Harper's Magazine, 286, липень 1992
Я пам'ятаю, як мій прадід — який народився за чотирнадцять років до кінця правління королеви Вікторії, а отже, був вікторіанцем не лише за темпераментом, але й за законом — якось сказав, що Томас де Квінсі — найвеличніший стиліст прози в англійській мові. Йому були притаманні такі прокламації, зазвичай він їх голосно виголошував посеред якоїсь абсолютно не пов'язаної з цим розмови: про найвеличніше природне чудо світу, скажімо, або про найзначнішу книгу в Біблії. Адресати його прихильності змінювалися залежно від настрою; в інших випадках отримували лаври прозаїка-стиліста, скажімо, Діккенс чи Джеймс Фенімор Купер. Мені тоді було десять років, і я знала і про Діккенса, і про Купера (у нашій родині важко не знати про Діккенса, оскільки мій прадід часто говорив про нього так, що можна було подумати, ніби він був з ним особисто знайомий), але Де Квінсі лишався загадкою. У нашому домі було багато книжок, але жодної, написаної ним. Я припускала, що їх утрачено разом з іншими оплакуваними речами або під час одного з переїздів прабабусі і прадідуся, або під час великої пожежі в старому будинку — події, яка сталася за тридцять років до мого народження і яка набула в моїй уяві значення, подібного до спалення александрійської бібліотеки.
Три роки по тому я випадково натрапила на примірник “Сповіді англійського пожирача опіуму” в студентській квартирі одного з друзів-хіпі мого старшого двоюрідного брата. Це був кінець семестру; ми з тіткою і дядьком приїхали забрати його зі школи, мій брат, старший за мене на сім років, наполегливо й активно прагнув зіпсувати мене, тож він запросив мене зайти в дім, нібито попрощатися з другом-хіпі, а насправді покурити травки, поки тітка і дядько довірливо чекають у машині. Хоча я була більш ніж готова зіпсуватися — і моє серце розбилося б, якби двоюрідний брат, якого я боготворила, залишив мене на вулиці з батьками, — я не звикла до травички і соромилася його друга, у нього була борода і він лякав мене. Там був ще один незнайомий хлопець і кілька дівчат. Убита трьома-чотирма незграбними затяжками, я залишила їх на підлозі у вітальні — базікати й незворушно передавати косяк по колу, — поки я мовчки блукаю квартирою. Я опинився в порожній, за винятком стосика книг і кількох платівок, кімнаті. Платівки були передбачуваними («Abbey Road», «Are You Experienced?»), як і книги, за винятком Томаса де Квінсі. Я сіла на підлогу і витріщилася на неї. Для мене це було майже незбагненно. Але ті ілюстрації, чорно-білі гравюри — китайські дракони, що пронизують лондонське небо, і величезні кажанячі крила, що розкинулися над закіптюженим дахом собору Святого Павла, — зачепили тьмяний, солодкий акорд у моїй уяві. Відверто зловісні, вони водночас дивним чином заспокоювали, наче той страшний сон з дитинства, який став настільки звичним, що — коли я опинялася на овіяному вітром схилі пагорбу, де він незмінно починався, — то робилася незвично спокійною, бо завжди точно знала, що має статися. Я довго розглядала малюнки. Я довго дивилася на ці картинки. Потім мене знайшов кузен і потягнув до машини; дорогою додому я сиділа дуже тихо й намагалася не поводитися дивно, поки мої тітка з дядьком, нічого не підозрюючи, голосно розмовляли в параноїдальній, вібруючій тиші.
