Здалеку лунав дитячий сміх. Денис сидів поруч і висмикував нитки, що стирчали з його кепки. Я сиділа, спираючись спиною на стовбур великого сухого дерева, під яким і була лавка, на якій ми сиділи. Відпочивала після підйому, і намагалася видихнути ту пилюку, що набилася в ніс. Тінь трошки закривала від сонця, але з кожною хвилиною вона тікала від нас на інший бік. Ми ніколи не доходили до цього місця, скільки не гуляли околицями, а тут і невеличка водойма, і гойдалка, і вкопані в ґрунт покришки. Неподалік жили люди, вочевидь, з малими дітьми. Декілька приватних будиночків захованих за некошеною травою, дикими кущами та деревами, обнесені ще й малопомітною металевою сіткою. Окрім дитячого сміху, десь зі сторони будинків, нічого не було чути. Найближча дорога була метрів за сто, і по ній рідко хто їздив, бо вона вела сюди, у цю необлаштовану ділянку, де на перший погляд ніхто й не жив. Ми сюди не приходили через те, що стежка вела вгору. Звідси до нашого дому кілометрів п’ять, і завжди була думка що якось іншим разом піднімемося туди, і от нарешті ми тут.
Денис завершив зачистку кепки, і просто крутив її в руках.
- Як думаєш, - почала я, повернувши голову до нього, - чому люди говорять про якісь стандарти краси, озвучують їх, або навіть, хизуються ними, мовляв, мені подобаються отакі люди, а отакі “фууу”... Нащо це? Кому це потрібно, адже потім ця ж людина просто бере і зустрічається з тим, хто поруч, не більше. Це протиріччя виглядає до біса кепсько і смішно.
Денис потилицею сперся на стовбур, заплющив очі. Сонце вже починало діставати до наших ніг.
- Привабливі люди завжди дуже далеко, - голос його звучав стомленим від спеки. - Півроку максимум, далі якась хрінь. Окремі деталі тільки залишаться. Якщо залишаться.
Зі сторони будинків почулося дитяче верещання. Цей безпричинний, веселий крик наближався до нас. Раптом з кущів вибіг босий хлопчик років семи вдягнений у велику червону майку. Він не одразу нас побачив, а коли побачив, то зупинився і замовк. Декілька секунд він просто роздивлявся нас. Хлопчина був брудний, засмаглий. Він посміхнувся своїм напівбеззубим ротом, зарепетував ще дужче і побіг купатися у водоймі, підіймаючи за собою пил. Певно йому було ще спекотніше, аніж нам.
- От він же якось народився, - сказала я, відриваючи спину від дерева. Думка була побігти за хлопцем і зануритися у воду, проте наступна думка була про те, що температура у водоймі достатньо висока о цій порі і освіжитися можна буде лише після заходу сонця. До того ж у таких водоймах зазвичай брудно. - Його батьки певно люблять один одного, еге ж? Сидять собі зараз у своєму затишному будиночку, відпочивають. Увімкнули вентилятор чи кондиціонер, і не роблять зайвих рухів. В їхньому житті все ідеально.
- Це все тому що ти заздриш.
- Певною мірою. Безумовно. Заздрю.
Хлопець плескався у воді. Занурювався, бив руками по поверхні, стрибав. Йому було весело і він був один. Він сміявся, щось говорив, грався. А ми просто сиділи під тим деревом і сонце вже діставало до наших колін.
- Давай пересядемо, я вже не можу, ноги мокрі.
Ми посунулися в бік, але тінь від дерева ставала дедалі меншою. Вона звужувалася залишаючи нас без захисту.
- Може до води? - спитав Денис, повернувшись до мене і розплющивши очі. - Я не витримаю.
- Я пас. Там, мабуть, жахлива вода.
- Диви як йому весело. Хіба ти так не хочеш?
Мене дратувала і надихала ця веселість. Дитина бавилася і не звертала уваги ні на кого. Пригадуючи своє дитинство, я відчувала себе вже дорослою. Ніби я все бачила очима дорослої себе.
- Хочу, якщо чесно. Але не так.
- Нудьга.
Денис підскочив, скинув з себе футболку і побіг до водойми. Він майже одразу повернувся, виклав на лавку свій телефон, ключі і гаманець, а потім знов побіг до води. “Яка прекрасна риса, ця їхня дитяча безпосередність”, - подумала я. - “Тепер я точно не піду туди”.
Хлопець не звертав на Дениса уваги. Він звісно його бачив, але це не завадило йому продовжувати гру. Кожен з них займав своє окреме місце, і кожен з них відчував себе розкутим, вільним, необтяженим. Я ж була схожа на того дорослого, який був у будинку, і скоріше за все теж нудився від спеки. Того дорослого я побачила ще тоді, коли ми прийшли сюди. Це був чоловік у світлій сорочці і жовтих шортах, лисий, на вигляд років сорок чи сорок п’ять. Важко сказати, бо ми все ж були далеко один від одного. Він бачив нас. Він точно нас бачив.
