Відмерло водночас усе: бажання й безмежність, жага і спрага – зникли, згас вогонь незламної надії. Як у жовтневу ніч: блукаєш містом, його вузькими, проточними вуличками, що течуть собі слизькими порогами. Змії. Мерзенно-слизькі гадюки. Принизлива й бридка пародія на гінгзберовські авеню. Й не менш принизливі думки зрадницько прострілюють мозок. Проспект у своїй ворожій перспективі, розлого чіпляє кутами фасадів й аркерів одежу, волосся. Дере обличчя гострокутніми дверима. Сходи будинків рухають кроки побігайл.
І я зупиняюся — бо в цій тязі мряки починаю розуміти: хто я? Хто цей, що блукає без мети в сірому лабіринті власного існування? Ким я був і ким стану? Відлуння минулого б’ється в голові, наче розбиті дзеркала, де кожен уламок показує інший образ — чужий, далекий, незрозумілий. Чи є у мене право сподіватися? Чи заслуговую я на щось більше, ніж це безпорадне існування? Життя розірване на шматки, розкидані на холодній підлозі, і я — збирач уламків, що шукає сенс, який давно випарувався.
Пам’ять ніби живе власним життям: спалахи дитинства, де все було простіше, але вже недосяжне, і мрії, що зруйнувалися, мов скло під ногами. Я — потерпілий власної долі, зачинений між страхом і надією, що ледь тепліє десь глибоко, між цим холодом і темрявою. І навіть коли вся віра в майбутнє здається марною, я тримаюся за цей крихкий світлоносний промінь — думку про те, що десь є щось, що може виправдати все це марне блукання.
І все ж я приречений — приречений бути самим собою, цим блукаючим привидом, якому нема куди йти, окрім як вперед, у темряву, що безжально поглинає усе, що колись було. Але в мені ще живе це слабке пульсування надії, навіть якщо воно звучить як тихий стогін у безкрайньому холоді. Я — зламаний, я — втрачений, але я все ще є. І це — вже щось.
Я відчуваю тиск у грудях — стискає, тисне, наче залізні кайдани, і з кожним подихом здається, що дихати стає все важче. Приреченість вливається у вени, розтікається по тілу холодним отруйним сиропом. Але думка про неї — легка і ніжна — зрадницьки зігріває, немов тінь літа серед зимової ночі. Мені здається, що я бачу її, відчуваю поруч, хоча насправді — лише пусте безсумнівне нічого.