“О справедливий, тонкий і могутній опіуме!” — говорить Де Квінсі, — “... ти будуєш у лоні темряви, з фантастичних образів мозку, міста і храми, поза мистецтвом Фідія і Праксителя — поза пишнотою Вавилона і Гекатомпіла; і, “з анархії сну мрій”, повертаєш до сонячного світла обличчя давно похованих красунь і благословенні домашні лики, очищені від “ганьби могили””. *
Може здатися дивним, що мій вікторіанський прадід, який не схвалював навіть безневинної розваги — відвідування кінотеатру, міг захоплюватися автором, який так переконливо описував цю набагато порочнішу насолоду. Але, незважаючи на своє виховання, а можливо, навіть завдяки йому, у ньому жила безмежна віра в Аптечну магію. Він любив розповідати страшні історії про Конфедерацію, про подряпини та пухирі, що переростали в сепсис (“Одна пляшка спирту!” — драматично казав він. “Одна пляшка спирту могла б врятувати сотні тих хлопців!”), або про прості хірургічні процедури, що призводять до шоку і безглуздої смерті через смертоносну нестачу морфію. (До сьогодні однією з найбільш зворушливих сцен у фільмі “Віднесені вітром” я вважаю сцену в залізничному депо Атланти, де бідолашний доктор Мід оточений тисячами поранених конфедератів: ні морфію, ні бинтів, ні хлороформу, нічого).
Рідна мати мого прадіда померла, коли він був ще хлопчиком, болісною і страшною смертю від якоїсь хвороби, яку зараз легко лікують пеніциліном; у подальшому житті він непохитно вірив у надприродну силу цього препарату, що врешті-решт і стало його згубою. Хоча його неодноразово застерігали, в останні роки життя він майже постійно колов собі антибіотики, незалежно від того, була у цьому потреба чи ні. Ці антибіотики на його запит легко видавали — як і майже будь-який препарат практично будь-кому у нашому містечку, — місцеві лікарі та аптекарі, які, очевидно, вірили, що раз мій прадід був інтелігентною людиною й користувався повагою в громаді, він, отже, здатен нести відповідальність за власне лікування, незважаючи на повну відсутність будь-яких медичних знань. Тож він постійно приймав антибіотики, маючи їх за щось на кшталт оздоровчого профілактичного засобу або тонізуючого препарату для нервів, і з роками виробив поступову, але потужну толерантність, аж поки на Великодні свята застуда несподівано не перейшла у пневмонію, і таблетки, які могли б врятувати його матір, тепер були безсилі допомогти йому, — він помер.
Коли родичі поринають у спогади про мого прадідуся, цьому майже завжди передує натяк на його прихільність до мене. “Ти була найдорожча йому серцю”, — кажуть вони; і “Він думав, що сонце сходить і заходить над тобою”. Це була правда. Я — дитина норовливої, незрілої матері — наймолодшої прадідусевої онуки, яку також дуже любили, — і хвацького, але безпорадного батька; вони не мали ані можливостей, ані бажання цікавитися моїм раннім вихованням. Але сім'я моєї матері — безліч двоюрідних бабусь і дідусів — радо поспішила заповнити цю прогалину, і я проводила дні і більшість ночей у старому будинку на Комерс-стрит, у якому вже майже двадцять років не було дітей. Хоча у більшості людей похилого віку (середній вік мешканців будинку на Коммерц-стрит — від п'ятдесяти до вісімдесяти років) вторгнення новонародженої дитини мало б викликати занепокоєння, мій приїзд, вочевидь, став для них джерелом захоплення та необхідної розради, тож з горища було принесено колиску, потрібні книжки перечитано, молочника поінформовано про додаткову кварту на день. “Це було так, — радісно повідомляє моя двоюрідна бабуся, — ніби хтось залишив дитину на нашому порозі”. Далі вона розповідає історію, яку я чула тисячу разів: як спочатку я була замала, щоб носити звичайний дитячий одяг, і мене пеленали в носові хустки, що ставило всіх у скрутне становище, поки комусь не спав на думку ляльковий одяг, невеличку скриньку з яким відкопали у забутій коробці з-під іграшок. (Існує кумедна фотографія, на якій я лежу в ліжечку одягнена в напрочуд вишукане, як на немовля, вбрання ділової жінки).
