Відгук на книгу “Бахмут” Мирослава Лаюка

"Завершити цей текст хочу короткою розмовою у бліндажі десь під Бахмутом. У 19-річного бійця, що чекає наказу виходити на позиції, питають:
- Про що думаєш у цей момент?
Він відповідає:
- Що не хочу бути в цьому моменті".

Цей текст важко оцінювати. Бо він про руйнування і намагання зафіксувати до того, як все зникне ("Вже тоді на різних рівнях говорили, що Бахмута як міста більше нема. Але тепер, здається, і справді - нема. Тобто не тільки порушено інфраструктуру, знищено підприємства і так далі - місто попросту візуально стерте. Чи буде сенс його відновлювати? Відновлювати інші стерті міста?") І Лаюку таки вдається зафіксувати, хоча часом автор і здається віддаленим (бо ж "література - це віддалення"). Так, читати непросто, але, на мою думку, потрібно. Не знаю, скільки ще буде книжок про зруйновані росіянами українські міста (мені вже відомі три: про Маріуполь (#МаріупольНадія), Сєверодонецьк (Сєверодонецьк. Репортажі з минулого), і тепер оця, про Бахмут), але особисто для мене це єдиний спосіб побути в тих українських містах, де ніколи не була, і не відомо, чи у мене колись таки випаде можливість їх відвідати, вже відбудовані.

У першій чатині "Фіксація" автор дає багато голосу українським військовим, плюс враження читачу передадуть фотографії, які були зроблені фотографом Данилом Павловим, який разом з Лаюком були в експедиції в Бахмуті. У другій частині "Коментування", яка є більш особистісною, автор згадує про те, що в 1917 році піднімають в Бахмуті (першому місті на Донеччині) україньский прапор, про українську режисерку Ларису Шепітько (ученицю Довженка) і відвідування Свято-Троїцького собора в Бахмуті Григорієм Сковородою у 1781 році. А також роздуми автора про неможливість українського віскі та хамону, адже це вимагає багато часу без революцій та воєн (що для українців звучить як мрія), стійкість української літератури ("у класичній українській літературі ви не знайдете багато романів-епопей і саг") та важливість пам'яті ("пам'ять - те, що лишається після втрати. І тому я фіксуватиму це, щоб лишилося хоч щось"). Особливо про пам'ять, хочу навести ось таку велику цитату: "Пам'ять - це транзитор, лини й одна маленька щучка, чоловік у синьому комбінезоні, пальто з обручкою в кишені, обгорілий лічильник, лицарські обладунки, голос жвавої жінки з Німеччини, одвірки з цифрами, вишні, які нема кому обривати, радість від троянд - усе, що минає на наших очах, перетворюється на кубло зі сплавлених металевих і скляних речей. Чи справді з тобою треба носитися, як із кришталевим келихом, пам'яте? А може, розбити тебе, подрібнити, перемолоти на порох? На спалених полях наступного року гарно ростимуть рослини. Пам'ять - це чорні шмарклі. Щоразу - чорні шмарклі. Чи після прибирання горілої скловати на будинку культури, чи вже просто будинку, де нічого не горіло, а забігла на кілька хвилин вйна - залетіла у двері, як пес, усе поперевертала й утекла. Лиш шматочки попелу, що осіли у твоїй носоглотці. На слизовій конкретно твоєї червоної носоглотки - чужі спогали про перший крок дитини, про першу ніч із дівчиною, про перші вдалі випечені рогалики, про останню розмову з матір'ю. На носоглотці випадкової людини - кілька пилинок, які вчора були змістом чийогось життя".

"На цих "кривавих землях" нічому не дають затриматися. В Україні не стаються цунамі, майже не буває торнадо й землетрусів і не вивергуються вулкани, однак важко нашукати більш нестабільне місце в Європі".

"Надворі вродила вишня, солодка і тверда. Їси її, їси, їси вже насилу - хай хоч ця вишня матиме сенс".

Закінчити свій відгук хочу цитатою з передмовою Богдана Логвиненка, засновника Ukraїner, саме у цьому видавництві вийшла ця книга: "Світ, у якому ми опинилися, схожий на дитячу кмінату, в якій хтось має взяти на себе роль дорослого. Цей світ підштовхує нас брати на себе відповідальність за те, до чого ми не готувалися: наприклад, за деімперіалізацію країни на сході, в десятки разів більшу за нашу. Хоча нас тут важко назвати найбільш досвідченими. ...... Сучасний український репортаж дасть нам змогу розповісти світові справжню історію нашої деколонізаційної війни, якщо в цій дитячій кмінаті знайдеться достатньо дорослих і сміливих, аби перекласти ці тексти для читачів з інших країн". Погоджуюсь, що цю книгу треба перекладати на інші іноземні мови. Сподіваюсь, видавництво це зробить.