Дні мимоволі терехкотіли
І в радість мені, справжню споруду
Влаштовувати та прикрашати
Коли лежали ми удвох, на одежі палкій
Руки стегнами ходили, при боязні неминучій
Стукали суглини, коли піднялися мурахи тріботливі
В звабливій проєкції твоїй
Як в Парижі, тінь паплюжу
Коли знаходжу я, - тепло груді
Любов розтане під гірськими дорогами, а млини й пасовища вдихнуть пахощі майбутнього, що були поверхами зведені, в очікуванні поглядів, на світлі вітрини.
Прохання про залишок, втіху з рідним плечем, імпонує та свідчить про тривогу, - катастрофою, що трапилася незадовго до " найкращих " канікулів, в проміжку озера, забутого тінню зими.
Супровід під лихо, - передає пахощі, ніжні, щирі, дбаливо мрійливі. Поринають у світ, поринувши руки до земної пустелі, за столиком емоцій. Які звабливо опустить очі, щоб не заплакати під шум.