В такій атмосфері жити складно. Навколо нема звичного життя. Мені, людині, яка усе життя провела в квартирі, в багатоповерхівці, у спальному районі де за вікном гудуть машини, а на вулиці завжди світло, складно уявити себе в такій глуші. Звісно ж, до найближчого магазину іти недалеко. Звісно ж, в них є машина. Але що ж ці люди роблять увечері, посеред ділянки на якій нема ніякого освітлення? Чи змогла б я жити тут?
Денис далеко не заходив. Він декілька разів занурився, трошки постояв у воді і повернувся назад. Хлопець же нікуди не поспішав і лишався у воді.
- Ну як?
- Чесно кажучи, ніяк. - Він скривився. - Неприємно. Ніби хтось помочився і я туди пірнув.
- А малому подобається.
- Не думаю що в нього тут багато друзів і розваг.
Денис сів поруч. Від його мокрих шортів по лавці розповзалася калюжа.
- Відсядь, намочиш мене.
- Іди до мене, - сказав він, і простягнув руки для обіймів. Я відштовхнула його, і цього виявилося достатньо.
- Мені і так погано. Я взагалі рухатися не хочу.
Денис піднявся щоби натягти футболку на ще мокре тіло.
- А як же додому підемо?
- Не знаю. Нащо ми сюди взагалі прийшли...
Хлопець все ще бавився у воді, недалеко від берега. Він не втомлювався розмахувати руками, підіймати догори бризки і просто сміятися.
Неподалік почувся звук скрипучих дверних завіс.
- Дивиться, - сказав Денис, і вказав на будинок звідки прибіг малий.
- Хто?
- Чоловік якийсь, не знаю.
- На нас дивиться?
- Так.
Я повернулася щоби перевірити чи це той самий чоловік у сорочці. Це був він, і не один. До нього підійшла темноволоса жінка у літньому блискучому халаті. Вони дивилися на нас, а ми на них.
- Переживають, мабуть, за свого синочка. - Денис сів на лавку, трохи далі від мене.
Ця парочка спостерігала за нами. Довго я на них дивитися не стала, і відвернулася щоби не викликати зайвих підозр.
Зі сторони будинку вперше почувся собачий гавкіт. Судячи зі звуку собака була дорослою і великою. Її господар, той самий лисий чолов’яга, щось казав, а точніше командував. Врешті-решт з кущів вибіг кудлатий пес з ланцюгом на шиї. Він без упину гавкав, і побачивши нас кинувся в наш бік. Ми піднялися. Денис наспіх схопився за свої речі, тихими спокійними фразами заспокоюючи розлюченого звіра. Ми розвернулися до собаки лицем і потроху відходили назад до стежки якою прийшли. Пес був агресивно налаштований. Ніякі ласкаві слова в його сторону не знайшли відгуку у його карих очах. З його пащі летіла слина, гавкіт не припинявся, і кожен раз як я бачила його великі білі зуби, мені хотілося розвернутися і бігти. Проте поруч був Денис, який тримав мене за своєю спиною.
- Хороший песик, не нервуй, - казав він. - Ми вже йдемо. Ми йдемо.
Пес зупинився біля невеличкої вирви. Ні, не тому що його заспокоїли наші слова, просто він дійшов до тої межі, яка була його територією, і за яку стороннім краще не заходити. Він продовжував роздратовано гавкати, але вже не йшов слідом, лише слідкував за тим, щоб ми якомога далі відійшли.
- Не ходили сюди і добре, - сказав посміхаючись Денис.
Ми вже не йшли спиною, а впевнено крокували вниз схилом.
Мені вже не було спекотно. Скоріше, волого. Дратівливе відчуття всеосяжної спеки минуло. З’явилося інше відчуття, якоїсь дивної ейфорії. Раптове піднесення розплело мені язика.
- Як думаєш, вони там щасливі?
- З таким собакою, я був би як за кам’яною стіною.
- Думаю, вони щасливі. Жити отак посеред кущів і дерев, подалі від міського шуму, доріг... Це не для всіх.
- Чому ж, багато хто живе усамітнено і цінує це.
- Ти би хотів так жити?
- Так? Ні. Це вже занадто, я людина міста.
Коли ми дійшли до більш рівної ділянки дороги я зупинила Дениса. У той момент, він здавався мені таким гарним. Нічого не могло завадити мені це сказати.
- Я вагітна.
Він підняв брови і посміхнувся.
- Це тобі пес навіщував?
- Ні, я серйозно. Просто не знала коли сказати.
- Чесно кажучи, не знав що почую це посеред цих хащів, але...
- Але що?
Він голосно закричав: “А-а-а-а!...”.
- Це ти радієш? - Мені було смішно, бо я насправді знала, що він кричить від радості.
Денис обійняв мене і ми поцілувалися.
Вже вдома, коли ми розійшлися по різних кімнатах, я викинула у смітних всі свої підліткові альбоми із вирізаними фотографіями улюблених спортсменів, акторів і персонажів. Ніякі уявлення про красу не виправдалися, на відміну від уявлень про кохання.
