Harper's Magazine, 286, липень 1992
Я пам'ятаю, як мій прадід — який народився за чотирнадцять років до кінця правління королеви Вікторії, а отже, був вікторіанцем не лише за темпераментом, але й по закону — якось сказав, що Томас де Квінсі був найбільшим стилістом прози в англійській мові. Йому були притаманні такі прокламації, зазвичай він їх голосно виголошував посеред якоїсь абсолютно не пов'язаної з цим розмови: про найбільше природне чудо світу, скажімо, або про найбільшу книгу в Біблії. Адресати його прихильності змінювалися залежно від настрою; в інших випадках отримували лаври прозаїка-стиліста, скажімо, Діккенс чи Джеймс Фенімор Купер. Мені тоді було десять років, і я знала і про Діккенса, і про Купера (у нашій родині важко не знати про Діккенса, оскільки мій прадід часто говорив про нього так, що можна було подумати, ніби він був з ним особисто знайомий), але Де Квінсі лишався загадкою. У нашому домі було багато книжок, але жодної, написаної ним. Я припускала, що їх утрачено разом з іншими оплакуваними речами або під час одного з переїздів моїх прабабусі і прадідуся, або під час великої пожежі в старому будинку — події, яка сталася за тридцять років до мого народження і яка набула в моїй уяві значення, подібного до спалення александрійської бібліотеки.
Три роки по тому я випадково натрапила на примірник “Сповіді англійського пожирача опіуму” в студентській квартирі одного з друзів-хіпі мого старшого двоюрідного брата. Це був кінець семестру; я приїхала з тіткою і дядьком забрати двоюрідного брата зі школи, мій брат, старший за мене на сім років, наполегливо й активно прагнув зіпсувати мене, тож він запросив мене зайти з ним у дім, нібито попрощатися з другом-хіпі, а насправді покурити травки, поки тітка і дядько довірливо чекають у машині. Хоча я була більш ніж готова зіпсуватися — і моє серце розбилося б, якби двоюрідний брат, якого я боготворила, залишив мене на вулиці з батьками, — я не звикла до травички і соромилася його друга, у нього була борода і він лякав мене. Там був ще один незнайомий хлопець і кілька дівчат. Убита кількома незграбними затяжками, я залишила їх на підлозі у вітальні, розмовляючи, вони передавали косяк по колу, і, здавалося, нічого не відчували, а я безмовно блукала квартирою. Я опинився в порожній, за винятком стосика книг і кількох платівок, кімнаті. Платівки були передбачуваними («Abbey Road», «Are You Experienced?»), як і книги, за винятком Томаса де Квінсі. Я сіла на підлогу і витріщилася на неї. Для мене це було майже незбагненно. Але там були малюнки, чорно-білі гравюри — китайські дракони, що кричали в лондонському небі, і величезні крила кажанів, що розкинулися над кіптявою даху собору Святого Павла, — зачепили тьмяний, солодкий акорд у моїй уяві. Відверто зловісні, вони водночас дивним чином заспокоювали, наче якийсь кошмар із дитинства, який став настільки звичним, що коли я опинялася на обвіяному вітром схилі пагорба, де він незмінно починався, я якось дивно заспокоювалася, бо завжди точно знала, що має статися. Я довго розглядала малюнки. Потім мене знайшов двоюрідний брат і потягнув до машини, де дорогою додому я майже непорушно сиділа і намагалася не поводитися дивно, поки мої тітка і дядько, нічого не підозрюючи, голосно розмовляли в параноїдальній, вібруючій тиші.
“О справедливий, тонкий і могутній опіуме!” — говорить Де Квінсі, — “... ти будуєш у лоні темряви, з фантастичних образів мозку, міста і храми, поза мистецтвом Фідія і Праксителя — поза пишнотою Вавилона і Гекатомпіла; і, “з анархії сну мрій”, повертаєш до сонячного світла обличчя давно похованих красунь і благословенні домашні лики, очищені від “ганьби могили””.
