Молодий самотній мандрівник змучився в дорозі й зупинився дати ногам спочинку в Межоліссі. Гай цей був старий та кволий, бо ріс по змученим землям уздовж ріки на кордоні. Навесні його підмивали переповнені струмками болота, влітку висушувало пекуче сонце, а в підзимку гриз вільхи та граби крижаний дощ.
Тут, серед вивернутого коріння й старих жухлих трав, мандрівник і склав собі місце для спочинку. Навчений почутими від мудрих людей порадами, багаття своє він розклав біля коренів залізного дерева, що його не бере майже жоден вогонь. Довго пломінь не хотів розгорятися на вогкому, ховаючи голову від вітру, та врешті все ж прийняв пожертву хмизом. Мандрівник прилаштував свої бебехи в ямці між коренями, а сам сів гріти закляклі руки й ноги спиною до ночі, лицем до вогню.
Ніч запала сіра й тривожна, хмари сховали зоряне небо, а тоді згори на Межолісся спустився туман. Спершу мандрівник і не думав спати, розганяв дрімоту тихою грою на сопілці, а тоді побачив, що нині пора недобра для музики, і сидів у тиші, важко кліпаючи очима та згадуючи пройдений шлях. Стільки всього ніби було вже на ньому, а зараз здавалося, наче й не було нічого, наче шлях його заледве почався, і все пережите дотепер йому просто примарилося.
Заколисаний танцем вогнища та власних думок, мандрівник заснув у тумані під залізним деревом, і спав, і тремтів від холоду та сирості. Але спав міцно, так, що коли б навіть сам себе хотів збудити — не зміг би.
От стоїть він поруч зі своїм заслаблим уже багаттям, і бачить, як хтось вовтузиться на землі під плащем. Придивляється: то його плащ, а під плащем його тіло спить, і здригається вві сні. Тоді чує — йде хтось, ледь-ледь тріскоче старе гілля по землі, і гухають великі крила, і пахне лісовою звіриною, аж тут виходить на галявину великий сірий вовк, і повагом спускається з небес канюк, і виринає мов нізвідки приземкувата руда лисиця, а останнім з глибин лісу виступає олень із рогами — кожен із плуг завбільшки; а за ними всіма — ще більше всяких звірів і птаства, і крил, і пазурів, і рогів, і очей. Сідають звірі круг вогнища, мов люди, та починають розмову, а мандрівник і собі до вогнища потай сідає, слухає їх і дивується, бо всі слова розуміє, не розуміє лиш їхнього змісту:
- Що чутно на костях велетів?
- Затишшя, всі вовки дерев з джерела доль воду п’ють, багато живих нині скуштує радості сну, а мені от не спиться, хоч і горе, й жага самі мене бояться!
- А що на морі звірів?
- Те ж, що й на землі кораблів: Темрява нині запала по всіх краях і всіх землях. Риба лісу серед водоростей на пагорбах ховається, важко тому жити, хто кров п’є й сіру сорочку носить.
- А на дорогах і перехрестях що ж?
- Як завжди в цей час. Є ножі, та нема отари; є мечі, та не ввійти до кошари. Ото хіба скелі сердець кругом обходжу, сни чужі сторожу.
Слухає мандрівник, та й думає собі: про що то вони говорять, і як же не помічають, що я їх підслуховую? Аж тут озивається олень, та й каже:
- Не самі ми. Дитя людське серед нас ходить, серед нас сидить, нас уві сні бачить.
Тут здіймається вий, і крик, і клекіт — дитя людське нас почує, наші таємниці розвідає! Розтоптати його, вирвати йому очі, перегризти горлянку!
- Не тривожтеся, — олень на те, — те дитя невинне ще й для нас не страшне. Саме своєї долі не знає, тож хоча й мову нашу чує, але розуміння не має.
І кричить знов, і виє, й гуде до самого неба: гнати його з Межолісся, від усіх кордонів і дверей, не час і не місце йому бути тут, серед нас, не час і на той бік переходити, хай іде, звідки прийшов!
Озивається вовк:
- Хай він спершу себе покаже, може, буде з нього що путяще — і тоді вже хай проходить собі далі.
Озивається й канюк:
- А як не покаже чи схибить — будемо ми його тут чекати, й тоді винесемо вирок як є.
