— Не жени.
Роман мовчки стис кермо так, що побіліли кісточки, і вправно обігнав червоний Шевроле.
— Ти чув? — повторила дружина.
— Я все бачу, — процідив Роман.
Аліна чмихнула, виражаючи цим своє ставлення до слів чоловіка. Це чмихання й демонстративна мовчанка стали останньою краплею. Всю поїздку він тримався, намагаючись не дати волю роздратуванню, яке мучило останні… скільки? П’ять? Шість років? Крапля за краплею воно заповнювало його, повільно отруюючи життя. Кредити, нескінченний ремонт, низька зарплата — з думок про це починався та закінчувався кожен день. Додайте до цього дружину та дітей, яким потрібна постійна увага («крапає кран, треба полагодити», «тату, намалюй мені ліс»), й зрозумієте, звідки стільки сивого волосся на голові тридцятивосьмирічного чоловіка.
Роман кинув оком на дружину, що сиділа в телефоні. Тріснутий екран варто було б замінити, та де знайти зайві гроші, коли треба поповнити кредитку та купити синові взуття? Нова хвиля роздратування прокотилася чоловіком від п’ят до голови й зачаїлася десь у потилиці, срібною голкою повільно колупаючи мозок.
«Треба, треба, одне лиш треба довкола, — лаявся подумки Роман. — Безрука, як можна було розбити телефон? От і користуйся тепер таким, якщо не цінуєш мої подарунки».
Від цієї думки йому стало трохи легше. Дорога мчала між соняшниковими полями, які нагадували казковий ліс. Вони їхали на захід, і сонце світило просто в очі. Роман опусти козирок, але вогняне світло наповнювало все навколо, фарбуючи світ у примарний жовтий колір. На розпеченому полотні неба нашвидку розмазали білою фарбою хмари. За вікном час від часу пролітали запилюжені, вицвілі від жару автівки, та миттю зникали позаду. У машині було спекотно, кондиціонер зламався ще місяць тому. Вітер, що залітав крізь відчинені вікна, ледь рятував від спеки. Роман відчув, як між ніг зіпріло. Сорочка липла до спітнілої спини і йому дико захотілося опинитися біля прохолодного ставка з пляшкою льодяного пива.
Їм залишалося їхати ще години зо три, і Роман щиро сподівався, що вони з Аліною не повбивають одне одного за цей час. За сім років шлюбу подружжя непомітно пройшло від цілком нормальних стосунків (він би навіть назвав це коханням) до майже неприхованої ворожнечі. Роман подивився в праве дзеркало й мимоволі глянув на дружину. Та сиділа напружена, готова кожної миті зірватися, і через це лють стисла його серце, витискаючи останні краплі любові до Аліни.
«Мабуть, уже жаліється на мене подругам, — думав Роман, вправно об’їжджаючи яму на дорозі (чи скоріше шукаючи дорогу серед ям). — Звісно, у них чоловіки кращі, ніж я, більше заробляють, мають дорожче авто. Давай, так і скажи мені».
Біль, який зародився в потилиці, просвердлив собі шлях до лоба, десь між очима, і вперто намагався знайти вихід далі. Роман щосили потер чоло й на мить стало легше, але біль нікуди не зник.
Роман обігнав ще дві автівки (Рено та Форд, яких розвелося особливо багато останнім часом), насолоджуючись моментом випередження. Відчуття того, як реве двигун, набираючи обороти, як машина присідає, наче хижий звір, було його єдиною розрадою в цій поїздці. Він відчув, навіть не побачив, як дружина відкрила рота (ЗАЦІПСЯ, ЗАЦІПСЯ!), щоби виказати за занадто небезпечну, як вона вважала, їзду, та Аліна промовчала. Його це більш ніж влаштовувало. Чоловік допив рештки ледь теплої кави, яку купив на заправці півтори години тому, від чого в роті залишився гіркий присмак цигарок. Захотілося закурити, але це означало зупинку й подовження подорожі, бо сваритися через дим у машині не було сил.
Роман із превеликим задоволенням провів би суботній день на риболовлі, відпочивши від пиляння дружини та криків дітей, але ж ні. Треба неодмінно сьогодні їхати до родичів, провівши п’ять годин у машині із сім’єю. Чоловік тихенько вилаявся, щоби не почули діти на задньому сидінні. Хоча ті наче задрімали, розморені спекою й довгою поїздкою. На мить він відчув зворушення до сонних та беззахисних дітей.