Може здатися дивним, що мій вікторіанський прадід, який не схвалював навіть безневинної розваги — відвідування кінотеатру, міг захоплюватися автором, який так переконливо описував цю набагато порочнішу насолоду. Але, незважаючи на своє виховання, а можливо, навіть завдяки йому, у ньому жила безмежна віра в аптечну магію. Він любив розповідати страшні історії про Конфедерацію, про подряпини та пухирі, що переростали в септичне отруєння (“Одна пляшка спирту!” — драматично казав він. “Одна пляшка спирту могла б врятувати сотні тих хлопців!”), або про прості хірургічні процедури, що призводять до шоку і безглуздої смерті через смертоносну нестачу морфію. (До сьогодні однією з найбільш зворушливих сцен у фільмі “Віднесені вітром” я вважаю сцену в залізничному депо Атланти, де бідолашний доктор Мід оточений тисячами поранених конфедератів: ні морфію, ні бинтів, ні хлороформу, нічого).
Рідна мати мого прадіда померла, коли він був ще хлопчиком, болісною і страшною смертю від якоїсь хвороби, яку зараз легко лікують пеніциліном; у подальшому житті він непохитно вірив у надприродну силу цього препарату, що врешті-решт стало і стало його згубою. Хоча його неодноразово застерігали, в останні роки життя він майже постійно колов собі антибіотики, незалежно від того, була у цьому потреба чи ні. Ці антибіотики, як і майже всі ліки в нашому містечку, на його вимогу видавали місцеві лікарі та аптекарі, які, вочевидь, вважали, що оскільки мій прадід був інтелігентною людиною, про яку добре думали в суспільстві, то здатен узяти на себе відповідальність за власне лікування, незважаючи на повну відсутність будь-яких медичних знань. Тож він постійно приймав антибіотики, вважаючи їх чимось на кшталт оздоровчого профілактичного засобу або тонізуючого препарату для нервів, і з роками виробив поступову, але потужну толерантність, аж поки на Великодні свята застуда несподівано не перейшла у пневмонію, і таблетки, які могли б врятувати його матір, тепер були безсилі допомогти йому, — він помер.
Коли родичі згадують про мого прадідуся, вони майже завжди спочатку нагадують про його прихильність до мене. “Ти була найдорожча йому серцю”, — кажуть вони; і “Він думав, що сонце сходить і заходить над тобою”. Це була правда. Я — дитина норовливої, незрілої матері — наймолодшої прадідусевої онуки, яку також дуже любили, — і хвацького, але безпорадного батька; вони не мали ані можливостей, ані бажання цікавитися моїм раннім вихованням. Але сім'я моєї матері — безліч двоюрідних бабусь і дідусів — радо поспішити заповнити цю прогалину, і я проводила дні і більшість ночей у старому будинку на Комерц-стріт, у якому вже майже двадцять років не було дітей. Хоча більшість людей похилого віку (середній вік мешканців будинку на Коммерц-стріт — від п'ятдесяти до вісімдесяти років) вважали б вторгнення новонародженого немовляти тривожним, мій приїзд, вочевидь, став для них джерелом утіхи та необхідної розваги, тож із горища притягли колиску, перечитали потрібні книжки, попросили молочника приносити додаткову кварту на день. “Це було так, — радісно повідомляє моя двоюрідна бабуся, — ніби хтось залишив дитину на нашому порозі”. Далі вона розповідає історію, яку я чула тисячу разів: як спочатку я була замала, щоб носити звичайний дитячий одяг, і мене сповивали в хусточки, що ставило всіх у скрутне становище, поки хтось не згадав про ляльковий одяг, невеличку скриньку з яким відкопали у забутій коробці з-під іграшок. (Існує кумедна фотографія, на якій я лежу в ліжечку одягнена в дивно вишукане, як на немовля, вбрання ділової жінки).