Серед цієї бурхливої діяльності прадід став самопроголошеним арбітром у всіх питаннях, що стосувалися догляду за мною. Хоча він аж ніяк не розумівся на немовлятах, та вважав, що знає все, і відмовлявся прислухатися до більш розсудливих порад прабабусі. Однак я була здоровою дівчинкою і процвітала в умовах, які мої двоюрідні бабусі потай вважали його божевільним режимом, аж поки, на загальну тривогу, у віці близько п'яти років я не стала, як вони казали, “хворобливою”. Проблема була в мигдалинах, нічого серйозного. Але допоки їх не видалили у сім років, я часто хворіла, у мене підіймалася температура, і доводилося проводити в ліжку в середньому близько трьох днів на тиждень. (Я ледь не провалила перший клас, але не через погані оцінки, а через відвідуваність). Для мого похмурого і сентиментального прадіда, що поділяв діккенсівський світогляд, в якому бешкетники росли і квітнули, а милі маленькі хороші діти швидко потрапляли до Господа, це було нічим іншим, як знаком, що скоро мене заберуть від нього, тож він оплакував мене так, ніби я вже померла. Не допомагало й те, що у нього була молодша сестра, яка сконала приблизно в моєму віці. І хоча всі намагалися його заспокоїти — на дворі були 1960-ті, діти вже не вмирали через дрібниці, — він відмовлявся втішатися. Навіть промінь пеніциліну не розвіював темряви безнадії. Хоча він невиразно вірив у його силу в усіх питаннях, що стосувалися його самого, він у повні не довіряв йому життя своїх близьких: у цім мені пощастило, хто знає, як би я відреагувала на постійні забійні дози антибіотиків, які він виписував для себе.
Що прадід призначав мені — разом з усіма медикаментами, отриманими від лікаря — так це ложки чорної патоки і якісь жахливі ліки зі смаком лакриці, що мали містити вітаміни, а також чарки віскі перед сном і регулярні великі дози якоїсь червоної рідини, яка, як я тепер знаю, була кодеїновим сиропом від кашлю. Віскі змішувалося з цукром і гарячою водою; це мало приспати мене та допомогти набрати вагу, так і сталося. Причина призначення сиропу від кашлю залишається незрозумілою, серед моїх симптомів кашлю не було. Можливо, дідусь не знав, що сироп містить кодеїн; можливо, він просто намагався зробити мої, як він гадав, останні дні комфортними. Але, що б там не було, великі червоні пляшки так і надходили з аптеки, і — серед лихоманки, віскі та кодеїну — я провела майже два роки свого дитинства, занурена у досить сильно змінений стан свідомості.
Коли я згадую ті роки, довгі, одурманені післяобіддя, проведені в ліжку або чорні зимові ранки, коли я мрійливо погойдувалася за партою (бо пляшечка з кодеїном разом із лакричними ліками супроводжувала мене й у школі), то розумію, що вже тоді знала, що млосне підводне існування, у якому я дрейфувала, притаманне лише мені і ніхто навколо не розуміє його. Шипіння газового обігрівача, сонне шкрябання крейди по дошці. Я бачила як безлюдні, вулканічні пейзажі вирують у дерев'яній текстурі парти; вітражне вікно на місці склеєних скотчем шматків кольорового паперу. Зімʼятий паперовий пакет, залишений після чийогось обіду, перетворювався на сонного коричневого їжачка, що солодко дрімає біля сміттєвого бака.
У табелі за перший клас зазначено, що я “тиха” і “поступлива”. Але насправді мені більше подобалося хворіти вдома, де я могла дозволити галюцинаціям текти вільно, не перериваючись виснажливими втручаннями вчительки. Я могла годинами витріщатися на деякі стереоскопічні картинки: Пітер Пен ширяє високо над Лондоном, його тонка місячна тінь ковзає по бруківці. Навіть без медикаментів, якщо я довго дивилася на це зображення, у мене іноді виникало запаморочливе відчуття, ніби я лечу; так само, якщо я заплющу очі на задньому сидінні маминого “Крайслера” і досить сильно постараюся, я іноді можу перетворити “Крайслер” на літак. Тепер — на моє величезне задоволення — ця навичка зросла майже в геометричній прогресії, до такої міри, що “Крайслер”, здавалося, міг перетворитися на літак, коли йому заманеться, і без жодної моєї допомоги.
