Марта приїхала до села, якого не було на жодній сучасній мапі. Потяг зупинився на платформі без назви, попередньо зменшивши хід, наче вагався, чи варто зупинятись зовсім. Вийшла вона одна, у пальті, що мало запах попередньої осені, і з валізою, в яку вмістилось усе її "після".
Дорога вела вгору, між соснами, потім — осиковий гай, і далі — будинок. Він стояв, трохи навскіс, ніби слухав, що скаже вітер. Ні номеру, ні імені, лише двері, які відкрились, щойно Марта торкнулась клямки. В будинку було прохолодно, але не холодно. Запах сушеного чебрецю, старих книг і воску обгортав її з ніг до голови. Дім не скрипів, не зітхав, не шумів — він дихав.
Марта не знала, чому прийняла цей запрошення. Лист без підпису, лише кілька слів: «Ти потрібна тут. Не запізнись». Вона не вважала себе особливою, і вже точно — не для магічних пригод. Вона була жінкою трохи за тридцять, з руками, що пам’ятали клавіші піаніно, і серцем, яке давно забуло, як це — бути певною. Вона хотіла тиші. І дім її почув.
Перші дні вона просто жила. Спала, пила чай, ходила босоніж дерев’яною підлогою, що пам’ятала кроки когось іншого. Вікна не були однаковими — деякі відкривалися на село, деякі — на ліс, а одне, на другому поверсі, показувало небо з пташками навіть у дощ. У ванній вода пахла м’ятою. Іноді вона розливалася через край, наче хтось купався перед нею. Марта не питала. Вона не боялась.
На третій день на кухні з’явилась жінка в халаті з фіалками. Вона мовчки заварила каву, налила Марті в чашку і сіла навпроти.
— Я думала, я тут одна, — сказала Марта.
— Так і є. Ми всі — поодинці, — відповіла жінка і підморгнула, як стара подруга, хоч ніколи її раніше не бачила. Коли Марта моргнула — її вже не було.
Дім мав свої правила. Їх ніхто не пояснював. Просто одного вечора вона відкрила комору і виявила замість полиць — невеликий сад із лавандами, що тремтіли від сміху. Іноді двері вітальні ставали дзеркалом — але не таким, що відображає тебе, а тим, що показує тебе таку, якою ти була б, якби не сумнівалась у собі. Інколи вночі хтось ходив по кухні — повільно, обережно, як коханець, що не хоче будити.
Час у будинку був річчю умовною. День міг тривати годину або тиждень. Сни не були снами. В одному з них вона сиділа на лавці біля моря, тримала в руках мушлю, і мушля говорила до неї голосом її мами. В іншому — вона стояла серед осик, і дерева просили її залишитись ще трохи, бо без неї їм буде самотньо.
Одного ранку вона прокинулась від того, що в кімнаті пахло малиновим варенням. На столі стояв новий лист. Цього разу підпис був: «Ти».
"Марта, якщо читаєш це, значить ти вже відчуваєш. Не залишай дім. Ти — його частина. Він не просто пам’ятає тебе. Він створений тобою. Ти — його серце. Якщо підеш — все зникне. А якщо залишишся — все почнеться знову, тільки цього разу — по-справжньому."
Вона згорнула лист, поклала його в кишеню, і вперше зранку не зробила каву. Вона вийшла босоніж на ґанок. Осики стояли нерухомо, як завжди, але сьогодні їхні тіні були теплі. Дім більше не дихав — він співав. Тихо, глибоко, як орган з дерева і пам’яті.
Марта лишилась.
І дім видихнув з полегшенням.