Серед цієї бурхливої діяльності прадід став самопроголошеним арбітром у всіх питаннях, що стосувалися догляду за мною. Хоча він нічого не знав про немовлят, та вважав, що знає все, і відмовлявся прислухатися до більш розсудливих порад моєї прабабусі. Однак я була здоровою дівчинкою і процвітала в умовах, які мої двоюрідні бабусі потай вважали його божевільним режимом, аж поки, на загальну тривогу, у віці близько п'яти років я не почала страждати на те, що всі називали “хворобливістю”. У мене були хворі мигдалини, нічого серйозного. Але аж поки мені їх не видалили у сім років, я часто хворіла, у мене підіймалася температура, і доводилося проводити в ліжку в середньому близько трьох днів на тиждень. (Я ледь не завершила перший клас, але не через погані оцінки, а через відвідуваність). Для мого похмурого і сентиментального прадіда, що поділяв діккенсівський світогляд, в якому бешкетники росли і квітнули, а милі маленькі хороші діти швидко потрапляли до Господа, це було нічим іншим, як знаком, що скоро мене заберуть від нього, тож він оплакував мене так, ніби я вже померла. Не допомагало й те, що у нього була молодша сестра, яка сконала приблизно в моєму віці. І хоча всі намагалися його заспокоїти — на дворі були 1960-ті, діти вже не вмирали через дрібниці, — він відмовлявся втішатися. Навіть промінь пеніциліну не розвіював темряви безнадії. Хоча він невиразно вірив у його силу в усіх питаннях, що стосувалися його самого, він у повні не довіряв йому життя своїх близьких: у цім мені пощастило, хто знає, як би я відреагувала на постійні забійні дози антибіотиків, які він виписував для себе.
Мій прадід прописував мені — разом з усіма ліками, які я отримувала від лікаря — ложки патоки з чорної смородини і якісь жахливі ліки зі смаком лакриці, що мали містити вітаміни, а також чарки віскі перед сном і регулярні великі дози якоїсь червоної рідини, яка, як я тепер знаю, була кодеїновим сиропом від кашлю. Віскі змішувалося з цукром і гарячою водою; це мало приспати мене та допомогти набрати вагу, так і сталося. Причина призначення сиропу від кашлю залишається незрозумілою, серед моїх симптомів кашлю не було. Можливо, дідусь не знав, що сироп містить кодеїн; можливо, він просто намагався зробити мої, як він гадав, останні дні комфортними. Але, що б там не було, великі червоні пляшки так і надходили з аптеки, і — серед лихоманки, віскі та кодеїну — я провела майже два роки свого дитинства, занурена у досить сильно змінений стан свідомості.
Коли я згадую ті роки, довгі одурманені післяобідні години в ліжку або тьмяні зимові ранки, коли я мрійливо погойдувався за партою (бо пляшечка з кодеїном разом із лакричними ліками супроводжувала мене й у школі), я розумію, що вже тоді знала, що млосне підводне існування, у якому я дрейфувала, притаманне лише мені і ніхто навколо не розуміє його. Шипіння газового обігрівача, сонне шкрябання крейди по дошці. Я бачила як пустельні, вулканічні пейзажі вирують у дерев'яній текстурі парти; вітраж на місці склеєного скотчем шматка паперу. Ватний паперовий пакет, залишений після чийогось обіду, перетворювався на сонного коричневого їжачка, який солодко дрімав біля сміттєвого бака.
У табелі за перший клас написали, що я “тиха” і “слухняна”. Але насправді мені більше подобалося хворіти вдома, де я могла дозволити галюцинаціям вільно текти, не перериваючись набридливими втручаннями вчителя. Я могла годинами витріщатися на деякі стереоскопічні картинки: Пітер Пен ширяє високо над Лондоном, його тонка місячна тінь ковзає по бруківці. Навіть без медикаментів, якщо я довго дивилася на це зображення, у мене іноді виникало запаморочливе відчуття, ніби я лечу; так само, якщо я заплющу очі на задньому сидінні маминого “Крайслера” і досить сильно постараюся, я іноді можу перетворити “Крайслер” на літак. Тепер — на моє величезне задоволення — ця навичка зросла майже в геометричній прогресії, до такої міри, що Крайслер, здавалося, міг перетворитися на літак, коли йому заманеться, і без жодної моєї допомоги.
