futurism, dystopia, cyberpunk
The parameters of your existence are not unique. Adapt, or be discarded.
Відмерло водночас усе: бажання й безмежність, жага і спрага – зникли, згас вогонь незламної надії. Як у жовтневу ніч: блукаєш містом, його вузькими, проточними вуличками, що течуть собі слизькими порогами. Змії. Мерзенно-слизькі гадюки.
Марта приїхала до села, якого не було на жодній сучасній мапі. Потяг зупинився на платформі без назви, попередньо зменшивши хід, наче вагався, чи варто зупинятись зовсім. Вийшла вона одна, у пальті, що мало запах попередньої осені, і з валізою, в яку вмістилось усе її "після".
На мертвій планеті щось поворухнулося вперше. Але побачив це лише один хлопчик — і після того світ уже не був таким самим.
На Аврії люди садять спогади, що проростають реальністю. Та що станеться, коли ті, хто пам’ятає — зникнуть?
На віддаленій планеті мешканці починають помічати тіні, які з’являються лише вночі — і мають обрис їхніх спогадів, страхів і майбутніх версій. Це історія про пам’ять, тишу та планету, що бачить тебе краще, ніж ти сам.
У місті, якого не існує, цифрова душа шукає себе серед покинутих спогадів і кохання, яке не мало статися. «Кремнієвий сад» — ліричний кіберпанк про пам’ять, втрату й надію, що проростає навіть у найхолодніших глибинах мережі.
Він стоїть нерухомо, відчуваючи кожну мить свого краху. Він хоче віддатися мені, як єдиній реальній речі в його світі брехні.
