Гарно тут, затишно, дякую за напій. Як і домовлялися, з тебе пожива для душі, з мене — для розуму. Тож що може розповісти тобі старий і самотній мандрівник цього вечора? Хто молодий, я?! Ну, друзяко, це так лише здається. Може ж чесна людина собі, зрештою, дозволити добре виглядати, ге? От і я кажу.
Чи знаю я історії про несмертних? А ти ризиковий, я бачу. Чув, либонь, що несмертні знають, коли про них десь говорять. Ну й я чув, і не раз. Але як ти наполягаєш — залюбки тобі щось переповім. Головне щоби нас трактирник не чув, бо буде на горіхи. Ну, сподіватимемося, що пронесе.
Чув про Багряного Лицаря? Далебі про нього всі чували, і це, повір, не робить нам великої ласки — бо ж де хто чув про нього, чи говорив, чи думав, — там є війна. Гучна чи тиха, відкрита чи потаємна, війна завжди лишається війною. От і я кажу, не пощастило нам. Людям, які зовсім не знають її, слухати про Багряного Лицаря нецікаво. Вони правда не розуміють, я перевіряв. А тобі цікаво, значить.
А чи знаєш ти, голубе, що навіть страшний і непереможний Багряний Лицар був колись людиною? Ну так, звідкись же він мав узятися! Народився він у якихось простих батьків, і був хлопцем плохим і кволим, а понад те боявся болю та страждань. Коли хтось свариться — завше плакав і кидався своїми тонкими рученятами розводити людей у різні боки, та де там! Надто завзято сперечалися, звісно, його батьки — поки одного дня не прийшли люди та не забрали його батька десь воювати. Малий не знав, де й куди, але матір стала йому розказувати казочки про те, який тато герой, і як він добре боронить їхню землю. Тут треба сказати, що батька забрали не боронити своє — а плюндрувати й нищити чуже, і він спершу здригався щоразу від огиди, прокидаючись у дивних місцях поруч із дивними людьми, що несли за собою пустку. Але дні летіли, і він дедалі вправніше брав до рук зброю, дедалі краще палив, трощив, різав і вбивав. Зрештою він вирішив, що це теж робота, а роботу слід робити добре. Тим часом до матері тоді-ще-не-Багряного Лицаря походжали затяжувачі, і все обіцяли й обіцяли їй: спочатку славу для чоловіка, тоді просто його повернення, потім гроші за нього, а потім не обіцяли вже нічого, а просто ходили. Їли їжу, яку инакше їв би її чоловік. Пили його вино, спали на його ліжку, носили його речі. Хлопчак дивився на них і не міг розрізнити їхніх облич, бо всі вони ховали їх за масками шоломів. Він відчував, що поруч криється кривда, крутиться між ногами страшна лють і горе, але ще не знав слів для них, тому не міг їх побачити.
Затяжувачі приходили все частіше, дім ставав дедалі більш чужим і порожнім — і такими само ставали материні очі. Раніше їй ішлося про їхній дім і сад, вона любила співати й заплітати косу, качаючись у кріслі біля вікна, коли її ніхто не бачив. Тепер їй було все одно, вона зупинялася нерухомо й, щосили охопивши себе стонченими руками, ніби оббирала щось пальцями з боків сукні чи сорочки. Одяг, волосся, навіть шкіра стали для неї ніби завеликими, а блиск очей з теплого зробився холодно-сліпучим. Затяжувачі приносили їй золото — та не в монетах. Вони приносили їй краплі рідкого золота, і ті робили їй водночас дуже боляче й дуже байдуже. Хлопець намагався піднімати на них голос, і просити, й благати, й виганяти, й піднімати на них свої слабкі китиці, стиснуті в м’які кулачки — але чоловіки лише сміялися з нього.