Якщо Томас де Квінсі снив загубленим Вавилоном, то мені являвся Неверленд. Я мріяла про Неверленд, і Діснейленд, і Країну Оз, й інші країни, які взагалі не мали назви, з говіркими ведмедями і принцами-лебедями. Іноді, у сонному сяйві газової колонки, я бачила багаття Гека і Тома на піщаній мілині в Міссісіпі. А іноді вночі гуркіт вантажівки, що проїжджала повз, перетворювався на свинцеву ходу динозавра, який, піднявши голову над телефонними дротами, повільно спускався порожніми вулицями, освітленими місячним сяйвом. У нашому районі росло багато мімозових дерев; як на мене, вони дуже нагадували дерева-папороті Юрського періоду з ілюстрованої книжки про динозаврів, яку подарувала мені бабуся. Не складно було уявити, як наш двір з настанням темряви перетворюється на доісторичну годівницю; як ніжна, наче у черепахи, шия бронтозавра — ясні очі блимають, — витягується, щоб зазирнути у вікно моєї спальні.
Тепер я проводила більше часу вдома — батьки найняли покоївку, яка доглядала за мною — але це все ще було за рогом від будинку на Комерс-стріт, і мої родичі, здебільшого пенсіонери, не мали особливих справ і часто навідувалися, коли я хворіла: знущалися над покоївкою, перевіряючи вміст платтяної шафи та холодильника, робили сумні, але лагідні зауваження щодо відсутності у моєї бідної матері навичок господарювання. “Та крихітка,” якось зауважила одна з них (всі вони називали мою матір “крихіткою”, і досі так її називають, хоча їй вже майже п’ятдесят), “не краща матір, ніж кішка”. Це зауваження залишилося в моїй пам'яті — моя мати, з її зеленими очима та елегантним способом сидіти, згорнувши ноги під собою, справді скидалася на кішку — і я не розуміла, чому вона так засмутилася, коли я розповіла їй про це.
Відчуття хвороби та періодичні попередження, що я можу померти, здавались мені абсолютно природними, оскільки більшу частину свого життя я проводила серед старших людей. Хоча всі жителі Комерс-стрит мали тою чи іншою мірою ту ж саму лагідну, безтурботну рису, яка досягла кульмінації в моїй матері, вони також володіли певним виразним, елегійним фаталізмом, що виявлявся в довгих похмурих візитах на кладовище та меланхолійних роздумах про марність людських бажань, неминучість страждань і втрат. Прадід полюбляв показувати мені могили своїх померлих родичів (“Бідний Тато,” говорив він, скрушно хитаючи головою, “це все, що від нього лишилося”), а також місця, зарезервовані для моєї прабабусі та нього самого. Дорогою до машини він завжди вказував на могилку, прикрашену статуєю маленької дівчинки, могилку дитини приблизно мого віку, померлої майже сто років тому. “Мабуть, це останнє Різдво” (або День Подяки, або Великдень, чи будь-яке інше прийдешнє свято) “яке ми з тобою проведемо разом на цій старій землі, люба,” завжди сумовито провіщав він дорогою додому в старому De Soto. Я дивилася на його профіль і думала: хто з нас піде першим, він чи я?
Я була переконана, що незабаром помру. Однак це переконання не викликало у мене особливого тривоги. Я менше переживала через розлуку з родиною — розлуку, яка, зрештою, була б лише тимчасовою — ніж через те, що я залишу свої книги, іграшки, а найбільше — свого собаку. У теології Комерс-стрит хороші собаки відправлялися на Небо (а погані, ймовірно, в Пекло), але коли в недільній школі я висловила цю теорію як факт, мене одразу ж виправили, і я прийшла додому заплаканою. Моя мати, мої тітки, всі намагалися мене заспокоїти (“Як негідно з боку тої жінки,” похмуро констатував мій прадід, “сказати тобі таке”), але сумніви залишилися.