Дорога бігла вперед, пряма, як лінійка. Ось вона зробила поворот, і Роман помітив за двісті метрів вантажівку. Та гуркотіла в хмарі чорного диму, закриваючи собою смугу руху. Тент причепу, колись білий, а тепер сірий від пилюки та бруду, тріпотів від вітру. Над лівою фарою шкірилася наліпка з дияволом, облізла від часу та дороги. Роман увімкнув лівий поворотник і мить почекав, щоб водій вантажівки посигналив, чи вільна попереду зустрічна смуга. Той не відповів і продовжував валувати розбитою трасою.
«Довбень, — процідив про себе Роман. — Важко моргнути чи ти в телефоні залип і нічого не бачиш?»
Роман обережно вивів пів корпуса машина на зустрічну смугу й уважно подивився попереду. Дорога була порожньою, їхали лише він та вантажівка. Чоловік натиснув педаль газу, повністю виїхав на зустрічну смугу й помчав уперед, обганяючи фуру. Та закрила собою половину світу й ревіла, випускаючи хмару чорного смердючого диму. Роман проїхав до середини довжелезного причепу, коли вантажівка без попередження почала повертати уліво, притискаючи його до відбійників.
— Що ти робиш, скотина! — вигукнув Роман, щосили вдаряючи по гальмах.
Автівка різко зупинилася, заледве ухилившись від зіткнення з задом вантажівки. Пасажирів кинуло вперед, і Роман відчув, як ремінь безпеки боляче врізався в плече. Його спітнілі руки, що стискали кермо, тремтіли, але в першу чергу він повернув машину на узбіччя й зупинився. Фура повалувала вперед у куряві пилу та диму.
— Що сталося? — закричала Аліна. Вона впустила телефон під час несподіваного маневру, і боляче стукнулася ліктем об двері.
— Бляха! Цей козел нас підрізав!
На задньому сидінні заревіли діти.
— Чому ж ти туди поліз?
— Я все правильно зробив! Мудак! Ох, яка ж він тварюка!
— Не лайся, тут діти!
— Та замовкніть усі, замовкніть! — заволав чоловік, важко дихаючи. Серце щосили стукотіло в грудях, у голові шуміло на додачу до болю в лобі.
— Та що ж сталося? — запитала стишено дружина.
«То мені треба крикнути, щоби ти замовкла?» — подумав Роман, і сказав:
— Козел на фурі ні з того ні з сього почав перестроюватися, коли я його обганяв. Ще трохи, і він би нас зніс із дороги.
Притихлі діти дрібно рюмсали.
— Дідько… — видихнув Роман. — Яка ж ти сволота.
— Може він не побачив нас? — обережно запитала Аліна.
— Ти його виправдовувати будеш? — спаленів Роман. — Ще мить, і ми б зараз лежали в кюветі. Чи ти думаєш, що я водити не вмію?
Аліна промовчала.
«Давай, скажи ще, що це я винен, а не водій фури. — клекотів усередині Роман. — Я тебе тут-то й висаджу, просто посеред поля».
— Усі цілі? — запитав він.
Отримавши ствердну відповідь, чоловік зробив кільки великих ковтків теплої води з пляшки й завів авто. Розмірене мурчання двигуна умиротворяло. Роман обережно виїхав на дорогу і продовжив рух. Діти заспокоїлися й почали брязкати іграшками та лопотіти про своє. Аліна знайшла телефон під сидінням і сховалася за навушниками. Роман увімкнув радіо і крутив коліщатко в пошуках нормальної музики. Піймавши знайомі ритми AC/DC, він забарабанив пальцями по керму, і до сраки те, що дружину це дратувало.
Поїздка знов стала одноманітною. Поля, криві дерева, пожухла трава, сонце, що сліпило, спека, і поодинокі автівки, що пролітали повз. Адреналіновий сплеск майже минувся, лиш дещиця тривоги ганялася серцем чоловіка.
«Я б тебе навчив, як обганяти, тільки зустрінься мені», — думав Роман і уявляв, що саме він зробив би із водієм фури.
— Ти як, нормально? — звернувся він до дружини через пів години мовчання.
Та ствердно кивнула.
«То ми тепер у мовчанку гратимемо? — розлютився Роман. — Боже, як з тобою важко!»
— Я сподівався на вибачення.