Відповідає й лисиця:
- Я теж буду в вашій раді, бо цікаво, що то людина зробить.
- Так тому й бути, — киває олень усім трьом суддям, і схиляється над мандрівником, і гріє своїм диханням його холодне лице, і мандрівник прокидається.
Вранці мандрівник прокинувся з дивним відчуттям, ніби навколо геть не те місце, де він заснув учора. Серце його вистукувало незнайомий ритм, а зі знайомого довкола був хіба лише його власний одяг і гілка залізного дерева, чомусь затиснута в лівиці. Мандрівник зібрався, залив вистигле багаття й пішов невідь куди вузькою стежиною. На галявині, що межувала з закинутим і геть порослим бур'янами полем йому стрілася пригода: тут рубали дерева до зими, й одне з дерев — великий, міцний стовбур — упало й привалило недолю-дроворуба. Інші його товариші, схоже, повтікали, і його полишили. З-під стовбура на землі виглядали ноги в старих, але міцних чоботях, і не ворушилися. Мандрівник і сам не знав, що на нього напало, але ж він схопився й заходився витягати небіжчика з-під дерева. Бо негоже, подумав, лишати отак покійника напризволяще, без могили, треба бодай забрати з-під дерева, хай тоді його братчики підберуть і поховають як слід. Дерево було страшенно важке, і розрубати його було нічим. Пружився мандрівник і так, і сяк, тяг стовбура в різні боки, розтягнув собі спину, а чоловіка з-під нього таки витяг. Диво та й годі: чоловік почав дихати й розплющив очі. Овва, живий!
З пораненим сів мандрівник біля того порубаного дерева, напоїв бідолаху залишками своєї води й розпитав, чи за ним хто вернеться. А як став чолов'яга розпитувати, що мандрівник за один — той одразу знітився, бо не так багато про себе пам'ятав, знав лише, що йде давно, і ніде надовго прихистку не знаходить. Пообіді надійшли таки братчики дроворуба, стали ахати й оввакати, попадали навколішки співати молитви, а мандрівник усе те угледів, та й вирішив піти собі далі, ніж чекати на винагороду. І як ішов із тої галявини, і ніхто йому в слід не обернувся відповісти на прощання благословенням, — примарилися йому двоє жовтих вовчих очей, що позирали з хащів. А як кинувся виглядати вовка між дерев, то нічого й не побачив.
Пішов шлях його далі, старими лісами й болотами, залитими дорогами й забутими луками, де люд по коліно й по пояс у воді стоїть й усяку дивину дивну на живця ловить, а овечки й товар водою простують, як по суху. Минув день і вечір, а ніч мандрівник десь у полі перебув і так замерз, що вирішив: хай там як уже буде, а дійду до людського житла і хоч землю носом ритиму, благатиму, а ночуватиму завтра в теплі!
На той день справді дійшов до котроїсь хати, яка сама собою при дорозі стояла, а круг неї — зарослий садок із сухими від морозів залишками яблук і груш. Мандрівникові ті зимові плоди видалися смачнішими за будь-які ласощі.
- Дякую господарям саду сього за гостинці! А може, щось краще в вас знайдеться?
В хаті давно ніхто не жив, і ввійшов він усередину легко: відсунув костур від дверей та й увійшов.
- Добрий день вам, шановні, пустіть жебрака переночувати, а як є чим — то й напоїть, бо страх як їсти хочеться!
Ніхто не відповів. Маленька була хата, але не вбога. Хоч і кинута, не розвалилася піч, не розсохлися досі стіл і лави. Мандрівник набрав такого-сякого хмизу, розтопив стару пічку та й ліг на ту пічку грітися на чужих ковдрах. Тоді думає: аж, певно, скриня хазяйська теж ціла?
Скочив із печі та одразу до скрині. А там знайшов і сорочку чисту, і кожух, і навіть черевики! Все ношене, але ж добре! Ну, думає, мерцям воно вже не треба, а мені згодиться.
- Дякую вам, шановні, за такий дарунок біднякові. Носитиму, аж не зноситиму!