Хоча мені не подобалася ідея Бога та Ісуса (думка, яку я, слушно, не вважала мудрим обговорювати з родиною), всі мене запевняли, що Небеса — це добре місце, і там я буду щасливою. Але я мала кілька запитань, на які ніхто не міг відповісти. Чи буде там телевізор? Чи обмінюватимуться там подарунками на Різдво? Чи доведеться мені ходити до школи? У “Пітері Пені” я вичитала, що Пітер проходить частину шляху з мертвими дітьми, щоб ті не лякалися. Можливо, розмірковувала я в довгі нудні неділі, коли ідея Раю радше пригнічувала, якщо Пітер справді прийде за мною, я зможу вмовити його забрати мене не в Рай, а туди, де він живе, щоб і я могла полювати на піратів, плавати в лагуні з русалками, і, ймовірно, веселитися на повну.
У мене була коробка з-під сигар, повна улюблених дрібниць, я тримала її під ліжком. Там лежало кілька фотографій, скам’янілість, яку я знайшла, каблучка з топазом, подарована матірʼю, і китайський собака, якого мій прадід знайшов у різдвяній панчосі, коли був маленьким хлопчиком. Ще там була срібна монета, шахова фігура зі слонової кістки, яка не мала особливої сентиментальної цінності, але я вважала її гарною, і пасмо волосся моєї прабабусі. Я уявляла, як затисну цю коробку під пахвою і заберу з собою, коли прийде час. Також я тримала у цій коробці — бо не мала іншого достатньо секретного місця — старий стереоскопічний слайд, який украла з дядькового дому в Меридіані. Він зображував дикунів у якомусь жахливому африканському степу, вони поїдали щось криваве і розчленоване, я була певна, що це людина. У нормальному стані свідомості (а то була фотографія, а не малюнок) це мене так лякало, що я навіть не торкалася до неї, і лишала її надійно лежати під іншими фотографіями на дні коробки. Але іноді, прийнявши ліки, я діставала її і роздивлялася годинами — зачарована, у якомусь абстрактному сенсі, як самою жахливою сценою, так і її дивною нездатністю вплинути на мене.
Моя мати, незважаючи на висунуті звинувачення, насправді була не такою поганою матір'ю, як це здавалося. Вона любила гратися зі мною, слухала мене так уважно, наче я доросла, і купувала мені цукерки Goo Goo (її улюблені) в маленькому магазині біля роботи. І хоч вона була дещо дитинною за характером, саме ця риса допомагала їй розуміти мене краще, ніж будь-кого іншого. Вона теж була мрійливою маленькою дівчинкою, яка ходила уві сні і мала уявних друзів.
У нас також був спільний дар — він лякав усіх інших — вміння занурюватися в якісь дивні, самовільно викликані припадки. Я втуплювалася у якийсь предмет і повторювала слово чи словосполучення, поки воно не ставало безглуздим. Потім, у якийсь момент, я ніколи не знала точно, скільки саме часу минало, я раптово приходила до тями і не мала зеленого уявлення, хто я і де я, і не впізнавала навіть членів своєї родини. Це тривало іноді до трьох-чотирьох хвилин, під час яких я була повністю несприйнятлива до шарпання, клацання пальців і власного імені, яке відчайдушно вигукували. Я могла провернути це в будь-який час, коли мені заманеться, захочеться розважитися, стане нудно — найцікавішим завжди було те перше дивне хвилинне пробудження, коли я бачила усе і всіх як вперше; як людина, сліпа від народження, якій з очей щойно зняли пов'язки після операції з відновлення зору. Я випадково виявила цей дар, коли мені було чотири або п'ять, сидячи в італійському ресторані в Мемфісі зі своїми батьками.
Під час цього першого випадку, коли мій батько — чорноволосий, злий незнайомець — стискав мою руку і вигукував чуже ім’я мені в обличчя, мати залишалася незвично спокійною. Пізніше, наодинці, вона розпитала мене. Я пояснила, що сталося і як я це зробила. Вона тоді сказала, що колись вміла робити те саме, але цей дар зник з віком. (Коли я подорослішала, мій дар також розвіявся; востаннє я змогла успішно виконати цей трюк на другому курсі середньої школи, нудьгуючи за останньою партою на біології.) Ми деякий час обговорювали це, всі нюанси. Її метод, здається, був трохи іншим, ніж мій. І так, сказала вона, якщо тобі нудно, хіба це не цікавий спосіб відволіктися?