В місті, де жила родина, люди відвернулися від хлопця й його матері. Про матір казали різне та співали за її спиною своїм дітям сороміцьких колискових про царицю, що сама засушила виноградника у власному саду — так було прийнято там і тоді. Про сина казали: чого ти не помер? Ти мав загинути, як твій паршивий батько, бо ти є послід від гнилого зерня. Або мав упасти, борючись із затяжувачами, кинути бодай гарячу вуглину їм в обличчя і впасти від їхніх ножів. Чому ти не помер?
Він жадав смерті. Він шукав її. Вона не йшла. Він кидався з крутих скель у воду — він не вмів плавати, але вода його виносила на берег. Він їв отруйні ягоди й заступав дорогу зміям — але змії уникали нього, а отрута не вкорочувала віку. Ненависть його до себе стала такою, що жоден трунок не міг його сп’янити, жодна хвороба — подолати. Він ходив серед хворих, допомогаючи лікарям полегшити чужі страждання, але потай мріяв перебрати хвороби на себе, щоби полегшити біль. Але полегшення не приходило, і біль невщухав.
З часом Багряний Лицар подорослішав, але сам цього не помітив. Із кволого хлопця він перетворився на жилавого, крепкого юнака — але дзеркала в домі його матері завжди були брудні та вкрити шаром пилу. Тому він думав, що він досі дитина. А вона думала — що вона досі молода і сповнена життя. Бувало, що коли в домі не було постарілих, брезклих від часу затяжувачів, матір називала його батьковим назвиськом і сварила за те, що він нічого доброго не приніс із війни. За запалими ледь не до підлоги вікнами гнив і сох колись плодючий яблуневий сад, сухим порохом розпадалася в руках земля на городі, де заледве тримався за життя дикий пирій. Юнак ходив материною хатою, як гробницею, пригорбивши плечі, й теж цього не помічав. Він лише дивився на затяжувачів і думав, чи стане йому сил спробувати викинути їх із хати в останній раз.
На перехресті, біля якого стояв дім, юнак зустрів божевільного. Це було закинуте роздоріжжя, прокляте, відколи чоловіків стали гнати на чужу війну. Юнак часом виходив туди, коли бачив із вікна, що ним хтось їде: нечасто це було, геть не так, як у його ранньому дитинстві. Старі підводи, що абияк трималися за пережилий час; брички, напхані чужим добром, де сиділи незнайомі солдати — люди проводжали їх із плювками й поглядами, сповненими ненависті. Якось юнакові вчувся скрип коліс — і він побіг на нього, бо сподівався, як завше, дізнатися першим новини й принести їх землякам, щоби хоч би так виправдати перед ними й собою власне існування. А на дорозі поволі котив возика з яткою старий лудильник, він же продавав точильні камені, голки, ножиці й ножі. А ще — маленькі олов’яні іграшки, солдатиків і коней. Щойно забачивши юнака, чоловік зупинився та привітно всміхнувся, немовби давньому знайомому, ще й руками замахав:
- Підходь! Ходи-но сюди!
Щось дивне було в усих його рухах, в тому, як бігають очі, в тому, як розтягує обличчя посмішка й як руки від плеча живуть ніби власним життям, але юнак усе одно підійшов. Новини. Потрібні новини. “Якщо я не можу померти й чимось зарадити — я бодай нестиму щось нове”.
- Доброго здоров’я панові. Що діється на світі? — спитав він за звичаєм, і простягнув незнайомцю в долоні всі харчі, що мав у хаті: цибулину, черствий хліб і дрібку солі, що забрав їх на кухні, поки матір не бачила. Вона майже не їла сама й син так само, але вона тримала їжу для своїх гостей, тож, якщо він щось із кухні брав, кричала на нього страшним криком великої корови чи олениці, яку забивають на смерть.
Чолов’яга всміхнувся ще ширше, показуючи великі зуби, такі рівні, ніби їх вирізали з каменю:
- Та хто ж його знає, хлопче. Я прийшов із сусіднього містечка, нічого нового про великий світ не чував. Але я шукав тебе. Тож за цю поживу розкажу тобі цікавини не про світ — а про тебе.