Одягнув усе те на себе, а своє старе до скрині поклав, і став хатою походжати як господар. То посуд з печі дістане та й якось так поставить, то лавку одну пересуне, то другу. Ходить, дивиться, а що сподобається — те собі до торби кладе. І так всеньку ніч було: не спав мандрівник, лиш скакав на піч погрітися — і з печі, ще трохи пошукати, які ще гарні речі могли бути в колишніх господарів цієї хати! До ранку такий гармидер навів, страшно подивитися: геть чисто все перекинув, бо засіла в голові думка, що тут і гроші можуть бути.
Але грошей, як не шукав, не знайшов. Натомість обігрівся як слід, наївся плодами з саду та й, покидавши все абияк на місце, забрався з хати.
Виходить він на ґанок. Чує дивний свист, яким лише хиже птаство розмовляє. “Канюк!” — думає. А доказів нема, хоч і ранок — не видно на небі нікого!
Роззирнувся мандрівник: ну такий уже той сад моторошний і зарослий, що не знати, як він учора ті яблука їв! А хата — хіба ж то хата? Та то буда собача, хто б іще сказав, як він у ній ніч ночував і кості грів!..
Роззирнувся він тоді краще круг себе та й помітив те, чого ввечері не побачив: під одним із дерев сидів мрець! Та такий страшний, висхлий: схоже було, що давно він тут сидить, і ніхто його не знаходить; самі кості й ганчір’я на них лишилося. А в очницях дрібні птахи й миші гнізда звили, й виглядало так, ніби одним його оком пташеня на світ дивиться, а другим — мишенятко.
Хотів тоді мандрівник перед покійним господарем хати перепросити, але ж як то зробити, не знав, та й пізно вже було. Тож він одвернув мерцеві голову, щоби той не дивився йому назирці.
На тому й пішов, а свист пташиний упродовж того дня чув іще не один раз.
Завів мандрівника шлях урешті-решт до людських поселень. До того часу він і замерз, і змок, і дикі пси за ним гналися, голодні та худі: тільки того від них і зміг утекти, що були вони слабкі від голоду. Бруд під ногами в нього тримав ноги так, ніби не хотів далі пускати — аж урешті таки дійшов він до першого великого села.
Походив трохи вулицями, майданом, постукав у вікна; ніхто не хотів його пускати до себе. Іди, казали, жебраче, щоб ти пропав; ану як ти нас обікрасти хочеш!
Аж на другому краю того села знайшлася хата, в якій жила одна жінка. Хата була абияка: на стрісі дірка, двері криві, звірина непопорана.
- Ото як хочеш на нічліг, тобі до неї. Стара, може, пустить тебе на поріг за яку малу роботу, — так сказали мандрівникові. Він порозпитав їх, що то за стара. Кажуть: — Була в неї родина велика, всі повмирали. Лишався внук один, і того в царські рекрути забрали. Нема в неї нікого, від того горя й засліпла, небога. Ти їй, може, поможи.
Пішов з тою порадою мандрівник до старої сліпої, став у неї на дворі та почав гукати. А та сиділа в хаті, але як зачула його голос — аж притьмом вибігла! Обняла його, пригорнула, та й каже крізь сльози:
- Лесю! Внучку! А я вже думала, що й не побачу тебе, й не почую!
Він побачив, до чого йде, та й не став старенькій заперечувати.
- Я, — каже, — як почув, що ви, бабо, засліпли та нездужаєте, зразу взявся просити в самого царя особисто, щоби мене до вас відпустили. Та й відпустили: на один день! То завтра я назад піду, а нині з вами заночую.
Та в сльози. Але каже:
- Добре, добре. Дай лиш мені твого лиця торкнутись!
А мандрівник у мандрах вуса й бороду знатні відпустив, то як бабця руками по ним не водила, так і не зрозуміла нічого. Лише плюнула спересердя:
- Зовсім на людину перестав бути схожий! Але ж ходи їсти!
Зайшов він у хату: і не метено, й не мито, й не білено. Підлога аж чорна, а й стеля не краща. Ночувати в такій хаті аж бридко! Тож він старій і каже:
- А нумо я, бабо, трохи в вас замету.
А тоді:
- А нумо я, бабо, трохи помию.
