про що писати, як нема чого казати,
коли всередині так пусто, аж кричиш.
думки похмурі, санта не рятує,
книжки ковтаєш, наче з бодуна.
багато воркаєш,
ні з ким не розмовляєш,
багато думаєш про сенс життя й буття.
як добре, що усе це не про мене,
бо я живу своє ліпше життя.
гуляю, сплю, читаю, правда, аж занадто,
проте це не біда, щаслива я.
хоча думки і правда спохмурніли,
але це тимчасово, чи не так?
усе це тимчасово, як і щастя,
як сум чи розпач, чи ну..що там ще.
але якраз з цієї-то причини
ми маємо радіти, що ми є.