Юнак зневірено видихнув: та кого ж цікавлять новини про нього, і чого він іще про себе не знає? Що розмови про те, як саме й чому він має подохнути, мов останній пес, докотилися й до сусідніх міст і селищ? І кому таке треба чути? Тільки їжу зайве розтратив!
- Ну, кажіть уже, я послухаю.
- Твої батьки, — промовив чоловік урочисто, — то не твої батьки. І ти їм не належиш. І твоя доля — не їхня доля, — а тоді не стримався й почав реготати.
Юнак сахнувся від того сміху з огидою: точно, божевільний. І звучить як божевільний, і рухається... не так, як треба. Невідомо, як, але — не так. Тоді чоловік заспокоївся та продовжив:
- Мені було видіння, що я комусь у цьому місці маю віддати чарівний ніж. Не простий, не звичайний! Ти, по очах бачу, смерті шукаєш — своєї, чужої, неважливо. Так ти її не знайдеш, бо вона тебе тікає, як хвиля берега.
- Знаю, — відповів юнак. Божевільний більш не виглядав просто хворим. Він справді щось мав, щось дуже важливе. Але як він міг знати? “Невже на мені якесь невидиме мені тавро? Це багато що пояснило б!”
- Багато вас таких, — вів далі лудильник, почухуючи коротке, сіль із перцем, волосся, та риючись у своєму крамі. — По всіх кордонах розсипано, мов маку, таких містечок із такими хлопцями. Бо вони всі — діти війни — крадені, бо війна йде вже давно, і перш ніж вона докотилася сюди, вона йшла не один рік, і не одне десятиліття. І щойно вона підходила ближче, спершу крали дітей і віддавали їх маленькими чужим людям. Тоді забирали чоловіків. Або навпаки, загалом неважливо. А тоді по крапельці, по золотій дрібці випивали душі жінок. Діти за цей час виростали, шукали пари, женилися. Їм знову давали на виховання чуже потомство, чоловіків знову забирали... Земля, що на ній ти живеш, колись краща була. Здорова, плідна. Тут инші люди жили, то вони дбали про неї, але їхні душі давно пожерли затяжувачі. А в тих душ нема, і служать вони такому злу, про яке й думати зась: воно тебе тоді побачить, і принадить, і переробить, і перетравить!
Ніби й божевільне плів лудильник, розтоплюючи на дрібному вогні олово та на очах у юнака вкриваючи тим розчином старі тьмяні ножі — але відірватися було неможливо. Це б пояснило так багато! Це пояснило би геть усе.
- Бачу в твоїх очах питання, — підморгнув чолов’яга, — а що ж тобі робити? Скажу тобі, бо ти до мене добрий, бо ти чекав на мене, і останній харч зі свого дому мені віддав, а якби гроші мав, віддав би й їх, правильно? Ти маєш відрізати власну тінь.
- Відрізати тінь? — повторив юнак, і відчув, як холодіють губи.
- Так. Річ ця страшна й небезпечна, і, можливо, від того ти справді помреш — ніхто з тих, із ким я говорив до цього, кому відкривав очі на правду й їхнє походження, не зголосилися на це врешті. Надто тримає їх це життя, надто бояться вони щось утратити. А я кажу їм: бійтеся, але ж робіть! Поки не пізно, поки ще можете стати проти цього, взяти в руки клинок і стати погибеллю лиху й ворогам — відітніть тінь!
Лудильник зайшовся кашлем, від якого йому з рота на робочий фартух і сорочку полетіли дрібні крапельки живого срібла. А тоді він витер рукавом губи, взяв обома руками клинок і простягнув юнакові. Той блищав сріблявими, майже білими відтінками й видавався ніби чимось не з цього світу. Наче не мав геть тіні в собі.
