(Усі вживані терміни довільні. Стаття не має на меті нікого принизити чи образити.)
Нещодавно моя подружка принесла із собою на роботу книжку у жанрі квір-фентезі, і показала її деяким колегам. Реакція чоловічої частини колективу була однозначною — содомія. Вона, людина доволі прогресивних поглядів, не те щоби здивувалася такої реакції, але жартома спитала в мене: “От чого вони так на це реагують?”. Саме це невинне питання і спровокувало написання цього тексту.
З мого досвіду, скажу так: жінки дійсно по-іншому сприймають все, що стосується ЛГБТ-культури. Їхня реакція, якщо не схвальна, то м’яка. Чоловіки ж, в свою чергу, здебільшого відносяться або нейтрально (класична фраза: “поки вони мені це не нав’язують, можуть робити що хочуть”), або негативно (у дусі: “пєтухі”, “мракобєси”, “не-люди”, “збоченці” і т. д.).
Різниця також полягає у тому, що саме, мають на увазі згадуючи ЛГБТ-культуру. Хтось каже лише про геїв, ігноруючи лесбійок, трансвеститів, бісексуалів, інтерсексів та інших. Хтось про геїв та трансгендерів, знову ж таки ігноруючи інших. Хтось включає туди геїв, лесбійок, трансгендерів, і знову ж таки ігнорує інших (з тієї причини що, або не знає про існування інших, або не вважає їх загрозою). Ну, а хтось усіх збирає у купу, і каже: “Усі вони толєрасти і сатаністи”.
У цьому тексті, я омину такі важливі нюанси, як позиціонування ЛГБТ+ прихильниками “традиційних” цінностей (бо ЛГБТ-культура може бути розцінена як гріх, як хвороба, а може бути культурною залежністю, і кожне з цих пояснень має свої корені і свою перспективу). Цю класифікацію, все ж таки, треба тримати в голові, але про неї якось потім.
Чому жінки більш лояльні до ЛГБТ-культури? Як на мене, відповідь очевидна, бо жінки (згадуємо феміністок) в очах сучасних (саме сучасних, це важливо) чоловіків-традиціоналістів (умовно, назву їх так, бо не всі чоловіки є послідовниками традиції) є такими, що не мають тих самих ПРАВ, які мають чоловіки. А не мають вони їх не тільки тому, що вони слабкі фізично, а ще й тому, що не мають схильності до “високої” організації (тут варто згадати, ті самі “жіночі колективи”, які є знаним мемом, і частіше згадуються, як “зміїне лігво” чи щось подібне), не мають природної тяги до пізнання світу (у всіх його проявах, в тому числі екстремальних), а також, не мають ніякої іншої вищої цінності, окрім життя, як такого.
Приймаючи написане вище, можемо зробити висновок: культура чоловіка-традиціоналіста змушує його міряти здібності і якості жінки, за своїми, чоловічими критеріями, суто зі своєї перспективи.
Можна перевернути цю шкалу, і зробити “жіночі” контрверсії, а саме: найвища цінність — життя, “висока” організація — диктатура, фатальна тяга до пізнання світу — неусвідомлена тяга до самознищення. Натомість критерії будуть такі: вища цінність — життя, організація — прийняття різноманіття без загрози вищій цінності, пізнання світу через гармонію та любов. Якщо орієнтуватися на цю шкалу, то чоловіки-традиціоналісти виявляться деструктивними маргіналами (в очах, феміністок та ЛГБТ-культури, вони, приблизно, так і сприймаються).
І тут, здається, самий час підійти до теми матріархату та патріархату.
Сьогодні ми знаємо такий термін, як егалітаризм — немов би, усі люди мають рівні права, можливості та соціальний статус. В який саме момент настає рівність прав, можливостей і соціального статусу? В який саме момент різні люди можуть бути прирівненні один до одного? Чи роблю я поняття рівності нерозумним задаючи ці питання? І так, і ні.
Культурні прояви як матріархату, так і патріархату у сучасному, здебільшого, міському житті, явище звичне. Наприклад: чиє прізвище у подружжя — здебільшого чоловіка; з ким залишать дитину після розлучення подружжя — з матір’ю; ім’я по кому — по-батькові; голова в сім’ї — ніби-то чоловік, але насправді, дружина; хто має заробляти більше — чоловік; хто має няньчитися з дитиною — жінка; військова служба — чоловіча справа; шкільний вчитель — жінка; сантехнік — чоловік.