— Це ж за що? — апатію Аліна як рукою зняло. Вона вся підібралася й напружилася, наче перед боєм. Зелені очі дружини палали люттю, а за вираз обличчя «ти неправий у всьому» він був готовий вбити.
— За те, що вважала, що то була моя вина. Що це через мене ми ледь не потрапили в аварію.
— Я цього не казала.
— Але ж хотіла? Для тебе я завжди занадто швидко їжджу, чи не так?
— Іноді ти справді водиш небезпечно.
— Хоч раз ми потрапили в аварію? Ні! Я дбаю про безпеку своєї сім’ї.
— Аякже, — пирхнула Аліна.
— Це що має означати?
— Нічого.
— Ось у цьому і проблема, розумієш? — Роман відчув, як роздратування почало прориватися, наче з щільно зачиненого парового котла. — Ти мене постійно критикуєш, у всьому звинувачуєш.
— Дивись на дорогу!
— Та бачу я все!
Роман в останню мить помітив глибоку діру в дорожньому полотні, і заледве встигну пригальмувати, щоб об’їхати її. Машину неприємно кинуло від цього маневру.
Роману не потрібно було дивитися на обличчя дружини, щоби побачити там вираз «я ж казала».
— Ти хочеш, щоб усе було так, як ти бажаєш. Ти вважаєш себе розумнішою за всіх.
— Коли я таке казала?
— Та постійно! Я тільки й чую «не треба вкладатися у бізнес однокласника, «чоловік Тані після роботи таксує й добре заробляє». Усі кращі за мене!
Діти ззаду притихли. Чотирирічна Ілона думала чи їй варто заплакати чи зачекати ще.
«Нехай слухають, — спересердя подумав Роман. — Їм буде корисно дізнатися, яка в них мати».
— Та що ти таке вигадуєш? — обурилася Аліна. Її обличчя почервоніло від гніву.
— Зате коли я щось роблю чи пропоную, то це ж не те, завжди не те. Ти мене цим каструєш, розумієш?
Аліна хотіла щось заперечити, але від образи замовкла. Роман сприйняв це як особисту перемогу.
«Нарешті поставив тебе на місце», — думав він.
Лють у серці розтікалася тілом, проникаючи в кінчики пальців. Роман, не усвідомлюючи цього, додав газу й авто помчалося вперед.
«Швидше б уже доїхати, а там усе, кінець. Розлучуся». Від цієї думки йому стало й легко, і страшно. Не те щоб він не думав про це (їхні стосунки давно перетворилися на «треба» й «не можна»), але лише зараз він усвідомив це як справжню можливість.
«Дітей шкода, але ж я виріс нормальним із розлученими батьками, чого ж вони не зможуть? Житиму сам так, як захочу: захотів пива — випив, захотів зустрітися з друзями — не треба вислуховувати пиляння дружини, захотів на риболовлю — сів та й поїхав. Сам собі цар, сам собі указ. А вона нехай живе за власними правилами, якщо така розумна, подивимося, як довго вона протягне».
Вони проїхали перехрестя та виїхали на двосмугову дорогу, яка пішла глибоко вниз, а потім угору. Подолавши підйом (звісно ж, діти захоплено верещали на спуску), Роман побачив попереду здоровенну вантажівку, що рухалася по правій смузі, що й Роман. Сірий від пилу та дощів брезент. Диявол над фарою. То була та сама фура. Серце Романа закипіло від люті.
«Ось ти де, шановний, — процідив він, набираючи швидкість. — Зараз ми з тобою поспілкуємося».
Роман виїхав на крайню ліву смугу, натиснув педаль газу й помчав на випередження. Вантажівка ревіла, наче поранений звір, випускаючи з-під коліс камінці ти пил. Роман увесь перетворився на увагу й щосили додавав газу, сподіваючись обійти недоумка на фурі. Ось він проїхав половину причепа, майже дістався кабіни, очікуючи побачити обличчя водія й сказати йому кілька ласкавих. Фура ревонула, чмихнувши газами, й вильнула вліво, просто на машину Романа. Він із жахом побачив, як на нього з гуркотом наближається величезна багатотонна махина. Роман гепнув кулаком по сигналу, від звуку якого розплакалися діти, і вивернув кермо в бік роздільної смуги.
— Рома! — заверещала Аліна.
