Невже твої діла не бачить Бог?
В моїй душі звучить печальна меса,
десь у тональності на до - мінор,
Оце й усе, життя пливе в ігнор.
І тільки музика печальна виграває,
сопрано - голосом у моїй душі,
Кохання ж басом тихо затихає.
Туман байдужости
Туман байдужости між нас,
покрив обличчя, скроні.
А я недавно зігрівав
твої сумні долоні.
Минуло раптом кілька днів
між нас - стіна камінна.
Сказати слова не зумів,
щоб зберегти сумління.
Ти просто взяла - і пішла
у ніч тривожно - зимну.
І тут одразу поміж нас
туман крижАно - синій.
Я би хотів рознести млу,
тепло пустить у світло.
Але в байдужости помру,
Для тебе непомітно.
Не повірю
Твоєму слову не повірю більше,
твоїм палким вустам - нема довіри.
Такі думки мені лиш роблять гірше.
І відбирають у кохання сили.
Заманюєш і поглядом, і словом,
а вдругу мить - відштовхуєш у даль.
Я спантеличений і злий безмовно
роблю у безнадії крок назад.
О хаотичний рух у цім коханні,
броунівська любов на пів тонах
мені не млость дає, а дикий страх.
Це не стосунки. Це якась пітьма.
Я так втомився. Боже, о прости…
І цей тягар від мене забери.
Памʼятник тобі
Тобі я памʼятник в душі поставлю,
посаджу квіти, плотик накую,
впаду грудьми на мокру ще траву,
і заридаю, Бога попрошу
Аби він дав мені таку нагоду
тебе забути, забуття знайти.
І незважаючи на мокряну погоду
до амнезії впевнено прийти.
Я хочу тут лишити це кохання,
в могилі темній, схованій в кущах.
Її сховаю як прадавній жах.
І хоч любови було повні вінця.
Тривати в ній не було більше сил.
Ось це і є вінець мого кінця.
Я не зову тебе ніколи... більше...
Я не зову тебе ніколи,
імʼя твоє не шепочу.
Моє прокляття невимовне
я більш не марю зустріччю.
Мої гормони погоріли,
і серце бʼється як завжди,
і хоч буває раптово днина,
коли ввижаєшся мені.
Твоя ситцева літня сукня
в бузково - білих кольорах.
Її побачив серед дня,
а придивився - не вона.
Хоча і маревом прийдеш,
І хоч не жду тебе ніколи,
а серцю зараз не накажеш,
воно тріпоче як у школі.
Друг
«І просто друг» - сказала ти мені,
а я змирився з цим доволі швидко,
І поруч був, коли ти плакала вісні,
а як ти сонцем заплелась - далеко.
Я відступив, пішов собі у світ,
як восени у вирій йдуть лелеки.
Моя любов - була бліда як тінь
до твого серця їй було далеко.
А так буває часто у людей,
любов одного - вистачить на двох,
і кров кипить із дня у день.
Тоді стикаються у безсиллі руки
і від тенет так хочеться кричати,
щоб доля зволила обом кохати.
Ненависть
Я вже ненавиджу тебе!
В мені кипить пекуча злість!
Ти спершу закохав мене,
а потім втік, як звір у ліс.
Ти ніжно серце розкроїв,
розрізав скальпелем зі слів,
пройшовся в тілі ураганом
і відлетів над самий ранок.
А залишилась пустота,
порожнє тіло без душі.
На тебе я безмежно зла,
ти зміг все випалить в мені.
Ядуча суміш з почуттів,
любов і злість - переплелись.
і я не знаю чи по цім
я зможу жити як колись.
З надривом у голосі та серці
Лиши мене! Облиш! Покинь!
Іди в чужі краї, полинь!
І моє серце забери,
і душу - обпали!
Вже непосильно линуть дні...
Але хоч часточку душі?
лиши мені на спомин днів,
Я заклену мою любов,
додавши до частинки кров.
Мою кровицю, мою частку,
віддам без огляду, без частки.
Поділюсь всЕціло на нуль
щоби тебе хоч не забуть..
Та все ж не треба! Йди у пітьму,
до дідька чорного й злого,
ти вже забрав мого святого,
мого коханого, ясного...
Залишив мертве попелише,
золи масної чоний слід,
там де колись цвіли нарциси -
тепер цвітуть кістками пні.
