Бог, як кажуть, робить свою справу загадковим шляхом.
Ти приходиш у цю кав’ярню під мостом, бо ти приходив сюди вдесяте і всоте — тут усі говорять різними мовами, а з-за стійки, якщо прислухатись, лунають італійська та литовська. Якось ти підійшов до бариста й почав скандувати: “Лє-ту-ва! Лє-ту-ва!”, він спитав, чи ти з Литви, а ти сказав, що ні, просто дуже любиш їхню історію. У нас трохи спільної, знаєте, сказав ти.
Ти приходиш у цю кав’ярню, бо місцева кава й макарони здаються тобі найсмачнішими в місті, бо грає хороша альтернативна музика, бо люди, на яких ти дивишся, здаються тобі цікавими. Ти приходиш, щоби відкрити ноутбук і крадькома стежити за ними з-за кришки монітора. Кишені твого заплічника повні літнього каміння, мушель і зернят безіменних трав. Твоя пошта повна відкладених “на осінь” забов’язань.
Тут не викликають за іменами (бо імена, по-перше, мають силу, а по-друге — насправді мало кому подобаються з завсідників цього місця). Лише за замовленнями. Цього достатньо, щоб не створювати хибно-дружньої атмосфери, а відтак атмосфера дружня правдиво самостворюється в порожнечі, де мала б бути фейкова ввічливість.
Ти приходиш — але сьогодні, так уже сталося, кав’ярня зачинилася раніше.
Їх зачинилося кілька, бо дощі і ну, взагалі-то останні дні календарного року, кінець вересня, що ти хочеш.
Усі завсідники довкільних кав’ярень перелетіли до веганської бургерної, де подають геть ніякий інстант в емальованих кружках.
Сюди заходить закохана пара альтернативних дівчат. Заходять готичні хлопець і дівчина, бліді, худі та дуже ввічливі. Заходить статечна ділова жінка з сатаніком на шиї. Заходить хлопець із величезною скиртою кучерявого волосся. Заходить присмерковий туман, повний стукоту копит та реву оленів. Заходить літня язичниця з виголеними скронями й татуюваннями рун. Заходить молода акторська трупа. Заходить кілька твоїх землячок. Заходить дух Темної Половини Року. Заходять, заходять, заходять. Ти не встигаєш роздивитися всіх. Здається, сюди заходять духи кількох міст одразу. Кілька з них скривавлені, ці міста доволі далеко звідси, туди не просто, хоч і можливо, було б дійти пішки.
Сюди заходять історії й лишаються. З туману з’являються елегантний чоловік середнього віку і його сивувата супутниця в несучасній сукні з фартухом. “Для нас, будь ласка, щось простеньке. В вас є риба з картоплею?” - “В нас лише вегетаріанська версія”. - “Нас зараз влаштує будь-яка версія, ми щойно з дороги, тож...”
Туман випускає з себе ще одну — похмуру й непривітну дівчину в білому. “Я нічого не буду, дякую”. В кутку бургерної кульгавий хлопець відклав убік трістку й дивиться на дівчину з дивним болісним упізнаванням.
Останнім до бургерної заходить волоцюга в одягу такому старому, що нитки на ньому, здається, тріщать від кожного руху. Але від волоцюги не пахне брудом — принаймні, брудом людським. Тільки землею, сирою та свіжою; доволі приємний запах, насправді. А оскільки платить він справно, його ніхто не виставляє геть.
Отже, сцену задано. Ролі роздано. Лишилося чекати на третій дзвінок.
…Так відбувається, що леді з сатаніком, і літня язичниця, і пані, що вийшла з туману, і пара закоханих опиняється за одним столом і починає врешті говорити однією мовою. Цю мову, наскільки мені відомо, ледве вдалося вберегти і записати, її підхопили з останнього зерня, її знайшли за витоками останніх крапель крові десь у Рожаві — а може, і не Рожаві. Я колись вивчав споріднену їй мову. Мову древніх заклять і переказів. Мову, якою, можливо, говорив колись один любитель вина та дебошів у церквах. Але в мене не вийшло вивчити ту мову як слід, а в нього не вийшло дожити віку на землі. Так чи так, я чую з-за того столику горлові “г” та м’які “ль”, і розумію, що йдеться про древні практики. Тому я не заважаю.