Саме таке ставлення змушувало деяких людей звинувачувати мою матір у поганому впливі. Але вона мала власні уявлення про те, що добре для мене. Наприклад, хоча вона не хотіла образити мого прадіда, я знала, що їй не подобалося, що він постійно пічкає мене ліками. Це, на мою думку, було почасти інстинктивно і почасти тому, що вона не любила, щоб мене змушували робити щось, чого я не хотіла робити — навіть якщо це щось, як, наприклад, примус їсти печінку чи лягати спати до десятої, було безперечно корисним для мене. (Я справді не думаю, що вона змушувала б мене ходити до школи, якби цього, як вона вибачливо пояснила, не вимагав закон).
У кожному разі, вона ніколи особисто не давала мені ні ліки з лакрицею, ні кодеїн, і якби все залежало від неї, вона б легко дозволила пляшкам збирати пил на горі холодильника разом з фондюшницею, кимось подарованими математичними картками і різним іншим нелюбим непотребом. “Та служниця забула дати дитині ліки?” — інколи допитувався прадід із запалом, помічаючи, що рівень у пляшках підозріло високий. Це був його непрямий спосіб звинувачувати мою матір; служниця — як він добре знав — страшенно боялася його і ніколи б не забула дати ліки на своєму чергуванні. “Та ні,” — солодко відказувала моя мати. “Не думаю, що Клео коли-небудь забула б щось таке, як гадаєш?” Й іноді, так щоб він не бачив, вона підморгувала мені.
Моя тривала відпустка в Макових Землях була далеко не виключно приємною. Хороші сни, хоча іноді й приходили без зусиль, зазвичай потребували трохи натхнення; коли ж приходили погані — як це часто траплялося, непрохано, наче зла фея на весільне бенкетування — їх не можна було змусити відійти. Я завжди мусила спати з увімкненим світлом, і часто прокидалася вночі з криком, благаючи матір чи Клео про допомогу. Погані сни зазвичай стосувалися змій, але найгірший з усіх і досі лякає мене, хоча минуло багато років від того часу, як я востаннє бачила його. У ньому зібрались люди із заміського клубу — шикарно вбрані, приблизно того ж віку, що й мої батьки — із коктейлями в руках навколо гриля для барбекю. Вони, знуджено посміхаючись, спостерігали як один з їхніх знайомих — гарний, нахабний чоловік — тримав перську кішку над грилем, штовхаючи її лапи до полум’я, а та вила.
Я завжди прокидалася, виючи, на цьому моменті. Хоча я ніколи точно не розуміла, хто ці люди, мені було очевидно — вони поклонялися Дияволу — про це я знала все від служниці — і що побачене було лише безневинним, попереднім етапом ритуалу. Невимовні жахіття чекали попереду. Це змушувало мене думати, коли я лежала у ліжку, тремтячи після того, як мати приходила і йшла, про дияволів, пекло, усі погані речі у світі і що насправді станеться зі мною після смерті. І я знову починала кликати матір; і то було щастя, якщо комусь у домі взагалі вдавалося поспати тієї ночі.
О мати, поклади руку на моє чоло!
О, мати, мати, де я зараз?
Чому кімната така порожня і велика?
Чому я лежу і не сплю так пізно?...
Що я зробив і чого я боюсь,
І чому ти плачеш, люба моя мати?
— з “Хворої дитини”, Роберт Луїс Стівенсон
Найгірші ночі випадали, коли в мене підвищувалася температура, зуби цокотіли навіть улітку, і доводилося викликати лікаря. Я була однією з тих дітей, які ніколи не скажуть, що почуваються погано, я завжи заповзала за диван або під ліжко й засинала, а через кілька годин мене знаходили запилюжену і дезорієнтовану, досі загорнуту у ковдру навахо, яку я витягла з шафи. (Раніше я завжди грала в індіанців у другій половині дня, коли мені ставало погано, червона ковдра навахо допомагала на деякий час відволіктися, коли я ковзала крізь тунель за спинкою дивана або лежала в імпровізованому мисливському таборі під столом, і першим підкрадався озноб викликаний прогресуючою лихоманкою.) До того часу, коли родичі починали хвилюватися і шукати мене по будинку, я вже була у досить важкому стані; і коли приходив лікар, мене іноді доводилося натирати спиртом або обкладати льодом, колоти Компазін та ще Бог знає що.