І все ж прошу, колись вернися,
я буду ждати, хоч усе
ти зміг так легко розвалити?
Але я все ж люблю тебе,
люблю й ненавиджу водночас.
боготворю, і проклену
той час, коли у моїх косах
блакитну стрічку пригорнув.
Ті славні дні мойого щастя,
Буду нести крізь буревій
І коси, сповнені нещастя,
і стрічку білу від надій.
Поклич мене
Поклич мене із раю свого,
верни мені чуття в душі,
Я вже замучився без того
п'янкого болю у журбі.
Заглянь в мої застиглі очі,
як у мерця вони мутні.
Я роздивитися вже хочу,
на сонцем оповиті дні.
Підняти згорблені рамена,
розправитися у плечах,
в руках відчуть як повна сила
у тілі пророста в ночах.
А в тих ночах - твої цілунки
безмежну силу додають.
Вони плекають, то не трунки,
вустами рани зцілюють.
І зараз я дивлюся в небо,
таке претемне як пітьма.
Тебе все кличу, бо потреба
моя в тобі не має зла.
Ти мій озон, моє дихАння,
у тобі мій безсмертний слід.
Я знову хочу те кохання,
котре жбурнув тобі до ніг.
Я все міг…
Я міг торкнутись, міг ще обійняти,
забрати смуток, усміх піднести.
Та я лишився наче стовп стояти,
мені лишалось встати, і піти..
Моя рука ще у твоїй долоні,
а твої пальці ковзнуть в далечінь.
Моя душа лишається з тобою,
моя свідомість - страж твоїх видінь.
Я вибрав щастя твоє, ні, не моє,
подарував хвилини та роки
в яких твоя душа буде в спокої.
А моя щезне наче денна тінь.
У глибині тривожних сновидінь
Аїда царство прийме мою тлінь.
Бруд, зима
Тепер і снігу дочекатись годі,
кругом дощі, болото і гнилі
лежать ще з осені брудні листки,
ховають землю від бруднозими.
І мої капці втоплені в багнюці,
пальто моє - промокле до кісток.
Я за тобою, йду, і без різниці
куди ти йдеш, який у тебе крок.
Ти в далині, ідеш за горизонт,
Мене лишаєш в повній однині,
і я зникаю в своїй самоті.
Надій нема, одна зчорніла смуга,
рубець в душі та спомин на вустах.
Вже вечоріє, і ліхтар погас.
Мені вже не вернутись
У твої сни - мені не повернутись,
твоє життя - закрите скрізь для мене.
А я так хочу хоч на мить зустрітись,
та обійняти, утопитись в небі
твоїх очей блакитних та принадних,
котрі освячують довкола себе,
усіх людей хоч трохи ще придатних
творити те, що ми добром зовемо.
І твоє серце, сповнене любові,
тепер мені у сні лише стрічати.
А може вже я змучився чекати,
коли ти звернеш погляд свій раптово
на моє все нужденне існування,
і тихим усміхом зметеш страждання.
Згадай же дівчино
Згадай же дівчино ті ночі чудові,
коли зустрічалися ми.
і я милувався твоїми очима,
а ти задивлялися в мої.
І весни співали, і літа гуділи,
і води піднялись у вись.
Майбутнє творити ми дуже хотіли,
скінчити разом свої дні.
Та літо минуло, із осені стало
заносити холод в душі.
Любов ти мою у вогні зруйнувала
і зникла у темній імлі.
І от я осінній сиджу тумані
не ім та все плачу собі,
ховаю свої почуття невеселі,
а ти все приходиш у сни.
Іди собі світом, від мене далеко
Та іншим світи уночі,
а я бездоладний неначе лелека
Полину в далекі краї.
У дальніх краях мабуть я загину
пропаду навіки вічні,
і в темну безодню заберу з собою
Усі наші сонячні дні.
Я не прийду більше у сни
Я хочу знати всі твої думки,
хоча навіщо, нащо це мені?
Я хочу щиро говорить тобі
хоча який, який у цьому зміст?
І це проблема, мука це твоя,
я то їду то знову повернусь.
І як тремтить в тобі тонка струна,
коли я знову в очі подивлюсь.
Собі я забороню проходити в сни,
у твої ніжні, щирі сновидіння.