Однак, і прояви егалітаризму куди глибше проникають у “традиційну” повсякденність: готувати та прибирати подружжя може разом, або той, в кого є час; працюють обидва, і дружина, і чоловік; дітей виховують також разом; перукарем може бути чоловік, а бойовим медиком — жінка; чоловік може сидіти у декреті, а дружина працювати.
Як же так виходить, що в одній сім’ї чоловік сидить у декреті, а в іншій сім’ї дружина домогосподиня і займається вихованням дітей? Від чого залежить формат взаємовідносин у сім’ї?
Моя відповідь — вигода.
Вигода у найширшому сенсі цього слова. Можна до неї причепити прикметник: економічна, соціальна, культурна. Але це все одно вигода.
При чому це не відноситься лише до людей “традиції”, але й до ЛГБТ-культури.
Популяризація ЛГБТ-культури не пов’язана із рівністю прав, як з усуненням несправедливості у бік людей, чиї вподобання та погляди, відрізняються від “традиційних”. Егалітаризм, у його сучасному прояві, це вигідне співіснування. Навіщо принижувати людину, яка може нести прибутки? Навіщо обмежувати людину, яка може працювати на рівні, або навіть краще, за якогось “традиціоналіста”? Навіщо наслідувати неефективну сімейну модель, якщо набагато простіше, просто дати можливість людині втілити свою амбіцію, що може бути, врешті-решт, вигідним для всіх?
Отак, потроху відкидаючи стереотипи і упередження, країни “західної культури” (щоб це не означало) вивільнили творчу енергію людей, які до того, мали ховатися або стидатися себе і своїх бажань.
Саме таким чином до “чоловічих” професій були допущені жінки. Саме слідуючи цій логіці вигоди, чоловіки можуть сидіти у декретах і працювати на умовно “жіночих” посадах. Саме через це ЛГБТ-культура стала такою, якою ми її знаємо сьогодні, а саме, вона зайняла окреме місце на “ярмарку культур”, сусідуючи поруч із фемінізмом.
“Ярмарок культур” не передбачає ніякої рівності, за своїми межами. Він і в своїх межах, цю рівність здебільшого декламує, бо вона ідеалізована, а не практична. Безумовно, можна посилатися на прогрес, як культурно-соціальний, так і науково-технічний, вдаючи ніби в подальшому, людство буде так само йти до егалітаризму чи прогресивного світобачення, але все це буде триматися купи, лише за “нормальних умов”. “Традиціоналісти” (знов нагадаю, сучасні) зазвичай, як раз відштовхуються не від “нормальних умов” (тому і тримаються за норму, якій так люблять опиратися квір-люди), а від умов екстремальних, умов війни, голоду, руїни та занепаду. Це параноїдальне і нервозне світосприйняття, де дійсно існують загрози і тривоги, але саме ця змога прогнозувати лихо, дозволило “традиції” вкорінитися. В їхніх очах, “традиційні цінності”, випробувані часом. Це міцний каркас, на основі якого, велика кількість людей, яка може назвати себе народом або громадянами, тримається разом, долає труднощі і може розвиватися. Реальна загроза чи уявна не має стільки значення, скільки має мобілізація людей, на фоні лише її ймовірності.
Хто ж виступає у ролі рятівника у “традиційному” суспільстві? Здебільшого —чоловік. Він і ремісник, і лікар, і митець, і шаман, і правитель, і воїн.
Обійду стороною і релігійну частину цього дискурсу, бо вона більш цікава, саме як історичний контекст, тому нарешті перейду до теми, яку заявив на початку.
“Чому чоловіки здебільшого негативно реагують на ЛГБТ-культуру?”.
Бо сприймають її, як загрозу.