Якщо Томас де Квінсі снив загубленим Вавилоном, то мені являвся Неверленд. Я мріяла про Неверленд, Діснейленд, Країну Оз й інші краї, які взагалі не мали назви, з говіркими ведмедями і принцами-лебедями. Іноді, у сонному сяйві газового обігрівача, я бачила багаття Гека і Тома на піщаній мілині в Міссісіпі. А іноді вночі гуркіт проїжджаючої повз вантажівки перетворювався на свинцеву ходу динозавра, який, піднявши голову над телефонними дротами, дибав залитими місячним сяйвом порожніми вулицями. У нашому районі було повно мімозових дерев; як на мене, вони дуже нагадували деревоподібні папороті Юрського періоду з ілюстрованої книжки про динозаврів, яку подарувала мені бабуся. Було легко уявити, як із настанням темряви наш двір перетворюється на доісторичне пасовище; ніжна шия бронтозавра — лагідні очі кліпають по-черепашачому — витягується, щоб зазирнути до мене у вікно спальні.
Тепер я проводила більше часу у власному домі — батьки найняли покоївку, яка доглядала за мною — але це все ще було за рогом від будинку на Комерс-стрит, і мої родичі, здебільшого пенсіонери, не мали особливих справ і часто навідувалися, коли я хворіла: знущалися над покоївкою, перевіряючи вміст платтяної шафи та холодильника, робили сумні, але лагідні зауваження щодо відсутності у моєї бідної матері навичок господарювання. “Та крихітка,” якось зауважила одна з них (всі вони називали, і досі так називають, мою матір “крихіткою”, хоча їй вже майже п’ятдесят), “не краща матір, ніж кішка”. Це зауваження врізалось в пам'ять — моя мати, з її зеленими очима та елегантним способом сидіти, підібгавши ноги, справді скидалася на кішку — і я не розуміла, чому вона так засмутилася, коли я розповіла їй про це.
Погане самопочуття та періодичні попередження, що я можу померти, здавались мені абсолютно природними, оскільки більшу частину свого життя я провела серед старших людей. Хоча всі жителі Комерс-стрит певною мірою мали ту ж ласкаву, безтурботну рису, яка досягла кульмінації в моїй матері, вони також володіли своєрідним палким, елегійним фаталізмом, що виявлявся в довгих похмурих візитах на кладовище та меланхолійних роздумах про марність людських бажань, неминучість страждань і втрат. Прадід полюбляв показувати мені могили своїх померлих родичів (“Бідний Тато,” примовляв він, скрушно хитаючи головою, “це все, що від нього лишилося”), а також місця, зарезервовані для моєї прабабусі та нього самого. Дорогою до машини він завжди вказував на прикрашену статуєю маленької дівчинки могилку дитини приблизно мого віку, яка померла майже сто років тому. “Мабуть, це останнє Різдво” (або День Подяки, або Великдень, чи будь-яке інше прийдешнє свято) “яке ми з тобою проведемо разом на цій старій землі, люба,” завжди сумовито провіщав він дорогою додому в старому “Де Сото”. Я дивилася на його профіль і думала: хто з нас піде першим, він чи я?
Я була переконана, що незабаром помру. Це переконання, однак, не викликало у мене великої тривоги. Я менше переживала через розлуку з родиною — розлуку, яка, зрештою, була б лише тимчасовою — ніж через те, що доведеться залишити книги, іграшки та, понад усе, — свого собаку. У теології Комерс-стрит хороші собаки потрапляють до Раю (а погані, ймовірно, до Пекла), але коли в недільній школі я висловила цю теорію як факт, мене одразу ж виправили, і я прийшла додому в сльозах. Моя мати, мої тітки, всі намагалися мене заспокоїти (“Як негідно з боку тої жінки,” похмуро констатував мій прадід, “сказати тобі таке”), але сумніви залишилися.
