“КОЛИ Я ГОВОРЮ мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!” — Павло написав це у своєму першому листі до корин…
— Перепрошую, але я хочу поставити вам одне запитання, лише одне. Ви — лесбійка?
— Я не лесбійка.
— Ця відповідь, дозвольте зауважити, не надто задовільна. Останні дві неділі кожного ранку я спостерігаю, як ви приходите о 5:30, одягнена в джинси. Ви замовляєте пінту лагера, сідаєте з нею в цей куток, читаєте книжку і відмахуєтеся від кожного чоловіка, який намагається завести з вами розмову. Навіщо так робить, якшо ви не лесбійка?
— Це вже друге запитання. Ви ж казали, що поставите лише одне.
— Ага, гаразд. Прийнято. Чесно кажучи — справедливо.
Павло написав це у своєму першому листі до коринтських християн, менш ніж через двадцять років після розп'яття Христа. А тепер питання.
Що нам найбільше потрібно в житті? Втрата чого змусить нас не просто почуватися нікчемними, але й бути такими? Деякі християни скажуть: їхня релігія. Вони думають, що життя має сенс завдяки вірі в Бога, який створив і підтримує існування Всесвіту, і який став Ісусом з Назарету. Ну, вони помиляються. Віра в Бога здатна зробити нас дуже сильними — протягом століть вона давала християнам силу терпіти й завдавати, пролонговувати й переживати жахливі страждання за найвеличніші переконання. Але це не те, чого хоче Бог. Павло пояснює чому: “І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!”
У багатьох (не в усіх) перекладах Біблії ви прочитаєте «милосердя» там, де я написав «любов». Павло використовував грецьке слово, що означає «люблячу пошану» — найглибшу можливу прихильність між людьми. Колись слово “милосердя” (charity) в англійській мові теж означало саме це, але з часом набуло значення «доброти до тих, хто перебуває в скруті». Така доброта може бути чудовим проявом Любові, але сама по собі Любов’ю не є. Хтось закладав лікарні…
— Перепрошую, знаю, що знову втручаюся, але маю сказати шось, шо піде тобі на користь, якшо тільки ти мене вислухаєш і не втратиш самовладання. Є лише одна причина, чому чоловік чи жінка приходить у паб — і це не випивка. Ти могла б спокійно пити пиво з бляшанки у себе в хаті, і це було б дешевше, заради всього святого. Отже, як і всі, хто приходить до пабу, ти тут заради компанії, тож навіщо закриватися од мене, встромивши носа в книгу? Не ображайся, але ти дуже приваблива жінка, попри те, що носиш джинси і вже не дуже молода. Я аж ніяк не хамло і не застарий для тебе. За вишуканішою чи молодшою компанієб тобі тре було йти до пабу вище по Байрес-роуд.
— Я скажу тобі, чому я приходжу сюди, якщо пообіцяєш дати мені після цього спокій.
— Домовились. Кажи.
— У мене дві доньки й син — усі підлітки, та чоловік-домосід, який працює у фінансовому відділі окружної ради. Увесь домашній клопіт вони лишають на мене, але мені справді подобається тримати дім у чистоті й порядку, тож я чесно можу сказати, що не відчуваю себе експлуатованою. Я займаюся волонтерством у «Допомозі дітям» та Amnesty International. У мене немає фінансових, сімейних негараздів чи проблем зі здоров’ям, і раніше я вважала себе однією з найщасливіших людей на світі. Здається, нічого не змінилося — але тепер моє життя майже нестерпне. Лікар, певно, списав би це на менопаузу й виписав валліум. Я ж думаю, що після вісімнадцяти років піклування про інших людей раптом почала чітко себе бачити.
— Бачте, мій батько був пастором Церкви Шотландії, і я його дуже любила — він був добрий, відсторонений і загадковий.