Що ми бачимо ще з совєцькіх часів? У 30-ті роки в союзі вирішили саджати геїв у тюрми, і назвали це — “мужеложство”. Строк передбачався саме для геїв, не для лесбійок. Лесбійок примусово “лікували”. Чому так? Не дивлячись на “рівність” в союзі, все ж таки, жінку не сприймали, як потенційного ґвалтівника (не те, щоб вона не могла когось зґвалтувати, просто, якщо це і мало місце, його відсоток був вкрай малий порівняно із чоловіками). Кажуть, що цей закон був, свого роду, інструментом для переслідування “інакомислящіх”. (Але якщо ми приймаємо це твердження за істину, чи не стверджуємо ми водночас, що саме дисиденти-чоловіки були загрозою режиму, а дисиденти-жінки ніякого впливу не мали?) Чи став цей закон рушієм “кримінальної жорстокості” на адресу гомосексуалістів? Я так не думаю, але цей закон точно посилив жорстокість і маштабував її. Та й взагалі, хто породив сумнозвісну совєцьку “кримінальну” романтику? Тут відповідь очевидна, це колишні “зеки”. Хто саме був цими “зеками”? Ті ж самі дисиденти, ветерани, “не благодійні народи”, кулаки, священники, буржуазна інтелігенція, селяни, які хотіли просто вижити у часи Голодомору, та багато інших “справжніх злочинців”. Саме совецька кримінальна система, зі своїми “панятіямі” і “ворамі”, “чорнимі і краснимі лагєрямі”, стала головним вихователем для десятків мільйонів людей (в особливості, чоловіків).
І саме у таких, закритих чоловічих спільнотах (і не тільки чоловічих), поняття вигоди разюче відрізнялося від тієї вигоди, яка була і є у “вільному світі”.
Саме тому, коли сучасний чоловік чує щось про ЛГБТ+, він, навіть не бажаючи цього, буде асоціювати ЛГБТ+, із самим страшним і мерзенним, що може трапитися.
А яке найпринизливіше і найогидніше покарання є “на зонє”? Так зване, “наказаніє хуєм”. Чи відійшла сучасна пенітенціарна система від совєцького укладу? Ні. Навіть зараз, під час широкомасштабної війни з ерефією, у закритих чоловічих спільнотах (як ми знаємо совєцька армія була лише трошки краща за тюрму), в ходу, той самий жаргон: “пєтух”, “гліномєс”, “апущєний”, і так далі, і ті ж самі “понятія”, зі всіма супутніми наслідками. Хтось може це заперечувати, хтось може з цим не погоджуватися, бо скаже, це виключення. І скоріше за все, так і є. Проте, як культурний патерн, це нікуди не поділося, і воно вкорінено навіть у найсучасніший і найпрогресивніший пост-совєцкій чоловічий колектив, якщо не на рівні дій, то вже точно на рівні лексики.
Заперечу сам собі: споглядаючи за тюрмами, які є по світу, вони мало чим одна від одної відрізняються, особливо, якщо виключити тюрми “цивілізованого світу”. Що ж тоді, виходить, що кримінальна культура усюди виходить на побутовий рівень? Тут і криється неприємна новина: за відсутності фінансового зиску, за відсутності утилітарних перспектив, за відсутності самореалізації, утворюються сприятливі умови для створення, так званих новіопів (“новая общность”/”совєцкій народ”). Але це інша тема.
Звісно, в Україні, кримінальна романтика потроху вимивається, і є надія, що нове покоління, буде поступово відходити від “совєцкой тюрьми”, як морально-етичного компасу.
До речі, як називають росіян українські військові? Не інакше, як “підари”.
Коли гей робить coming out, то в очах “традиціоналістів”, він, ніби погоджується на роль, так званого, “пєтуха”, на роль “підара”. Що, звісно ж, викликає багато запитань. Мовляв, навіщо ти про це говориш? Ну, займайся своїми справами у ліжку з чоловіками, але нащо ж це у відкриту говорити? Як після цього з тобою стояти поруч і тиснути тобі руку?
Чому питання: “Как правільно заходіть в хату?”, є одним з найпопулярніших серед пост-совєцької молоді, і не тільки? Бо якщо зайдеш туди не правильно, наслідки можуть бути фатальними. Романтизація кримінальної культури провокує чоловіків підлаштовуватися під образ “авторітєта”, “блатнова”, “вора в законє”, щоби банально виживати. Це теж, “на волє” серед “фраєров” стає однією із ніш культурного ярмарку. Особливо, на собі це відчули діти 90-х, зі всіма цими “стрєлкамі” і “разборкамі”. Ці діти 90-х, гідні продолжатєлі традицій.