- Це ж не олово, так? — спитав юнак, а лудильник на те втішено розсміявся:
- Ти кмітливий. То знай, що робити: маєш знайти місце, де добре різняться між собою світло й тінь, і в усього, що тінь відкидає, контури чіткі, мов писані тонким пером. На ножі я вивів — бачиш, отут — знаки. Вони означають смерть, кінець, погибель. Того не бійся, це погибель не твоя, лише твоїх зв’язків із минулим, чужим і лихим. Підведи долоню під тінь, схопи її міцно. Ти цього не відчуєш, звісно, але стисни кулак так, щоби вона не втекла. І якомога ближче но ніг починай різати. Буде крик, наче вбивають щось живе. Не зважай. Ріж, допоки не відріжеш. А тоді не барися, забери хутчіш клинок від тіні, бо инакше буде біда! Чи зрозумів мене?
- Та наче...
Юнак і вірив, і не вірив. І думав так: візьму ніж, бо річ насправді хороша, знадобиться — але ніяких дивних речей із ним робити не буду й тінь, звісно, не різатиму. Добрий ніж за цибулину, шматок хліба й дрібку солі — це ще й непогана угода!
А лудильник тим часом змінився в обличчі й почав юнака гнати:
- А тепер іди геть! Геть, брудне поріддя, пішов собі! Ану!..
Очі його розкрилися широко, наче він щось побачив, невидиме юнакові, а губами взялася піна. Хлопець справді побіг назад, а тим, кого бачив у містечку, переповів, що на роздоріжжі кидається лудильник в причині.
Ніж, схований у петлі старої шкуратянки, не давав про себе забути. З ним юнак почувався наче дужчим, вищим. Як дійшов додому — здивувався тому, якими низькими були двері в хаті, й тим, що підлога за порогом ніби втонула в землі. Дім був порожній: мати над силу порала напівмертвий город. Тоді хлопець узявся наносити води в хату й став мити все: стіни, помертвілу під шарами пилу пічку, дрібні шибки, потріскані дзеркала на старій шафі, яку дивом іще не продали.
З дзеркал на нього дивився молодий чоловік. Навіть гарний, не потворний, не бридкий, як він завжди подумки бачив себе. А навколо було пусто, голо й сіро. І скільки б не мив, не тер, не відмивав — не зміг позбутися тої сирості, немов усе: і стіни, й меблі, й посуд — було зроблене з грубої сірої глини.
Ближче до вечора, як матір прийшла з городу, худа, мов журавель над криницею, підтяглися й затяжувачі: однакові бахматі тіла, однакові маски на обличчях і псякуваті гнилі голоси. Принесли свою трутизну, повсідалися за стіл. Стали лаяти хату: якось надто світло в вас, незатишно; ану, хазяйко, розтопи нам пічку, та й насмаж абичого, щоби голод підтамувати! Понеслася лайка, полетіли ляпаси.
Юнак із ними сам не зчувся, як сів, не знімаючи куртки. Сам здивувався: що він робить, на що чекає?
Матір принесла смаженої на вогні цибулі, затяжувачі розлили свій золотий еліксир і стали розказувати про те, хто, кого й як пограбував сьогодні, і скільки з того вдалося зберегти собі, а скільки довелося віддати начальнику.
Тоді золота налили й юнакові: ану доведи, що чоловік! Той скривився: натще не п’ю, а цибуля для мужчини — не їдло. Один із затяжувачів розреготався: не без язика хлоп виріс! добрий затяжувач буде! — й кинув на стіл скривавлений шмат м’яса: хазяйко, ану зготуй нам! Юнак не знав, чиє це м’ясо, але здогадувався.
Поки матір із восковим обличчям смажила м’ясо, заглядаючись на те, як налигуються затяжувачі, юнак вичікував. А тоді, як стали їсти, розбавляючи страву побрехеньками, сказав матері: не їж того, а вийди в иншу кімнату й, поки не покличу, не заходь. Ніж біля тіла набрався тепла й тепер ледве не пік. А матір, на диво, послухалася й вийшла в другу кімнату, маленьку, де колись лежали запаси й товкли масло.