Як і більшість протестантських священиків, він, напевно, почувався ніяково, коли йому платили за те, щоб він здавався кращим за інших. Найкращі священнослужителі долають свій сором важкою працею — відкривають їдальні для бездомних, дістають пристойний одяг для сімей, які не можуть його собі дозволити, відвідують самотніх. Церква мого батька була в шикарному передмісті. Всі в громаді здавалися заможними, тому ми ніколи не завважували бідних. Більшість часу між прийомами їжі він проводив у своєму кабінеті, пишучи недільні проповіді. Вони були нічим не кращі за проповіді інших пасторів, але в нього була ідеальна вимова й манери — бабусі його обожнювали, усі захоплювалися тим, що називали його «відстороненістю від мирського». Лише зі вступом в університет я зрозуміла, що він шайхрай.
— Мені подобалося в університеті, бо я вірила, що стаю кращою — кращою за нього. Я вивчала богослов’я й готувалася до пасторської служби…
— Секундочку! Ти вчилася на пастора Церкви Шотландії?
— Так.
— А з якого це часу Церква Шотландії дозволяє жінкам бути пасторами?
— З шістдесятих. Одна жінка подала заяву на ординацію, і не виявилося жодного закону супроти цього.
— Хоч я й не ходок до церкви і не суворий християнин, але маю сильні протестантські переконання, і жінки-пастори — це якось неправильно.
— Тоді залиш мене в спокої.
— Ні-ні! Вибач! Я мав на увазі — так тримати, розкажи, що не так у твоєму шлюбі. Мій власний шлюб теж не такий, яким мав би бути. Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти проігноруєш моє втручання й викладеш карти на стіл.
– Гаразд. В університеті я вступала до багатьох товариств — Християнської спілки студентів, Спільноти Йони та «Християн проти ядерної зброї». У мене було багато друзів, які знали — і працювали над цим — що світ треба і можна покращити. Але з часом я відчула, що в нашому житті бракує дечого найважливішого — Бога. Коли я молилася, то ніколи не відчувала близькості ні з ким. А коли я питала в моїх побожних друзів, що вони відчувають, коли Бог поруч, вони ніяковіли й змінювали тему. Чого ти шкіришся?
— Я знаю одного хлопця, який відчуває, що Бог завжди з ним. Вони разом ідуть Дамбартон-роуд і люто сперечаються, хоча ми чуємо лише бідаху Джимма. «Я відмовляюся це робити!» — кричить він. — «Ти не маєш права наказувати мені! Через тебе мене посадять!» Здається, Бог постійно намовляє його трощити вітрини католицьких книгарень.
— Так, кожен, хто сьогодні чує голос Божий, перебуває в омані. Бог сказав все, що нам потрібно знати, вустами Ісуса. Але багато притомних людей відчувають Божу присутність і після смерті Ісуса. Я читала їхні автобіографії, вони викликали у мене заздрість — і злість. Деякі з них були преподобними наркоманами, залежними від Святого Духа, як кокаїнові — залежні від свого дилера, поки минають жалюгідні тижні в очікуванні наступного візиту. Я не була аж такою жадібною. Один маленький візит задовольнив би мене — я могла б жити спогадами про нього все життя. Але якщо я стану служителькою Божою, не відчувши жодного разу, що Бог любить і хоче мене, я знала, що стану такою ж шахрайкою, як і мій батько. До Бога я наближалася лише в книжках, і цього було замало. Я втратила інтерес до християнства, закохалася у здорового агностика і вийшла заміж. Це було легко.
— Знаєш, що я тобі скажу?
— Так — що це було найкраще, що могло зі мною статися. Якщо ти заткнеш пельку і вислухаєш, як обіцяв, я поясню, чому це не так.