Хоча мені не подобалася ідея Бога та Ісуса (думка, яку я, слушно, не вважала мудрим обговорювати з родиною), всі мене запевняли, що Небеса — це добре місце, і там я буду щасливою. Але я мала кілька запитань, на які ніхто не міг відповісти. Чи буде там телевізор? Чи обмінюватимуться там подарунками на Різдво? Чи доведеться мені ходити до школи? У “Пітері Пені” я вичитала, що Пітер проходить частину шляху з мертвими дітьми, щоб ті не лякалися. Можливо, розмірковувала я в довгі нудні неділі, коли ідея Раю радше пригнічувала, якщо Пітер справді прийде за мною, я зможу вмовити його забрати мене не в Рай, а туди, де він живе, щоб і я могла полювати на піратів, плавати в лагуні з русалками, і, ймовірно, веселитися на повну.
У мене була коробка з-під сигар, повна улюблених дрібниць, я тримала її під ліжком. Там лежало кілька фотографій, скам’янілість, яку я знайшла, каблучка з топазом, подарована матірʼю, і китайський собака, якого мій прадід знайшов у різдвяній панчосі, коли був маленьким хлопчиком. Ще там була срібна монета, шахова фігура зі слонової кістки, яка не мала особливої сентиментальної цінності, але я вважала її гарною, і пасмо волосся моєї прабабусі. Я уявляла, як затисну цю коробку під пахвою і заберу з собою, коли прийде час. Також я тримала у цій коробці — бо не мала іншого достатньо секретного місця — старий діапозитив, який украла з дядькового дому в Меридіані. На ньому було зображено дикунів у якомусь жахливому африканському велді*, вони поїдали щось криваве і розчленоване, і я була певна, що це людина. У нормальному стані свідомості (а то була фотографія, а не малюнок) це мене так лякало, що я навіть не торкалася до неї, і лишала її надійно лежати під іншими фотографіями на дні коробки. Але іноді, прийнявши ліки, я діставала її і роздивлялася годинами — зачарована, у якомусь абстрактному сенсі, як самою жахливою сценою, так і її дивною нездатністю вплинути на мене.
Моя мати, незважаючи на висунуті звинувачення, насправді була не такою вже й поганою матір'ю. Вона любила гратися зі мною, слухала мене так уважно, наче я доросла, і купувала мені цукерки Goo Goo (її улюблені) в маленькому магазині біля роботи. І хоч вона була дещо дитинною за характером, саме ця риса допомагала їй розуміти мене краще, ніж будь-кого іншого. Вона теж була мрійливою маленькою дівчинкою, яка ходила уві сні і мала уявних друзів.
У нас також був спільний дар — який лякав усіх інших — вміння занурюватися у своєрідні моторошні, самовільно викликані припадки. Я втуплювалася у певний предмет і повторювала слово чи словосполучення, поки воно не ставало безглуздим. Потім, у якийсь момент, я ніколи не знала точно, скільки саме часу минало, я раптово приходила до тями і не мала зеленого уявлення, хто я і де я, і не впізнавала навіть членів своєї родини. Це тривало іноді до трьох-чотирьох хвилин, під час яких я була повністю несприйнятлива до шарпання, клацання пальців і власного імені, яке відчайдушно вигукували. Я могла провернути це в будь-який час, коли мені заманеться, захочеться розважитися, стане нудно — найцікавішим завжди було те перше дивне хвилинне пробудження, коли я бачила усе і всіх як вперше; як людина, сліпа від народження, якій з очей щойно зняли пов'язки після операції з відновлення зору. Я випадково виявила цей дар, коли мені було чотири або п'ять, сидячи в італійському ресторані в Мемфісі зі своїми батьками.
Під час цього першого випадку, коли мій батько — чорнявий, злий незнайомець — стискав мою руку і вигукував чуже ім’я мені в обличчя, мати залишалася незвично спокійною. Пізніше, наодинці, вона розпитала мене. Я пояснила, що сталося і як я це зробила. Вона тоді сказала, що колись вміла робити те саме, але цей дар зник з віком. (Коли я подорослішала, мій також розвіявся; востаннє я змогла успішно виконати цей трюк на другому курсі середньої школи, нудьгуючи за останньою партою на біології.) Ми деякий час обговорювали це, всі нюанси. Її метод, здається, був трохи іншим, ніж мій. Еге ж, сказала вона, якщо тобі нудно, хіба це не цікавий спосіб розважитися?