Лудильник казав, що його ніж — не для вбивства. Але ж на ньому були нанесені символи смерті! Та й хіба затяжувачі були людьми?
Вони не помітили, коли він почав. Надто сп’янілі вайлуваті тіла не одразу розпізнали загрозу, коли він підходив до них, змушуючи себе всміхатись, обіймаючи їх, наче друзів чи рідних, за плечі, дістаючи ножа.
Крові не було. Натомість по ножу текла чорна й липка смола, а з ран сипалося сіно й солома. Обважнілі, неповороткі затяжувачі по одному зайшлися глухим криком — і юнак закричав їм у відповідь: страшно, як не кричав ніколи. З усією ненавистю, що носив її в собі. Він торсав їхні тіла, і ті падали. Зривав маски — й бачив під ними старі полотняні мішки з абияк намальованими кривундами облич. Поторочі стогнали й вищали, мов свині, а тоді замовкли й перестали.
Тоді він абияк витер ніж одягом і покликав матір.
Та зайшла спокійна: вона вже знала, що то буде. Переступила одне тіло, друге. Сказала:
- Треба буде вночі копати, щоб сусіди не бачили. Копатимеш сам, у мене жодних сил уже нема, — а тоді чи не вперше за довгий час поглянула на себе в дзеркала, і зойкнула: — Ти що наробив?
І повторила:
- Що ти наробив?
І знову:
- Що ти наробив?
Юнака мов крижаною водою облили:
- Я була молода, я була гарна... Я була гарна!
У світлі свічок, що їх із собою були принесли тепер уже нерухомі затяжувачі, вона, нажахана, торкалася кощавими пальцями впалих щік, сухого волосся, шиї з обвислою шкірою.
- Що ти наробив? Що ти наробив?!
Він заледве знайшов лопату. Матір все кричала й кричала, і вила, і не спинялася, наче якась страшна потойбічна сила надала їй того голосу, повного соків, молодого і злого:
- Що — ти — наробив?!
За хатою в саду, думаючи про те, що сусіди чують і, певно, визирають у вікна — але що сусідам усе одно, бо вони все одно зневажають давно і цей дім, і всім, хто в ньому — він вирив кілька глибоких ям. Земля була суха й сипалася назад, але він рив і рив, поки не вирив. Тіла затяжувачів були великі, але напрочуд легкі. Земля вкрила їх, як вода зі зруйнованої дамби — пересохле дно ручая. Ані сліду, ані знаку.
Ця робота немов поглинула його з головою: він нічого не чув і не бачив, крім землі й лопати, лопати і землі (і все думав: як же вдало, що він ту лопату колись був викупив назад у сусідів, хоч і втричі дорожче, ніж матір продала). Коли він закінчив, у сусідських вікнах давно не горіло світло: зрештою, всі звикли до того, що з їхньої хати що не ніч, то якісь гучні потворні звуки. Лише в його вікнах досі було світло. Яскраве, жовтогаряче, мов чорнобривці чи нагідки в ясний сонячний день.
В хаті було тихо.
В хаті горів вогонь. Високий, гарячий вогонь, запалений чи від печі, чи від одної з затяжувацьких свічок.
Юнак дивився на те й не міг зрушити з місця. Що не мить, полум’я дужчало й яскравішало. Судинами в очах луснули вікна, і крила вогню вирвалися назовні, по-пташиному б’ючи об стіни хати.
На диво, ніхто не забив на сполох, не прибіг рятувати, не крикнув гасити — хоча тепер, коли видно було майже як удень, він розгледів сусідські постаті біля їхніх осель. Ну звісно, їхня хата стояла надто далеко, щоби жар із неї перекинувся на инші — тож можна просто стояти, дивитися й ненавидіти. В роті на мить стало неприємно солодко, мовби з’їв щось неїстівне.