Я лиш тривожу, раню спогади,
і не рубаю в глибині коріння.
Тепер твій сон - моє святе табу,
бо твоя рана - моя рана тіла.
Тому я більше в сон твій не прийду.
Гуркіт поїздів
Туман дороги, гуркіт поїздів.
ти відпливаєш до чужого краю.
Я провестИ у путь тебе хотів,
але не можу, я не дозволяю
собі отак зірватись та побігти,
тобі назустріч і твоїм чуттям,
моїм теплом твій холод обігріти
і стати центром нашого життя.
І повернутись в наші юні дні,
згадати щирі поривання серця,
коли щасливою тебе хотів
зробити майже через все життя.
Але стою на східному вокзалі,
тебе здалека в далі проводжаю,
хто - зна чи ще побачу твою синь
Промінчик
Погляньте - сонце бʼє,
воно у ваших віях,
тремтить, промінчик гріє
і спектр видає.
Воно фонтаном грає ,
і тішиться дитям
у хвилях вивертає
дарує нам життя.
Цей промінь навіть діє,
у бризках водяних
як призма розкладає
веселки кольори.
А ти все веселишся,
цілуєш цілий світ,
у променях та листі
комусь даруєш цвіт.
Далечінь
Мене болить, я терплю сильний біль,
твоя душа так гучно стогне в муках,
що тіло моє відлунює в тобі,
і віддзеркалюється в твоїх кроках.
Здається нерв пустив у нас коріння,
і ми уже - поєднані як струни.
Одна на двох для радощів причина,
одна на двох - причина для отрути.
І де між нами сотні миль розлук,
що навіть день і ніч перевернулись.
Я відчуваю кожен порух рук.
І ти візьми і нагостри ножа,
обріж нейрон, отой звʼязок між нами,
щоб ми могли впиватись радощАми.
Тебе я втратив
Тебе я втратив. Майже назавжди.
Відвоювати твоє ніжне серце
мені сьогодні вже не до снаги,
і навіть завтра я для тебе мертвий.
Ти не моя. А чи колись була?
Чи був я твій в пориві наших страстей?
А вже тепер в тобі живе весна,
весна надій, майбутнього фантазій.
Я вже здаюся. Ти їдеш туди,
де я не вмію щось проговорити.
Для тебе світ прозоро - чарівничий,
а я стою, до смерти приречЕнний.
Я дуже хочу все перевернути.
Минуле взяти - і його позбутись,
лише би ти лишилася навіки…
Я наче камінь...
Мов корабель потрапив мілИну,
в душі розвій, і буря і шторми,
вона мене колись, було, боліла,
а вже тепер затерпла - не болить.
Я наче камінь, втомлений століттям,
простий вапняк сотворений поліпом.
Бездушне тіло, втративши свій дух,
безвольно дніє, втративши і слух.
Не чує болю, радощі забуло,
фальшиво плаче, і сміється так,
глише шоденно щастя імітує
і сірі дні перетирає в мак.
Собі стою, на серці наче пустка
Воно працює, та не відчуває
все те, що кожен з нас щоденно має.
Розрив
Мене ти вигнала із мого дому,
впустила пустку, іншого знайшла.
І я тепер мов неприкайний йолоп
стою на руїнах нашого життя.
Все так раптово, все занадто швидко,
немов літак звернувся у піке,
гя не помітив, що зробив навмисно,
з твоїм життЯм, яке ж воно гірке…
Ти безнадійна, майже збайдужіла,
розбита словом, і жорстоким гнівом.
І вже твоя душа така "весела"
немов посклАдане в кутку каміння.
Я руйнівник. І все я зруйнував,
і твої мрії, і твої бажання
я на смітник відніс і закопав…
Прокляття
Не жди мене сьогодні опівнОчі,
я не прийду хоч ти чекаєш ще.
Не подивлюся в твої ясні очі,
твоя любов обпалює мене.
Я спопеляюсь від твоєї ночі,
згораю серцем духом і єством,
мене ти мучиш полумʼям гарячим
і я впадаю в коматозний сон.
Я пропаду і щезну десь навіки,
ти зможеш ще собі знайти любов.
А я спочину під намистом срібним
із тихих зір та місяця, а втім...
Твоя любов - прокляття за провини,
за всі гріхи які зумів знайти,
і найдорожчим людям принести.
