Аврія була планетою, яку обирали ті, хто не витримував Землі — занадто гучної, надто швидкої, надто… людської.
Перші колоністи називали її “Поле”, бо з орбіти вона була зелена. Зелена — суцільна, без гір, без міст, без ліній. Просто тиша трави. Вона росла вічно, мов не хотіла нічого змінювати.
Люди приїхали сюди вирощувати пам’ять.
Її зберігали в ґрунті.
Кожна ділянка — не гектар, а фрагмент життя. Пам’ять про бабусине подвір’я. Або дорогу, якою ходив до школи. Відбитки уяви. Усі вони оживали на цій планеті — буквально. Тут можна було «посадити» спогад, і він проростав у кольорах, звуках і запахах. Земля Аврії була на те здатна.
І все б було чудово, якби люди не почали забувати.
Мері була сторожкою в архіві. Не архіві документів — а архіві полів. Вона знала, де чия пам’ять проросла: в кого дідова рибальська хата, в кого вечір у 2015-му з піснею з програвача.
Вона жила серед спогадів інших — бо свої вже не садила.
Вважала: нема чого. Її життя було тьмяне. Без подій. Без великих втрат. Без пісень.
Одного дня один із секторів померк.
Дерева втратили форму. Трава стала сірою. Птахи, які колись співали пісні далекого серпня, мовчали.
Це було поле якогось чоловіка на ім’я Хавʼєр, який помер кілька тижнів тому. Його пам’ять не мала кого тримати.
Мері стояла над тим полем, і щось у ній зрушилось.
Вона вперше сіла просто на землю. І згадала. Не своє. А його. Погляди, відтінки, хрускіт піску на старій дорозі, усмішку дівчини на фоні заходу сонця.
Вона плакала.
З того часу Мері почала вчити спогади. Вивчала поля інших, мовчки повертала їм життя. Не для когось. А щоб вони просто були. Бо пам’ять — це не лише для того, хто згадав. А й для тих, хто ще навіть не народився, але колись пройде тут босими ногами й спитає: «Що це пахне лавандою та корицею?»
Це — чийсь вечір. Чиясь любов. Чиясь мрія.
На Аврії тепер кожне поле мало доглядача.
Мері стала першою з них. Садівницею чужих жизнів.
Коли її не стало, нові наглядачі шукали її поле. Але його не було.
Аж поки одного ранку не розцвів новий квадрат — і з нього линув аромат картонної книжки, яблучного пирога й пісні, якої ніхто не міг згадати назву, але всі знали слова.