Саме таке ставлення змушувало деяких людей звинувачувати мою матір у поганому впливі. Але вона мала власні уявлення про те, що добре для мене. Скажімо, хоч вона й не хотіла образити мого прадіда, я знала, що їй не подобалося як він напічкує мене ліками. Це, на мою думку, було почасти інстинктивно і почасти тому, що вона не любила, аби мене змушували робити щось, чого я не хотіла робити — навіть якщо це, як, наприклад, примус їсти печінку чи вкладатися в ліжко до десятої, було безперечно корисним для мене. (Я справді не думаю, що вона змушувала б мене ходити до школи, якби цього, як вона вибачливо пояснила, не вимагав закон).
У кожному разі, вона ніколи особисто не давала мені ні ліків з лакрицею, ні кодеїну, і якби все залежало від неї, вона б легко дозволила пляшкам збирати пил на горі холодильника разом з фондюшницею, кимось подарованими математичними картками і різним іншим нелюбим непотребом. “Та служниця забула дати дитині ліки?” — часом допитувався прадід із запалом, помічаючи, що рівень у пляшках підозріло високий. Це був його непрямий спосіб звинувачувати матір; служниця — як він добре знав — страшенно боялася його і ніколи б не забула дати ліки на своєму чергуванні. “Та ні,” — солодко відказувала мати. “Не думаю, що Клео коли-небудь забула б щось таке, як гадаєш?” Й іноді, якщо він не дивився, вона підморгувала мені.
Моя тривала відпустка в Макових Землях була далеко не виключно приємною. Хороші сни, хоча іноді й приходили без зусиль, зазвичай потребували трохи натхнення; погані ж приходили, як це часто траплялося, непрохано, — наче зла фея на весільне бенкетування — їх неможливо було відігнати. Я завжди мусила спати з увімкненим світлом, і часто прокидалася вночі з криком, благаючи матір чи Клео про допомогу. Погані сни зазвичай стосувалися змій, але найгірший з усіх і досі лякає мене, хоча минуло багато років від того часу, як я востаннє бачила його. У ньому зібрались люди із заміського клубу — шикарно вбрані, приблизно того ж віку, що й мої батьки — із коктейлями в руках навколо гриля для барбекю. Вони хихотять, з цинічним задоволенням спостерігали як один з них — гарний, але підлий з виду чоловік — тримає над барбекю, запхавши лапи у вогонь, перську кішку, що аж завиває.
Я завжди прокидалася, й собі виючи, на цьому моменті. Хоча я ніколи точно не розуміла, хто ці люди, мені було очевидно — вони поклонялися Дияволу — про це я знала все від служниці — і що побачене було лише безневинним, попереднім етапом ритуалу. Невимовні жахіття чекали попереду. Це наводило мене на роздуми — коли я, тремтячи, лежала в ліжку після того, як Мати приходила й ішла, — про Дияволів і Пекло, і про всі лихі речі, що існують у світі, і про те, що насправді зі мною станеться після смерті. І я знову кликала Матір; і нерідко то було щастя, якщо комусь у домі взагалі вдавалося поспати тієї ночі.
О мамо, поклади руку на чоло моє!
О, мамо, мамо, де я є?
Чому кімната така порожня і довга?
Чому я лежу і не сплю так довго?..
Що я зробила, чого я боюся,
І чому ти плачеш, моя люба матусю?
— з “Хворої дитини”,
Роберт Луїс Стівенсон
Найгірші ночі випадали, коли в мене підвищувалася температура, зуби цокотіли навіть улітку, і доводилося викликати лікаря. Я була однією з тих дітей, які ніколи не скажуть, що почуваються погано, вічно заповзала за диван або під ліжко й засинала, а через кілька годин мене знаходили запилюжену і дезорієнтовану, досі загорнуту у ковдру навахо, яку я витягла з шафи. (Я завжди грала в індіанців у ті хворобливі післяобіддя, червона ковдра навахо ненадовго допомагала замаскувати, — поки я заповзала у тунель за спинкою дивана або лежала в імпровізованому мисливському таборі під столом, — перший моторошний холодок прогресуючої лихоманки.) Тож доки вони починали хвилюватися і гукати мене по всьому будинку, я вже була у досить важкому стані; і коли приходив лікар, мене іноді доводилося розтирати спиртом або обкладати льодом, нашпиговувати “Компазином” і ще Бог знає чим.