Світло від вогню стало вже таким сліпучим, що від нього боліли очі, майже білим. Ніж, заткнути за пояс, пофарбував його одяг смолою, що в цьому світлі здавалася майже червоною, багряною. Сам собі юнак здавався шматком вугілля, на яке хтось розлив червону фарбу. Що там казав лудильник? Щось про світло й тінь, про чіткі межі. Ну от, чіткіше навряд чи буде.
Руками, перемазанами смолою й землею, він схопив себе за тінь. Та була на диво відчутною: мов тонка тканина, можливо, шовк. Ніж сам скочив у руку та пройшовся по тіні біля каблуків. Щось хрипнуло, скрипнуло й затихло. Тепер ніж належало сховати.
Натомість юнак дивився, як потроху, поволі ніж випиває відрізану ним тінь, і як потім до почервонілого леза зі свіжозаритих могил тягнуться дивні, нелюдські тіні затяжувачів. А ще в цьому страшному світлі, що вже почало згасати, наївшись, було видно, що біля хат декого з сусідів теж є свіжозариті клапті землі: у ті дні містечком ходило багацько затяжувачів, а потім перестало.
Ближче до ранку, коли все прогоріло на попіл, поряд опинився хтось із сусідів, старі бездітні дід і баба. Дід ніяково й тихо сказав:
- Ти... хороший хлопчина, словом. Не знали ми. Ти, може... в нас переночуй поки, а тоді щось придумаємо, га?
А юнак натомість сказав:
- Передайте всім, кого знаєте: хай маски й зброю затяжницькі несуть. Їх не можна лишати в себе, їх за ними знайдуть і стратять. Хай мені несуть. Мені все рівно.
Він не зчувся, як заснув, притулившись одного з багатьох дерев, що не знищило пожежею. Світанок розбудив металевим брязкотом: принесли. Та й то багато. Маски, шматки наплічних обладунків. Зброю. Бляшки з поясів. Ніхто нічого не говорив, бо не було чого казати.
Як розвидніло, на згарищі об’явився лудильник із молотом і ковадлом. Усміхнений, наче трохи одужалий:
- Бачу, все вийшло навіть краще, ніж я міркував! Тепер станьмо до роботи, хлопче — тобі треба зробити гарний риштунок, бо тебе шукатимуть. А ти ж не станеш тікати, чи я не правий?
Лише тоді юнак помітив, що клинок у його руці подовшав.Люди все йшли та й ішли, несли й несли різні металеві штуки, і не завжди вже ті були від затяжувачів, і далеко не завжди годилися на обладунки, але лудильник (чи, пак, коваль) давав тому всьому раду, і просто на згарищі, змайструвавши з залишків малу пічку та лише з власних легень заново роздмухавши вогонь, став відливати такий сплав, якого юнак ніколи не бачив:
- А ти чого стоїш, чудо безіменне! Я то все для кого роблю й заради кого? Ану хутко поможи!
- А чому безіменне? — спитав юнак, а тоді затнувся. А справді, як його звати? Кинувся питати в тих сусідів, що лишилися з цікавості чи співчуття подивитися на роботу, до тих, хто ще й пробачення прийшов просити за всю ту ненависть: — Заждіть, а чи ви знаєте, як я звуся?
А ті йому:
- Дивно, але ні. Чи ба. То, може, як твоя матір відмучилася, з нею й ім’я твоє за димом пішло?
Надвечір клинок у руках юнака став коротким мечем — то він забрав брудні душі всих затяжувачів, які тепер лежали в землі. Надвечір до залишків його хати принесли їжі й води для хлопця й для його гостя, а до одного з дерев підвели коня. Де тільки й узяли?
Надвечір обладунок був готовий. І був він червоним. Таким червоним, як полум’я, як метал у горнилі. Надвечір від затяжувачів не лишилося й сліду. І коли коваль сказав:
- Готово. Хочеш приміряти нашу роботу? — юнак не зміг відмовитись.