Сумніви
Я тебе уявляв інакше,
в моїх очах ти була рідніша,
і може то ілюзія найперша,
коли ми думаєм закохавшись.
А потім ти зробилася холодна.
і може то і є моя проблема,
коли роки біжать неповоротно,
а перед нами виплива дилема.
«Чи варто вкладатися в наші стосунки?
Чи потрібна мені оця каторжна мука,
коли поруч жінки, котрі поять трунком
і цілунками вкриють натруджені руки?»
Шлях легкий обираю частенько в житті,
та тепер я наважився трудним піти
а хто - зна чи буде з того путнє хоч щось?..
Невесело мені
Мені не весело без тебе.
Не те, щоб сум мене пройняв,
я і радію так як треба,
але коли лишаюсь сам,
то ніжна туга огортає
моє притомлене лице.
Я майже чітко являю
твою усмішку, всю тебе.
І я не можу зрозуміти
чому за стільки довгих літ,
я не зумів тебе забути
я не прогнав тебе зі снів?
Ця таїна - глибоко моя,
частина дУші та єства.
І як назвати це буття?
Втрачене життя
Доволі часто так буває
життя іде у нас не так.
Ми все плануєм, здобуваєм,
і результат - не щоб брак,
але не те що ми чекаєм.
І вже тоді, здобувши досвід,
на перехресті півжиття,
ми все змінити дуже хочем,
а часу - майже вже нема,
бо в нас попереду зима.
І що ж тоді зробити можна?
Все руйнувати і піти?
Чи може варто розпочати,
усе зробити знов таким,
коли найперші робляться сліди?
Інтоксикація
Отруту пʼю до дна
із келиха спокуси,
і трохи не щодня
прокляття шлю собі,
що не збагнув тоді,
коли ще міг збагнути,
не вимкнув почуття,
не задушив надій.
Повільно та підступно
вливається цикута,
в артерії та вени
клітини, лімфу, кров.
Я думав поборов,
здолав смертельну дозу,
і вже здобувши сили,
відбув свою покуту.
Та знову рецидиви
бентежать розум, тіло.
У сни приходиш мило,
рукою стелиш ніч.
І я торкаюсь віч,
рука дружить тремтливо,
вливаєш нову дозу
І йдеш у невідомість.
(прим. Цикута - отрута якою за переказами отруївся Сократ)
Сварка
Ти знов тарілки б'єш,
в шаленстві гніву чергового,
в твоїх очах безмежний гнів
вІд океану світового.
Червоні жилки у білках,
бринять наповнені до краю,
і руки втомлено тремтять
з надміру нервів та печалі.
Ця грізна суміш як вогонь,
його ще греки запускали
На попіл кораблі стирали.
Не спопели отим вогнем
всі наші добрі щирі справи
і ту любов, що є між нами.
Стосунки на відстані
У сні мене не обіймай,
я вже втомився від цілунків,
які даєш немов дарунки
крізь простір і доріг розмай.
Ці дивні з відстанню стосунки
потроху змили і лице.
Ще памʼятаю поцілунки,
а забуваю я тебе.
Ти лиш бліда подоба себе,
і майже тінь десь на стіні.
Вже йди собі в світи від мене
і тільки спомин залиши.
ЖмутОк віршів, і кілька стрічок
в одній листівці на Різдво.
Бліда подоба того що було.
Я не напишу вам вірша
Я не напишу вам вірша.
Минув чи тиждень чи то два
як ми разом були із вами,
і липи втомлено мовчали.
То був погожий літній вечір,
ми каву пили у кафе,
спізнілий хрущ вам сів на плечі,
а ви все слухали мене
Ми говорили про мистецтво,
і дивовижні новодруки.
я почувавсь напрочуд легко,
я цілував холодні руки.
Скінчилось все як і почалось,
довершив все ваш рух перста.
Я не напишу вам вірша…
Девальвація
Задешево продав любов.
Я відпустив тебе задарма.
І вже пізніше зрозумів,
що ти була моїм коханням.
Тим, що пророки прирекли
мені на мою й твою долю,
і на скрижалях висікли
моє імʼя разом з тобою.
Та я знецінив все, і здав
як девальвовану валюту
Твої найвищі почуття.
І цей сонет - єдиний свідок.
Я запишу його в той свиток,
в якому сповідь залишу.