Також я бачу, як елегантний джентльмен з туману дістає з кишені листок паперу та кладе кульгавому хлопцеві на стіл. На листку — відбиток чийогось копита.
Готичних парубка та дівчини я не бачу. Можливо, їх і не було. Можливо, мені слід подивитися на стелю наді мною, бо в закладі стало трохи темніше, ніж було, а музику перекриває дзижчання невидимих комарів. Однак я незважаю.
Волоцюга сідає навпроти мене з повним розносом картоплі та соєвих паличок.
— Смачного, — кажу я, не впевнений, чим заслужив таку компанію і чи знаємо ми з ним бодай одну спільну мову.
Він якийсь час дивиться на мене блідими очима з-під світлих брів, тоді згадує, що для їдла варто зняти з обличчя шарф, киває — мені чи собі — і починає обід.
Коли я остаточно вирішую, що більше нічого тут не буде і знову переводжу погляд на порожню сторінку перекладу (мій переклад переперіщений і переперезаний іменем бога, що народився як покровитель людського его і в тій ролі, певно, і закінчить), — мій сусіда звертається до мене:
— Я скоро помру, ви знаєте.
Він звертається до мене не тою мовою, якою я до нього.
Не тою, якою тут говорять найчастіше. Навіть не однією з тих, якими говорили в мене вдома (а їх, за мого життя, налічувалося всього чотири).
Він звертається до мене таємною застійковою мовою закритого сьогодні через дощ кафе — сумішшю литовської та італійської, сорок відсотків робусти, шістдесят арабіки, чи як там?..
— Я помру сьогодні до опівночі, скоріш за все.
До бургерної заходить височенний лисий дідо в рожевому строї, з діамантами на кожному персті та діамантовим паском. Потім дуже швидко виходить — і всі дорослі з дітьми, що сиділи тут до цього, ніби на поклик, устають і собі, підхоплюють малюків на руки і виходять у дощ.
Одна з альтернативних дівчат кидає дідові навздогін червоний фломастер: знак ,що він сюди сьогодні більше не зайде.
— Мені прикро, — кажу я. — Скузі. Аціпрашау.
Волоцюга хитає головою:
— Не так, як мені. Але це ненадовго. Смерть майже ніколи ненадовго. Це дуже дивний світ.
— Багатьох це зводить з розуму. Чи в могилу.
— А потім знову усе з початку. Атож.
Я тільки почав відновлювати італійську — влітку. Мені бракувало мов, якими можна гарно проклинати. Мені досі бракує сил знов почати учити литовську. Тому я майже певен, що відповідаю волоцюзі майже чистою латиною. Може, трохи з домішками польської, але він розуміє.
— Чим я можу зарадити?
— Розкажіть казку.
— Ну... Добре.
Я не знаю, що з ним не так, але він цілковито серйозний. Він справді майже напевне помре сьогодні.
Кульгавий хлопець щось із захватом роз, розказує елегантному джентльменові. Дівчина в білому беззвучно кричить, стискаючи руки літньої язичниці. Хлопець зі скиртою кучерявого волосся пішов по другу порцією інстанту.
— Ну, — починаю я, — чи чули ви коли-небудь про свято ліхтариків?
Звісно, він чув. Але, можливо, ця назва чи тон, яким я вимовляю слова, викликає в нього посмішку:
— Розкажіть, будь ласка.
— Це нічне свято для дітей, — кажу я. — В цих землях воно доволі популярне. Люди приходять увечері в ліс із зовсім маленькими дітлахами, рочків трьох-чотирьох. Усі вони в плащах, в руках у них ліхтарики... Хоча зараз такі цікаві часи — ліхтарики можуть бути де завгодно. В волоссі. На шиї. На взутті. Дорослі теж несуть ліхтарі, бо вночі в лісі доволі небезпечно... Власне, за небезпекою всі і йдуть. Ідуть на місця... Скажімо, з доволі своєрідною історією. На сумні місця.
В мого співрозмовника очі наповнюються слізьми, і я розумію: не варто зараз уточнювати про історію цих місць. Зрештою, він знає.
— Так чи так, ліс наповнюється світлом. Це чарівне світло, воно маленьке і тихе, воно не світить далеко і не шкодить тваринам, хоч і трохи відлякує їх. Але тварини знають: діти з тендітними ліхтариками в лісі — ознака того, що ніч буде спокійною. Всі мисливці сьогодні лишили свої рушниці вдома, а отже, сьогодні ніхто не загине від куль.
