Моя незгасна любов до творів Анатолія Дімарова тягнеться ще з дитинства, коли я зачитувались його «На коні і під конем», збіркою чотирьох автобіографічних повістей про дитинство, шкільні роки та військову службу письменника. Разом із Всеволодом Нестайком і Джеральдом Даррелом він входив у панівний тріумвірат моєї дитячої гумористичної літератури.
«Прожити й розповісти» – також автобіографічний твір, однак на відміну від жорстко цензурованої «На коні і під конем» (вирізали навіть приказку про важко в навчанні – легко у бою, бо в совітській армії не може бути важко!), він був написаний вже за незалежної України. Саме це і дало Дімарову змогу без замовчувань та страхів розповісти і про голодомор, і про кидання новобранців у приречені самовбивчі бої, і про показові страти українських націоналістів на Волині. Про розкуркулення, цензуру, шестидесятників, дефіцити й черги, соцреалізм в усіх сферах від репортажу до поезії та соціальну нерівність у "країні кривавої рівности".
І все ж – про боротьбу за життя, незважаючи ні на що.
Автобіографія читається, неначе справжнісінька белетристика. Як я хвилювались, коли шістнадцятирічного Сергійка, молодшого брата Анатолія Дімарова, мобілізували до лав совітського війська в розпал Другої Світової! Як я раділи, коли він за дивовижним збігом обставин зумів відшукати свою матір та брата аж через десяток років!
Як сміялись з усіх перипетій у редакції та письменницькій спільноті…
У Будинку творчості не було більш засмердюченої кімнати, ніж та, у якій мешкав наш приятель Боря Комар. Комар день і ніч смалив якісь особливо смердючі сигарети (гадюк ними труїти!) та ще й ніколи не провітрював кімнати.
Якось ми з Костенком вирішили дослідити, який сморід може витримати цей унікум. Знайшли дохлого кота та й сховали до ящика письмового столу, під самісінький ніс Бориса.
Кіт пролежав цілісінький тиждень, поки приїхала Борисова дружина та й вивудила із столу покійника.
Письменники займають важливе місце у третій та четвертій частинах книги. Постаті, відомі нам зі сторінок шкільних підручників – спілкуються, жартують один над одним, пишуть та читають, та живуть своє найкраще з можливих життя.
Цілує руки буфетчиці, яка єдина після однієї з розгромних зустрічей Спілки письменників сказала йому слово співчуття, зажурений Максим Рильський. Закатавши червоні від цегляного пилу рукави, розбирає руїни Хрещатика Павло Тичина. До родини Дімарових в гості навідується молодий письменник-початківець Григір Тютюнник, називає мати Анатолія матусею та приносить гостинці його дружині й сину.
До речі, саме за рекомендацією Анатолія Дімарова я придбали собі трилогію «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти» Ірини "Нанашки" Вільде.
Сам Анатолій Дімаров працював редактором, а отже, через його руки проходила незліченна кількість творів – як досвічених письменників, так і початківців, як польоту мистецької думки, так і безнадійної партійної "сірятини". І як щиро він ненавидів подібну "сірятину", так само щиро радів кожній новій знахідці таланту – радів, писав рецензії, сприяв виданню.
Але не редактурою єдиною – Дімаров працював і над власними творами. І саме в цьому він розкриває усю внутрішню кухню постання книги, від ідеї та написання до подання у видавництво й друку.
На кожному етапі – книгу можуть "зарізати".
Чи кожну ідею варто реалізовувати? А якщо вона суперечить політиці партії та засадам соцреалізму, якщо сама знахідка такого твору наразить автора на небезпеку розстрілу чи каторги?
А як твір написаний, чи варто ризикувати й подавати його у видавництво? Бо ж із суперечливою темою автору не лише відмовлять, але й сповістять про нього відповідні органи – чекай енкаведистів проти ночі.
Написавши це оповідання, я вже з ним нікуди не рипався: все одно не надрукують.
Навіть якщо твір прийняли, надалі над ним працюють не лише літредактори, але й державні цензори. Вирізають усе – від згадок "заборонених" прізвищ до "сумнівно позитивного зображення" персонажів, які походили з проголошеного гнобителями класу. Наприклад, заможних селян (саме так цензура покромсала образ Оксена Івасюти з «І будуть люди»).
Боронь боже зобразити партійного діяча у негативному світлі – припишуть "узагальнення" усієї партії як негативного явища!
Утім, навіть погодження кінцевої версії твору й направлення його до друку не гарантує щасливого кінця. Оповідає Дімаров і про долю роману Юрія Яновського «Жива вода» – усі, вже віддруковані, примірники були вилучені з друкарні та зберігались у цека компартії. Чи їх потім спалили, чи закопали, а чи вони зберігались там до аж самісінької ліквідації союзу?
Якщо вас цікавить, чим жила українська культура під мовітською окупацією, як людина, що пережила розкуркулення й убивство батька, поневіряння й переписування життя, голодомор та другу світову, могла щиро вірити у непогрішимість сталіна – і як змогла позбутись нав'язаної ідеології та боротись за національну ідею, і звісно, якщо бажаєте добре посміятись над дитячими бешкетами, редакторським повсякденням й найрізноманітнішими письменницькими пригодами,
настійно раджу вам «Прожити й розповісти»!