Мої гарячкові марення — на відміну від важких, гнітючих кодеїнових галюцинацій— характеризувалися виром, запаморочливою легкістю, кошмарним відчуттям невагомості. Коли я заплющувала очі, здавалося, наче я зірвана повітряна кулька, яка стрімко злітає до стелі у гелієвому пориві; а коли розплющувала, мене різко тягло назад до ліжка, ніби хтось раптово схопив мене за нитку й ривком притягнув до землі. Кімната крутилася, наче карусель; плюшеві іграшки раптово зловісно зблискували очима, жадібно витріщаючись на мене з камінної полиці. А моє ліжко відмовлялося стояти на місці. Воно гойдалося на опорах, ніби його тягло знизу швидким, спіралеподібним підводним потоком старого синього килиму, що загрожував остаточно зірвати мотузку й змахнути мене в далеке море, де я безпорадно кружлятиму.
Мій прадід, навідуючись до мене в такі ночі, часто перебував на межі сліз. Він сідав на ліжко, брав мене за руку і майже нічого не говорив; це незвичне мовчання тривожило мене, ніби він був не моїм прадідусем, а якимось сумним, зачарованим старим мисливцем з казки, який не міг говорити через прокляття злої феї. Моя спальня здавалася жахливо еластичною, ніби її якось витягли з форми. І балаканина тіток на фоні — зазвичай найкомфортніший звук у світі — набувала лякаючого, монотонного, безглуздого відтінку, а моя мати тривожно металася на фоні струнким привидом у блідому халаті.
Іноді, в особливо погані ночі, мій прадід здійснював, з усією серйозністю, дивну старовинну практику з дитинства, яку він називав “фумігацією”. Це передбачало підпалювання скрученої газети та вештання з нею по будинку; це спричиняло жахливий безлад, оскільки всюди розліталися чорні шматки попелу від газети, але ніхто не наважувався заперечити, бо всі знали, що ця процедура його дуже тішить. Це потрібно, пояснював він, аби вигнати мікробів з повітря, але мені пекло очі, і це тільки роздмухувало вогонь марень вже й так розбурханої фантазії — мій сумний, з важкими щелепами прадід, урочисто тримав палаючий факел, який у моїй свідомості зливався з полум'ям, що виривалося з гриля-барбекю в кошмарі про перську кішку, і все це перемішувалося з безглуздою балаканиною тіток, поки моя бідна голова-міхур не надувалася настільки, що, здавалося, от-от гучно лусне.
Я пережила свого прадіда на багато років. Але, мабуть, до самої смерті він був переконаний, що переживе мене; і ця перспектива завдавала йому жахливого болю. Пригадую, в одну з поганих ночей, у туманному, сновидінковому стані, як він, вимкнувши світло, зупинився у дверях, і їхні з мамою чорні силуети в освітленому коридорі. Скорботно, скорботно він похитав своєю важкою старою головою. “Боюся”, почула я його голос, низький, але цілком чіткий, “що бідна дитина не доживе до ранку”.
“Тихо, дідусю”, схвильовано прошепотіла мати. Потім, зазирнувши всередину, вона заговорила до мене веселим голосом: “А тепер постарайся трохи відпочити, солоденька. Поклич мене, якщо щось знадобиться, гаразд?”
Двері затраснулися. Я залишилася сама у темряві. Голоси, тепер невиразні, віддалялися разом із кроками. І я пильно вдивлялася у строкату тінь, яку місячне світло кидало з дерев на стелю, чекаючи на той м’який стукіт (Пітер Пен? Ісус? Я не була впевнена, хто саме), який, я знала, рано чи пізно лагідно торкнеться шибки в моєму вікні.