Отже, діти простують лісом уперед, а дорослі співають пісень. Це пісні прості та повторювані: про те, що діти дуже сміливі, що вони нічого не бояться, що вони переможуть будь-який страх. Під маленькими ніжками дітей хлюпає бруд на вологому листі та тріщать гілочки, жолуді та горіхи. Ліс сторожко дослухається до пісень і часом підспівує...
Це свято — свято всіх врятованих. Усіх, хто отримав змогу дійти додому вчасно. Усіх, у кого знайшлися неочікувані друзі, які вкрили. Адже ця ніч — новорічна за старими місячними календарями, сховали та зрештою вберегли життя. Місяць щороку потроху віддаляється від Землі. Непомітно, повільно — календарі змінюються разом із місяцем, дні стають усе довшими. Але сьогодні, у ніч, подібну дню, коли надходить Темна Пора року, діти разом із дорослими святкують Надію.
Я замовкаю.
— Я не дуже добре вмію розказувати казки.
— Це нічого.
— Мені дуже хотілося розказати вам щось хороше. Але... всі мої казки сумні. Інакше в мене просто не виходить.
— Це нічого, — повторює він. — Без смутку не буває радості.
Він відносить порожній посуд на тацю, тоді повертається і каже:
— Я б теж дуже хотів, щоб усі, хто ходить цієї ночі з ліхтариками темним лісом, повернулися додому неушкоджені. Адже погода така, що навіть місяця не видно.
В бургерній перебої зі світлом.
Похмурі та моторні робітниці й робітники виносять на столи свічки, штучні та справжні, і викладають уздовж стійки новорічну гірлянду на батарейках. Ставлять об’яву: тільки кеш!
— Чи можу я спитати: що з вами?
Він стенає плечима:
— Нічого страшного. Мене замінить інший і продовжить робити мою роботу. Все гаразд. Просто це мені боляче й неприємно. Але це не страшно.
В нього молоде обличчя. Я помічаю це лише зараз: я б сказав, він трохи молодший за мене, йому близько тридцяти.
— Як це — замінить?..
Він знову посміхається. Так посміхаються дитині, коли вона питає про очевидні, але поки незрозумілі їй, речі:
— На світі щодня помирають люди. І хтось повинен... хтось має давати цьому всьому раду.
Дух Темної Половини року тим часом починає диригувати акторською трупою, і вони представляють за своїм столом щось дивне та темне. З-за сусіднього столика лунають оплески та репліки моїх співвітчизниць.
— Тож, — питаю я у волоцюги-на-волоцюги, — що тепер? Цьому можна якось зарадити?
— А ви знаєте, як зарадити плинові часу? — питає він. У його питанні майже лунає надія, тому я почуваю себе жахливо.
— Ні. Я письменник, ми ніби маємо це знати... Але я — ні, не знаю.
— А я не письменник, — каже він. — Але я теж не знаю, до речі. Але заждіть, мені треба вимити руки й умитися. Я зараз.
Він знову встає і йде до публічного умивальника — в деяких їдальнях є такі, тут теж є. Бліде та водночас засмагле обличчя піднімається-опускається у бруднуватому люстрі кілька разів, тоді я відволікаюся на ноутбук — батарея майже сіла, потрібна розетка — а коли знов підводжу погляд на волоцюгу, його немає.
Натомість навпроти мене сидить дуже вишукано вдягнений молодий чоловік. Світлі очі, світлі брови, акуратна світла борода, гарно зачесане волосся. Костюм “трійка” несучасного крою, синій із блакитним і сірим.
— Прошу?..
— Дякую за історію. Я не чув її, але вона, здається, була непоганою. Щось про хрестовий похід. Або, може, про порятунок дітей із концтабору. Те, що треба в таку сиру та тривожну ніч.
І справді, за високими вікнами бургерної під мостом — уже ніч. Чоловік у синьому щиро посміхається, а мені стає лячно.
Власне, вся бургерна завмирає та мовчить. Ковен жінок, договір із чортом, осіння містерія, вампірське полювання — все завмирає майже у зневірі.