Її крик тонув у вереску дітей, скреготі коліс та шурхоті гравію. Роман спробував повернути кермо на асфальт, але звідти його кинуло на зустрічну смугу, повністю розвернуло і викинуло на узбіччя. Він помітив червону кабіну фури, яка, наче в сповільненій зйомці, проїхала далі, не зупиняючись, поки не зникла в куряві. Синій Шевроле, що рухався в зустрічному напрямку і встиг загальмувати, побачивши кульбіти авто Романа, почекав кілька секунд і поїхав далі.
— Бляха! Кончений дебіл!
Роман гепнув кулаком по керму. Діти заходилися в крику на задньому сидінні, і він повернув голову, щоби пересвідчитися чи вони не постраждали. Дитячі крісла міцно тримали сина й дочку, зате іграшки порозліталися по свій машині.
— Що це було? — зойкнула Аліна. Її голос тремтів, готовий зірватися на істеричний крик.
— Ця тварюка нас мало не вбила! Він просто випер нас на зустрічну смугу! Сука!
— Треба викликати поліцію. Реєстратор записав його номер та й усе це, так?
Він і справді забув про реєстратор. Так, на цих кадрах видно, як водій вантажівки без попередження почав перестроюватися в ліву смугу. Роман наморщив лоба, але не зміг згадати, чи він бачив номер фури. АА чи АН… Ні, не пам’ятає.
«Нічого, на реєстраторі має все бути. — подумав Роман. — Але ж що зробить поліція?»
— Толку чекати поліцію, — буркнув чоловік.
Він важко дихав, серце тріпотіло, наче було ладне вирватися з грудей. Він витер тремтячою долонею піт із лоба і зробив кілька важких ковтків з пляшки. Вода одразу проступала потом на руках і шиї.
— Так, у нас є докази, вони його піймають та заарештують.
Аліна й собі випила води, і Роман помітив як тремтить її рука.
— Та хєр там. Максимум приймуть заяву й на цьому все.
Рішення назріло саме собою, просте і зрозуміле, попри стукіт у скронях і невпинний біль у голові, від якого сльозилися очі.
— Я цього козла зараз наздожену. Я йому покажу, як підрізати, — процідив Роман, дивлячись у куряву, за якою зникла вантажівка.
— Ти з глузду з’їхав? — Аліна повернулася до чоловіка, й він побачив страх у її очах. — Яке наздожену? Той ненормальний замало двічі не вбив нас й ти хочеш його провчити?
— Я вирішую, що мені робити, ясно? — закричав Роман і голова вибухнула від болю. Перед очима попливли жовті й червоні кола.
— У тебе сім’я в машині! Ти хочеш ризикувати нашими життями?!
Діти заревіли ще гучніше на підтвердження цих слів. Роман щосили заплющив очі й потер кулаком перенісся, сподіваючись угамувати нестерпний біль. Спека, біль, крики — усе це дратувало кожну клітину мозку.
— Бляха! — вилаявся він і наче стало легше.
Дружина, мабуть, побачила щось у червоних очах чоловіка, бо змінила крик на ласкавість.
— Рома, не треба його наздоганяти. Повідомимо про нього першим поліцейським, яких зустрінемо, він від них не втече.
Чоловік промовчав, сидячі з заплющеними очима.
— Поїхали краще до найближчого кафе, відпочинемо, вип’ємо чогось холодного, га?
— Тату, я хочу морозива й у туалет, — повідомив ззаду Максимка.
Червоні кола притишили свій танок і срібна голка наче пройшла череп наскрізь та зникла, залишивши по собі тупий біль у скронях.
— Гаразд.
— Поїдемо в кафе? — з надією перепитала дружина.
— Так, — коротко відповів Роман і замовк.
Вони мовчки й обережно їхали ще хвилин двадцять, коли побачили з’їзд із траси та маленьке кафе з вицвілою вивіскою «Надія». На стоянці смажилися під сонцем припорошені автомобілі. Брезентовим тент ховав у своїй тіні столики, за якими сиділо кілька чоловіків, що пили каву та палили. Роман припаркувався на вільному місці й вимкнув двигун. Аліна вийшла першою й відразу повела дітей у туалет. Чоловік посидів ще хвилину, міцно тримаючись за кермо, а потім і собі вийшов із машини. Сонце зробило все навколо безбарвним та розпеченим, і Роман поспішив сховатися в тіні навісу. Він сів за вільний столик, вкритий липкими плямами та слідами від сигарет, дістав пачку Кемела і нервово затягнувся. Напруження виходила назад разом із димом і Роман із насолодою застогнав.