— Мені завжди було легко давати оточуючим те, чого вони хочуть. Студенткою я чудово ладнала з метушливими, збудженими, ексцентричними християнськими соціалістами. Після заміжжя я ідеально пасувала тому, хто мріяв про дружину та матір ввічливих, ошатних діточок і дім, де можна приймати друзів, колег і їхніх дружин. Отож шлюб повністю змінив мій характер і, можливо, частково зруйнував його. Зараз я прагну почути, як люди говорять про душу, Бога і те, як будувати мости між ними. Таких людей я знаходжу тільки в книжках — більше ніде. Але друзі, діти й чоловік толком не дають почитати. Вони без упину переказують новини й обговорюють проблеми, які мені здаються дедалі дрібʼязковішими. Я не можу не слухати, не посміхатись, не відповідати з автоматичною емпатією, якої вже не відчуваю. Вони не здатні повірити, що моє читання має значення. Якби я зачинилась у спальні на годину з книжкою й банкою пива, вони все одно стукали б у двері й питали, що трапилось. Тепер ти знаєш, чому я приходжу сюди читати.
Хтось закладав лікарні для бідних, бо прагнув популярності чи слави, або ж відчував провину через своє багатство. Саме тому Павло і каже: “І коли я роздам усі маєтки свої…”
— Зачекай-но. Ти пробувала ходити до церкви?
— Багато разів. Ходила щонеділі, але тепер молитви здаються безглуздими, гімни — поганимхоровим співом, а проповіді такими ж нудними, як у мого батька. Два тижні тому, нічого не сказавши родині, я прийшла в це місце. Жоден із моїх знайомих ніколи не заходить сюди, тут не включають гучну музику. І мені подобається компанія — ти мав рацію.
— Га?
— Так. Я почуваюся менш самотньою серед людей, які спокійно розмовляють і п’ють — допоки вони не починають говорити до мене чи класти руку мені на стегно.
— Цього не повториться.
— Пляшка пива й книжка тут — це мій недільний обряд. Можна я й далі так робитиму?
— Аякже. Звісно. Я не хотів тебе образити.
Ось чому Павло каже: “І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!” Петро каже те саме: “Найперше майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів!” Іван іде ще далі: «Бог є любов». А Ісус дав нам заповідь, яка робить усі закони непотрібними для тих, хто її дотримується: “І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!” Пам’ятаючи це, повернімося до Павла:
«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить любов, любов не чваниться, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву...»
— Вибач, що знову перебиваю, але я трохи помізкував над твоєю проблемою.
не рветься до гніву…
— Здається, я розумію, в чому полягає рішення.
не рветься до гніву...
— Я так само добре, як і ти, розумію, що не все на світі через секс, але…
— ААААААААЙ, ДОПОМОЖІТЬ, БАРМЕН, ДОПОМОЖІТЬ!!!
— Христа ради…
— Так, що тут відбувається?
— Бармене, цей чоловік до мене лізе.
— От брехуха, я її й пальцем не чіпав!
— Та ні, чіпав. Я раз по раз просила тебе не робити цього, але вже зо чверть годити ти сидиш тут і лізеш мені в душу, як… як мій бісів чоловік. Будь ласка, заберіть його від мене, бармене.
— Так, ти — надвір. Це не вперше я ловлю тебе за цим. Вимітайся.
— Не гарячкуй, я вже йду. Але дозволь тобі дещо сказати: ця жінка — божевільна, релігійна божевільна.
— Закрий рота й забирайся.
не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.
— Старий, що приставав до вас, пішов, дамочко. Ви навіть не зустрінете його на вулиці — він прослизнув до сусіднього пабу.
— Дякую. Вибачте, що потурбувала вас, але він був надто наполегливий.
— Я розумію, дамочко, і мені дуже шкода, але тепер я мушу попросити вас піти також.
— Чому? Чому?
— Самотні жінки, як ви щойно переконалися, схильні спричиняти неприємності. Цей паб вам не підходить. Спробуйте якийсь вище вулицею.
— Чи можу я допити свій напій?
— Звісно. Авжеж. Не кваптесь, ніхто вас не жене. Це востаннє вас тут обслуговують.
Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!
— Вибачте, дамочко, але ви мусите піти негайно, незалежно від того, допили ви свою пінту чи ні. Ми не можемо дозволити, щоб жінка плакала в кутку бару — це псує людям задоволення.