А тоді вже й на дах виліз, і колодязь прочистив, і худобу нагодував і, як міг, полікував і помив. До ночі порався, і ще й вечерю сам приготував на себе й на стару. Вночі при світлі гасової лампи сіли вони, й почав мандрівник розказувати, як-то йому у війську ведеться, та які в нього були пригоди. Він каже, вона слухає, вірить і зітхає. За тим пів ночі пройшло, а як ранок надійшов, то й заснув мандрівник просто на лаві, а старенька біля нього. Вві сні ж чув він два голоси, і ввижалося йому таке:
Лежить він на лаві, дивиться в вікно. А до вікна двоє заглядають. Один чоловік живий, тільки дуже побитий, а другий — труп, скелет. Здогадується мандрівник, що то один — котрого він порятував, а другий — кого обікрав.
Тоді звертається до нього покійник:
- Невже ж ти на ранок від баби підеш і нічого з собою в дорогу не візьмеш? Вона ж сліпа, то й не знатиме, що ти взяв! А тобі воно всіляко пригодиться.
А живий на те відказує:
- Краще не бери нічого, а ще чесно зізнайся, що її задля нічлігу обдурив!
Мандрівник од них одвертається, а вони — в друге вікно; одвертається ще дужче — а вони в двері йдуть, з-під пічки лізуть. І все сперечаються, одне одне перекрикують, спати не дають. Один каже: не смій зізнаватися, тим її вб’єш, розірвеш серце старече! А другий на те: та як можна щирому серцю, що тебе прийняло, обігріло, брехати!
Схоплюється тоді мандрівник, із торби гілку дерева дістає:
- Ах ви шибеники, нечисті духи, щоб вам! Дайте людині поспати!..
Вони позникали. Не люди то були, а лиш зайди кумедливі, що людей зводять і різну недолю на них наводять.
З тим і прокинувся. Баба коло печі навпомацки поралася, співала.
- Пам’ятаєш, — каже, — Лесику, внучку, як я тобі тої пісеньки співала, як ти малий був? Дуже ти її любив, вона тобі любіша була за всі казки й колисанки.
Та й просто до мандрівника йде, і за руку бере його.
- Диво, — каже, — мені нині сталося, та й годі. На ранок проснулася я: світло бачу, й бачу тінь; іще трохи — й побачу, який ти в мене красень виріс! Геть уже, певно, дорослий чоловік.
На тих словах зачувся мандрівникові з двору чи то дзявкіт, чи то регіт, чи плач. Подумав він, що треба тікати, та й каже:
- Ви мене пустіть, бабо, я піду вам іще з колодязя води наношу, дров надовго нарубаю.
А вона на те рукою маше:
- Знаю я, що тобі йти час. Ніколи, — каже, — не бреши рідному серцю, воно все знає. Ти зараз підеш і не вернешся, і я тебе, може, ніколи вже й не побачу. То дай тебе обійняти.
На тому обнялися, і старенька благословила його, і заплакала. — Бери, — каже, — все, що тобі треба в дорогу. Хто зна, що воно тобі в дорозі знадобиться?
А з вулиці знову — агага, ігігі, дзяв-дзяв. Зітхнув мандрівник, та й не став в старої брати нічого, крім шматка хліба й кружки води.
- Ви, бабо, не вмирайте тільки, — каже, — може, дасть доля, я до вас іще верну.
Та й пішов. А як виходив, поклав під поріг гілку залізного дерева, бо знав уже, що те дерево дуже непрохані гості не люблять.
Пішов мандрівник далі полями, дорогами, переліссям, а все здавалося йому, скільки не йшов, що все він тою ж дорогою йде, повз те ж село, і той же бруд ногами місить.
Урешті стомився він у дорозі, хліб доїв швидко й не мав більше поживи, то змучився так, що зайшов до першого-ліпшого підліску, забрався в гущавину, де ні люд, ні звірина не ходить, знайшов там малу галявину, випростав на ній тіло й довго так лежав, дивлячись у висоту. Земля під ним була вогка, м’яка, тож, боячись замерзнути вві сні, ледве розвів він багаття з трави й патиків, і ледве розвісив речі сушитися.