— Я не бажаю вам кривди, — каже чоловік. — Я зараз піду, не тривожтесь.
Він каже це мені, але з полегкістю видихає вся бургерна, навіть касир за стійкою. Хлопець зі скриртою волосся хреститься на католицький манер, язичниця береться за котрийсь із символів на руці, хлопець, що продав душу, хреститься теж, хоча для нього це не має вже жодного сенсу.
— Тож, — питає жінка з компанії моїх землячок, і я розумію, що знаю її. Ми разом ходили на протести. І на якісь заходи для біженців теж. У неї була майже невиліковна хвороба, але вона її поборола. Також я впізнаю скриртоволосого хлопця — ми були разом на тренінгу, від нього відвернулася вся родина через його погляди. І одна з пари дівчат — я знаю її з інтернету, хоч і не особисто, в неї нещодавно помер близький родич. — Тож ніхто з нас не помре?
Вона розуміє все швидше за мене. Швидше за нас усіх.
— З вас — ні. Сьогодні — ні.
Чоловік у синьому встає, коротко киває елегантному джентльменові, сивій леді з фартухом і Духові Темної Пори.
— Мені час іти. Щасливого часу.
І виходить. За мить рухи, звуки та запахи повертаються до бургерної. Надто запахи: пахне попаленою соєю, яка весь цей час шкварчала на відкритій грильниці. Туман зникає, на його місце приходить горілий дим.
Гості починають потроху залишати бургерну: хай там як, скоро ніч, а отже, електричка ходитиме з перебоями, а дехто живе за лісом, тож...
Мені хочеться завести розмову ще з кимось. Змити враження. От хоча б із панянками, що очевидно говорили тою мовою, якою я звик говорити вдома з близькими — вони мої землячки, тож короткого гасла чи пари простих фраз вистачило б, щоби народити відчуття приналежності.
Чи, скажімо, відьми. Я міг би спитати їх — не знаю, про щось, байдуже, що саме.
Чи сказати хлопцеві-з-волоссям, що ми знайомі.
Чи щось іще.
Але ні, я повагом відношу посуд, мию руки, збираю речі. Ніхто не дивиться на мене, мене ніби не існує ні для кого. Відчуття цікаве, але водночас моторошне: ніхто з присутніх не помре сьогодні, але я почуваюся відсутнім.
Біля дверей я нарешті ловлю на собі погляди: хлопець і дівчина в готичному одязі, вдягати який, певно, довга докучлива мука. Дивляться уважно, але без цікавості.
Дівчина не витримує:
— Про що він з вами говорив?
— Він?
— Так.
Хлопець теж вступає в розмову:
— Ми маємо на увазі Принца. Яку звістку він вам приніс? Опріч того, що ніхто з нас сьогодні не... буде виписаний із Книги Буття?
Он як вони його називають. Що ж...
— Ми просто говорили. Я розповів йому казку про дітей з ліхтарями. Як вони, знаєте, ходять лісом. Нічого не бояться. Щасливо повертаються додому.
— Ви знаєте, як він помер? — питає дівчина.
— Певно, що не знає, якщо розказує таку маячню, — хлопець зводить очі до стелі.
— Він замерз насмерть у лісі. Відтоді він повелитель смерті.
Я киваю:
— Дякую. Я щось чув про це.
Більш того, я про це ще й неодноразово писав. То от хто це був, виявляється.
— Ви знали.
— Можливо.
— Чому він підійшов саме до вас?
— Гадки не маю. Але, можливо, ви можете наздогнати його, якщо поспішите.
За їхніми очима бачу: раніше це не спадало їм на думку. Вони швидко підхоплюють наплічники та виходять поперед мене, не прощаючись. Бургерну струшує — над нею водночас прибуває дві електрички, одна йде на захід, інша на схід.
На вулиці темно, тепло та волого. У повітрі досі пахне сирою землею, але до цього запаху доєднується ще один: запах морозних соснових гілок. Такий буває в зимовому лісі, коли вперше в році випадає сніг.
Я стою спиною до бургерної, дивлюся на відображені в вітринах темних крамниць вогні — це від’їжджають водночас вечірні електрички.
Я зовсім не знаю, що робити далі.
Тому я пошепки промовляю молитву на безпечну Темну Пору — мовою, яка мені незрозуміла — звернену до істот, імена яких мені невідомі.