У закритій чоловічій спільноті, за відсутності жінок, за відсутності особистого простору, за відсутності свободи пересування, так чи інакше, з’являється запит на справедливість і повагу. Бо тікати нікуди, і доводиться все одно якось уживатися, співіснувати, переживати конфлікти і негаразди, чинити спротив режиму. Вибудовується ієрархія. До того ж, треба і розважатися, і знімати стрес. Розваги специфічні, як і все інше. Привітальні “конкурси” для “новєнького” можуть бути різноманітними, і супроводжуватися образами і приниженнями, щоби подавити волю, і вказати йому на його місце (у “параши” або щось типу того). Щодо конфліктів, то тут покаранням є банальне побиття, штрафи (реальні чи підлаштовані), смерть. Як показала практика, одним із найдієвіших покарань і залякувань є зґвалтування.
Зґвалтування, чи-то чоловіка, чи-то жінки, є актом тотального примусу, який супроводжується оголенням і демонстрацією геніталій, а це сугубо інтимне, сокральне. Людину не просто б’ють, не просто принижують, її ставлять у вкрай вразливе становище, і роблять це, як правило, в присутності свідків.
Причім, не треба плутати “апущєного” з “пєтухом”. В очах “традиціоналіста” це можуть бути принципово різні поняття. І звичайного гея, він назве саме “пєтухом”.
Чи вважається при цьому “геєм”, той хто ґвалтує? Ні. Він, щось типу альфа-самця, він є суддя, і акт зґвалтування розцінюється не як хіть, а саме, як покарання.
До того ж, не сам акт зґвалтування є найважчим покаранням. Справжнім покаранням є вигнання за межі гідного чоловічого існування, за умов ув’язнення. Бо, якщо ми, уявимо собі, що умовне “покарання хуєм” стає таємним, суто конфіденційним, це не мало б впливу, який воно має зараз. Але суть цього покарання, як раз у публічності, щоби усі знали, що “справедливість” взяла гору над “беспрєдєлом”.
Можна було б іще багато чого написати на тему “А. У. Є”, але на цьому зупинюся, цього досить.
Беручи до уваги усе вище написане, можу сказати, що брутальність “традиційних” чоловічих взаємовідносин компенсується їхньою, як би це не абсурдно звучало, чоловічою рівноправністю. Але не рівністю. Право тут виступає не як те, з чим людина народжується, як-то невід’ємні права, і це право не надається, ні, право заслуговується словами і вчинками, із разу в раз, з кожним новим днем. Чоловік своїми словами і вчинками має підтверджувати свій статус, своє значення, свої принципи. В цьому випадку рівноправність (хоча треба це називати якось по-іншому) виступає не як аксіома, а як система верифікації. Чоловік гідний називатися гідним не тому, що народився із гідністю, а тому що довів, що має право називатися гідним (за умов правил спільноти). Гідність можна і втратити, зробивши якусь неприпустиму дію. Звідси і виникає таке поняття, як повага. Поважна людина вміє зберігати гідність за найважчих обставин (як от, “вор в законє”). Повага одне з ключових понять, але розвивати це поняття, у цьому тексті, я не буду.
Норми і порядок, дарують стабільність, зрозумілу перспективу і рамку дозволеного. Ієрархія — основа “традиційного” чоловічого порядку. Обов’язково є ті, хто підкоряються, і ті, хто приймають на себе відповідальність. Є певний перелік ролей, які пропонуються цією системою взаємовідносин. З обранням ролі, чоловік переймає її обов’язки. Одним з головних обов’язків гідного чоловіка (за умов гідної ролі) є честь і репутація.
Тому згаданий раніше егалітаризм зі скрипом приживається серед чоловічої частини населення, бо завжди виникає питання: “А за що тебе поважати? А чим ти заслуговуєш на довіру?”.
Чи вибудовується подібна ієрархія поза чоловічими колективами? Безумовно. Ієрархія не належить чоловікам. Але я розглядав конкретну тематику: неприйняття “традиційними” чоловіками ЛГБТ-культури.
Тому заочно, можу відповісти своїй подрузі наступне: “Сучасні чоловіки все ще цураються ЛГБТ-культури, бо не хочуть забруднитися (“зашкваритися”), і втратити повагу в очах “справжніх” чоловіків”.