Одні кажуть, його проводжали всім містечком, бо він ішов на війну проти самої війни. Инші говорять, що затяжувачів уже шукали, і коли по юнака прийшли, він вийшов назустріч ворогам у повному обладунку — в червоному металевому панцирі, з червоним плащем, і з волоссям, що було в нього рудішим за вогонь.
А є ще такі, хто каже, що в той день ні сусідів із каяттям, ні лудильника з ковадлом на згарищі не було. Що юнак кинувся у вогонь, аби врятувати матір, але не зміг. А вогонь тим часом уплавив у його тіло метал із масок затяжувачів, і червоний бурштин їхньої запеченої крові, і амальгаму старих тріснутих дзеркал. І що обладунок Багряного Лицаря насправді навіки став йому замість шкіри й ніколи не знімається, крім хіба рукавичок і шолома.
Так чи так, було це не в нашому світі — Багряний Лицар спершу був цілком звичайною людиною. І навіть відрізавши власну тінь і всотавши у свій меч доста чужих, він лишався живим. Він пішов війною проти війни, що зруйнувала його життя, життя його батьків і всіх, кого він знав. Його швидко почали кликати Багряним Лицарем і швидко почали боятися. З ним намагалися укласти договори, купити його чи вбити. Натомість він просто йшов і йшов уперед, і з кожною випитою тінню більшав і важчав його меч, а власник меча ставав дедалі запеклішим. Він убивав, щоби припинити смерті, і воював, щоби закінчити війну.
І коли закінчилася-таки остання в його світі війна (у що я не вірю, але так кажуть), Багряний Лицар уперше зупинився. Вії його очей обважніли, він відчув голод і спрагу, які тамував увесь цей час похапцем, не задумуючись, і зліз із коня, хоч до цього спав лише верхи.
Коли він зробив привал разом зі своїми побратимами й посестрами, одні з яких із нетерпінням чекали повернення додому, а инші похмуро розмовляли про те, що повернутися неможливо, — ожив меч Лицаря.
Поволі, немов хто розпалив ліниве багаття, з меча постав вогняний демон, схожий в усьому на людину, хіба лише майже безплотний, жовтогарячо-прозорий. У своїй руці мав він вогнену зброю, а з меча тим часом уже вибирався другий. Багряний Лицар підскочив до меча, підхопив його й розрубав обох потвор навпіл, і вони зникли. Але варто було йому, знесиленому та враженому, знову сісти на розстелену ковдру біля багаття й навіть зняти шолом, — як меч знову ожив і знову породив потвор.
Кажуть, ніхто не міг перемогти їх, крім самого власника меча, натомість вони затягували в меч усе нові й нові душі Лицаревих соратників і соратниць. Кажуть, цей страшний бій тривав не день, не два, ба навіть не один місяць, і Лицар лишився геть сам-один. Аж тоді в долині, де йшов його виснажливий тан, вистеленій тілами, мов квітами, з’явилася постать. Постать була чоловіча, струнка й ввібрана в розкішний одяг шляхетної роботи. Обличчя прибульця було юне, але світле волосся не могло приховати щедре срібло сивини. Це був Принц без імені, і його аж у цей край геть иншого, чужого йому світу, покликав стогін землі, яка вже котрий місяць потерпала від бою Багряного Лицаря з демонами його минулого й його меча.
- Я бачу, ти стомився, — сказав він.
- Тікай, дурню! Забирайся щодуху, ти тут помреш! — гукнув до нього Лицар виснаженим голосом.
- О, не тривожся, друже. Я не помру — смерть уже обійняла мене й перевела на другий бік буття.
- То що ти таке? Привид? Іще один демон?
- Зовсім ні. Я просто володар свого замку. І я пропоную тобі угоду.
- Я не приймаю угод!