Заснув мандрівник сидячи, й одразу побачив:
Сидить він уже геть на иншій галявині, при кремезному залізному дереві, і тепло йому від того, й гарно. Багаття високе, щедре, і біля того вогню він не сам: сидять обабіч дикі птахи та звірі, спокійно, ніби він їм старий знайомець, і все Межолісся обговорюють, про кордони видимі й невидимі мову ведуть, а він їхні слова чує, але тепер вже й мову їхню цілком розуміє:
- Що бачив ти у горах, брате канюче?
- Тихо в горах, ні вітерця, звірина в нори поховалася, а мені сон в око від голоду не йде!
- А що в лісі, брате вовче?
- Та те ж, що й на морі: ніч довга, день короткий. Все живе в землю позаривалося, на дерева повтікало, важко нам, сірим вовкам, життя жить.
- А на дорогах і перехрестях що ж, сестрице лисице?
- Як завжди в цей час. Є зуби, та нема кого на них насадити. Ото хіба людські хати кругом обходжу, сни чужі сторожу.
Аж тут озирається лисиця, блимає жовтим оком на мандрівника, та й як закричить:
- Він тут! Він тут! Людська дитина серед нас!
І зразу зчиняється шум, і гомін, і галас. Ті кричать, инші верещать, треті до нього кігти тягнуть, зуби шкірять, крильми б’ють — аж виходить наперед олень, та й питає:
- А що ж судді скажуть?
Судді теж виступили та звітують йому по черзі, кланяючись, мов перед високим суддею:
- Він пораненого од смерти спас, хоч і думав, що тому вже й дух вийшов, — каже вовк. — Я то бачив.
- Хату покійника він обніс і в ній гармидер учинив, а самого покійника не поховав і не шанував, і я все те й бачив, і чув, — каже канюк.
- Я, — каже лисиця, — і була, й бачила, й чула, як він під чужою личиною до старшої жінки в хату проник, і пив, і їв там, і в лице їй брехав, аж забрехався — але з усією скрутою, що в неї була, поміг, бо та жінка на старості стала сліпа й не могла за хату дбати, як раніше.
Замовкла звірина, замовкло птаство: що то олень скаже? Притих і мандрівник, страшно стало.
А олень підходить до нього, і голову нахиля, і подихом йому холодні руки зігріває.
Дивиться мандрівник на свої руки — аж там знову гілка залізного дерева; дивиться й розуміє, що то ключ від усього того, що за Межоліссям, і з тим ключем він, може, дім свій згадає й поверне.
І солодко йому, і котяться щоками сльози, й на тому мандрівник прокидається...
Але сон триває. Стоїть мандрівник при згаслому пломені, вітер вугіллям бавиться, гілля до дерев гне. Рипить старе залізне дерево, тріщить так, ніби от-от зламається.
Мовчать звірі, мовчать птахи, мовчать три судді, бо всі слова вже сказані, і надто мало серед них було схвальних слів. Знає мандрівник, що недобре скоїв і двері за тим не закрив.
Дивиться на нього олень, дивиться, а тоді розвертається й іде, і всі йдуть геть за ним.
Стоїть мандрівник сам-один у порожньому лісі, і звідусіль на галявину наповзає туман, і дороги не видно. І гірко йому так, що аж плакати нема сил, і на тому зойкує він і прокидається...
Але сон триває.
Стоять серед Межолісся на шляху парубок і олень, і дивляться одне на одне, і мовчать. Тоді олень поволі розвертається й іде, а парубок іде за ним. І що далі, то швидше йде олень, а парубок уже біжить, уже притьмом мчить за ним, а дороги все розходяться вусебіч, і нема в руках у мандрівника гілки залізного дерева, але й тавра нема — лиш бруд дорожній під нігтями.
Так біжать вони й біжать Межоліссям усе далі й далі, доки не зникає з неба місяць, не бліднішають зорі й не починається світанок.
Тоді мандрівник нарешті прокидається.
Молодий мандрівник устав зі сну з мокрими щоками й затуманеним розумом. Хто він був, куди йшов і що загубив тут?
Того він не знав чи забув, і що йому снилося, він так само не пам’ятав.
Ранковий туман потроху відступив від місця, де він спинився переночувати, відкриваючи шмат дороги серед лісу. Та дорога розходилася на три боки, і невідомо було, куди веде кожна зі стежин.
Мандрівник на мить зупинився подумати над тим, куди йому йти далі й, ніби вперше їх бачить, подивився у свої долоні.
