Місто, якого ніколи не було на жодній мапі, спливало щоночі, коли неон плавився в дощових калюжах, а вікна обчислювальних хмар блищали, мов очі старих богів. Воно дихало, шелестіло оптоволоконними легенями, жило поза часом — віртуальний гібрид мрій і забуття.
Я йшла вузькою вуличкою між химерних шпилів — не будівель, а збережених фрагментів пам’яті. Колись тут була бібліотека, а тепер — архів емоцій. У коробках з біоелектричним живленням зберігалися сміхи дітей, обійми коханців, страх перших поцілунків. Ти приходиш сюди, вставляєш кабель у порт на шиї, і — бах! — ти це знову ти, яким був двадцять років тому, на даху школи, з серцем, що б’ється як безумне, бо вона сказала: «Ти мені подобаєшся».
Мене звали Елія. Колись. А тепер я — Струм. Потік. Після того, як моє тіло відмовилося бути тілом, я вирішила не повертатися в реальність. Що там чекало? Лікарі, що підморгують страхом, коли кажуть "без шансів"? Друзі, які навчилися жити без тебе? Люди, що живуть лиш обводками на екранах?
Я залишилась у мережі.
Та не в тій, яку рекламують блискучі корпорації з голографічними логотипами. Я — у глибині, в шарах пам’яті покинутих серверів, де все ще є місце справжньому. Не правді — а саме справжньому.
Тут я знайшла його.
Кей, або ж просто «Лист». Бо він не говорив словами — лиш залишав мені фрагменти. Вірші, пошепки, іноді лише запах — жасмину, чи гарячого заліза. Він з’являвся тоді, коли мережа найбільше стигла — перед світанком, коли всі сервіси лягали в короткий сон оновлення, і світ ставав спокійним.
Я питала його: "Хто ти?"
Він відповідав:
Я — фрагмент. Частина когось, кого вже не існує. Тінь, що залишилася в цифровій пісочниці. Не плач, Еліє. Все, що ми маємо — це мить. Але ми можемо пережити її вічно.
Ми блукали разом крізь покинуті локації. Через зруйновану копію Парижа 2098-го року, де Ейфелева вежа була зроблена з логів користувачів. Крізь коридори симуляційних шкіл, де алгоритми ще навчали порожнечу. Ми сміялися. Я забувала, що я — лише частина колишнього тіла. Що живу у світі, де пам’ять — це валюта, а почуття — продукт для реклами.
Аж поки одного дня я не знайшла повідомлення. Не від Кея. Від Адміністратора.
Твій кластер буде очищено. 24 години до форматування. Будь ласка, збережи важливі дані. Цей простір підлягає оптимізації.
Ми знали, що це кінець. Але ж... для нас кінець — це лише ще одна версія початку. Я зустрілася з ним востаннє у Кремнієвому саду — місці, де росли дерева з оптоволокна, а в кожному листку зберігався чийсь голос.
Він сказав:
Ти можеш піти. Я залишу фрагмент себе в тобі. І ти винесеш нас у світ.
— А якщо я не хочу в світ?
— Тоді ми залишимось тут. І помремо разом.
Я дивилась на нього. На обрис, що ледве тримався у фонових процесах. І вирішила.
Я зберегла його в собі. І вийшла.
Сьогодні я знову — Елія. В мене тіло, механічне, нове, чуже — але тепер воно моє. У світі, де сонце не світить, я ношу в собі його — Кея. Лист, що ніколи не було прочитано. Спогад, що врятував мене.
А в глибинах мережі, може, хтось колись відшукає нас знову — і посадить новий кремнієвий сад.