Мої гарячкові марення — на відміну від важких, гнітючих кодеїнових галюцинацій— характеризувалися виром, запаморочливою легкістю, кошмарним відчуттям невагомості. Коли я заплющувала очі, здавалося, наче я зірвана повітряна кулька, яка стрімко злітає до стелі у гелієвому пориві; а коли розплющувала, мене різко тягло назад до ліжка, ніби хтось раптово схопив мене за нитку й ривком притягнув до землі. Кімната крутилася, наче карусель; плюшеві іграшки, раптово з блискучими очима й зловісним виглядом, голодно вдивлялися в мене з каміна. А моє ліжко відмовлялося стояти на місці. Воно гойдалося на опорах, ніби його тягло знизу швидким, спіралеподібним підводним потоком старого синього килиму, що загрожував остаточно зірвати мотузку й змахнути мене в далеке море, де я безпорадно кружлятим.
Мій прадід, навідуючись до мене в такі ночі, часто перебував на межі сліз. Він сідав на ліжко, брав мене за руку і майже нічого не говорив; це незвичне мовчання тривожило мене, ніби він був не моїм прадідусем, а якимось сумним, зачарованим старим мисливцем з казки, який не міг говорити через прокляття злої феї. Моя спальня здавалася жахливо еластичною, ніби її якось витягли з форми. І балаканина моїх тіток на фоні — зазвичай найкомфортніший звук у світі — набувала жахливого, монотонного, безглуздого відтінку, а моя мати тривожно металася на фоні струнким привидом у блідому халаті.
Іноді, в особливо погані ночі, мій прадід здійснював, з усією серйозністю, дивну старовинну практику з дитинства, яку він називав “фумігацією”. Це передбачало підпалювання скрученої газети та вештання з нею по будинку; це спричиняло жахливий безлад, оскільки всюди розліталися чорні шматки попелу від газети, але ніхто не наважувався заперечити, бо всі знали, що ця процедура його дуже тішить. Це потрібно, пояснював він, аби вигнати мікробів з повітря, але в мене сльозилися очі, і це тільки роздмухувало вогонь марень вже й так спекотної реальності — мій сумний, з важкими щелепами прадід, урочисто тримав палаючий факел, який у моїй свідомості зливався з полум'ям, що виривалося з гриля на барбекю в кошмарі про перську кішку, і все це перемішувалося з безглуздою балаканиною тіток, поки бідна голова-міхур не надувалася настільки, що, здавалося, от-от гучно вибухне.
Я пережила свого прадіда на роки. Але, мабуть, до самої смерті він був переконаний, що переживе мене; і ця перспектива завдавала йому жахливого болю. Пригадую, в одну з поганих ночей, у туманному, сновидінковому стані, як він, вимкнувши світло, зупинився у дверях, вони з мамою були чорними силуетами в освітленому коридорі. Скорботно, скорботно він похитав своєю важкою старою головою. “Боюся”, почула я його голос, низький, але цілком чіткий, “що бідна дитина не доживе до ранку”.
“Тихо, дідусю”, схвильовано прошепотіла мати. Потім, схиливши голову всередину, вона заговорила до мене веселим голосом: “А тепер постарайся трохи відпочити, солоденька. Поклич мене, якщо щось знадобиться, гаразд?»
Двері затраснулися. Я залишилася сама у темряві. Голоси, тепер невиразні, віддалялися разом із кроками. І я пильно вдивлялася у строкату тінь, яку місячне світло кидало з дерев на стелю, чекаючи на той м’який стукіт (Пітер Пен? Ісус? Я не була впевнена, хто саме), який, я знала, рано чи пізно лагідно торкнеться шибки в моєму вікні.