- Гадаю, цю приймеш. Роззирнися: ти хотів зупинити нищення, натомість тепер сам лише руйнуєш і не можеш зупинитися.
Лицар стояв, похитуючись, ледве тримаючи меча, і знаючи: варто впустити його з рук, вкласти в піхви — як поріддя знову полізуть з його незламного леза.
- Що ти пропонуєш?
- Новий світ. Світ, у якому смерть має инші закони, а чари течуть повітрям, як ранковий туман. Світ, де в тебе буде вдосталь міста для війни з самою війною, і де одного разу, можливо, після цілої вічності, ти її врешті здолаєш назавжди. Я не прошу тебе зупинятися — я пропоную тобі забрати війну з собою. Звідси. Туди, де ти зможеш долати її, не руйнуючи все і всіх довкола. Де час тече повільно, а отже, ти зможеш часом знімати шолом, відкладати меч і просто спати, насолоджуватися прохолодою води й теплом ранкового сонця. Що скажеш?
Можливо, якби Багряний Лицар не був сам майже порожній від утоми; можливо, якби Принц без імені прийшов до нього раніше чи пізніше; можливо, можливо — цього не було би. Але це сталося, Принц відкрив перед Лицарем двері, і той увійшов до них, забираючи з собою все, що мав. Свій меч, свій обладунок і свою війну.
Я тобі не можу сказати напевне, що сталося з його світом після того. Чи припинилися там війни? Якщо там є держави, і країни, і правителі, і слуги, — то, напевно, ні. Я колись питав вихідців ізвідти, та вони, хай як яскраво не переповідали цю легенду, ніколи не спішили розказувати .що було далі.
Я думаю, там ніщо не змінилося. Або, може, війна стала менш повільною, ще більш брудною та більш жорстокою. Зрештою, Багряний Лицар — шляхетна душа, в перші свої роки в обладунку він намагався триматися подалі від населених місць.
Як же він став несмертним? Та ні, тінь тут насправді ні до чого. Відсікаючи тінь, людина лише відтинає призначену їй долю й надалі обирає шлях сама. Та й уполонення власної чи чужої тіні в інклюзній зброї не зробить тебе всесильним несмертним володарем.
Напевно, несмертним його зробила та пожежа. Ну, знаєш, у якій загинула єдина людина, яку він любив по-справжньому, його матір. Може, в ній насправді й дійсно загинув і він сам, але його горе, ненависть і відчай були такими величезними, що повернули його, як змогли, до життя. Гадаю, в цьому справа.
Чи зустрічав я колись Багряного Лицаря на власні очі? На щастя, ні. Але я його бачив у инших. Знаєш, є такі люди. Вони жертвують собою задля того, щоби перемогти чудовиськ, у тисячі разів більших за них самих. Жертвують, бо не можуть инакше. Бо більш ніхто не зголошується. Бо нема чого втрачати. Бо вони надто ненавидять себе — або надто люблять це життя, і таких я бачив теж.
Вони всі несуть у собі щось від Багряного Лицаря. І це скоріше добре, ніж погано. Час від часу такі люди приходять сюди, і знаходять його, чи він сам їх знаходить. І вони б’ються з ним пліч-о-пліч проти тої мари, що за весь час свого існування ввібрав у себе Лицарів меч. Щоразу бій страшніший, запекліший.
Але мені хочеться вірити, що одного дня він — сам чи з кимось поруч — переможе. Отакий я, вважай, наївний.
Напій геть охолов, чи ти ба. А наче мало часу пройшло. Що ж, дякую за гостину й за те, що слухаєш мої побрехеньки. Та де ж мені знати, правдиві вони чи ні. Я — лише мандрівник. Мандрую там, сям і лям. Часом рихтую різне начиння й тим заробляю на хліб і дах над головою, часом розказую казки, а часом вони самі до мене приходять. До речі, я бачу, в вашому домі геть заіржавіли ножі. Можу їх оловом покрити, надійніше буде, довше прослужить. Хочеш?..