«Зараз би ще пляшку холодного пива», — подумав він.
Чоловік встиг докурити сигарету, коли повернулася Аліна з дітьми.
— Замов мені чогось холодного, — сказав він і пішов у туалет.
То біла вузька бетонна споруда поряд із кафе, і сморід точно вказував, куди йти. Роман зайшов у єдину чоловічу кабінку (якщо це можна так назвати) і гидливо скривився. Там було душно і ядуче смерділо сечею. Ціла хмара мух діловито дзижчала й повзала по стінах, обписаних матюкнею. Хтось напаскудив мимо дірки й Роман довелося стати мало не біля дверей, щоб відлити. Цей придорожній туалет став уособленням їхньої поїздки, і за столик Роман повернувся в ще гіршому настрої.
Діти вже ялозили ложками в морозиві, вимазавшись ледь не по самі вуха. Аліна мішала каву в картонному стаканчику, поряд стояла запотіла пляшка з водою. Роман впав на пластиковий стілець, що загрозливо прогнувся під його вагою, й подивився, що взяла для нього дружина. Лимонад.
«А трясця йому. Холодне, й уже добре», — подумав чоловік, беручи в руки мокру пляшку.
Холодний напій і справді освіжав, змиваючи з язика дорожню куряву. Один із чоловіків за сусіднім столиком піднявся, брязнув ключами та неспішно подибав до сріблястого БМВ. Заскреготіли колеса й машина зникла в куряві пилу.
— Ти чуєш мене?
— Що? — Роман тільки зараз зрозумів, що дружина щось говорила.
Та подивилася на нього з докірливим роздратуванням.
— Я викликала таксі.
— Навіщо? — здивувався Роман.
— Я й діти поїдемо далі на таксі, — твердо сказала Аліна, стискаючи пластикову мішалку для цукру. — Ти, якщо хочеш, можеш поїхати з нами.
— Стоп. Ви їдете окремо?
Дружина казала, дивлячись кудись убік, наче проговорювала заранше підготовлений текст.
— Ми мало двічі не потрапили в аварію…
— Але ж то не через мене…
— Я боюся. За себе й за дітей.
Роман не міг повірити власним вухам. Біль у голові посилився, до нього додалося гупання в скронях. Він відчув, як лють почала підійматися вгору, затоплюючи його думки.
— Ти збожеволіла? — заревів він.
Продавчиня за прилавком незадоволено поглянула на нього.
— Не кричи, — прошипіла Аліна.
— Якого біса, — він таки стишив голос. — Ти береш моїх дітей і тікаєш, я правильно розумію?
— Та заради Бога, ти хотів наздогнати того ненормального, який ледве нас не вбив! — від напруження голос Аліни бринів, готовий зірватися на плач.
— Але ж не наздогнав, чи не так?! Вкотре послухався тебе, і зараз ми сидимо в кафе, а не женемося за тим придурком, хіба ні?
— Послухай мене ще раз і поїхали з нами на таксі.
— Машину тут кинути?
— Та це просто машина, що з нею станеться?! Вона тобі важливіша за життя дітей!
— Не смій таке казати!
Роман нахилився до дружини через стіл, але дешевий пластик прогнувся й лимонад, кава та морозиво з’їхали і впали долу. Скляна пляшка розбилася з різким хрустом, на який обернулися всі, хто сиділи в кафе.
— Глянь, що ти наробив, — тихо сказала Аліна.
— Я не хотів, — пробурмотів Роман. Йому стало соромно, що їхня сварка перетворилася на виставу для незнайомих людей.
— Ми їдемо на таксі. З тобою чи без. Тобі вирішувати.
Синій запилюжений Ланос віз його сім’ю далі, зникаючи за поворотом. Роман тупо дивився їм услід, аж поки не вгамувалася курява. Він сидів за кермом машини й намагався усвідомити, що сталося, палячи сигарету за сигаретою. Недопалки він кидав за вікно.
«То ось як це буде, — думав він. — Ти візьмеш дітей і поїдеш. Ну, це ми ще побачимо».
Знайома лють вколола серце, вприскуючи нову порцію отрути. Роман стис кермо й заскреготав зубами в такт двигуну. Він різко виїхав на трасу й помчав уперед.
«То й добре. Ти у мене отримаєш своє», — шепотів Роман, керуючи машиною й не бачачи дороги.
Сонце опустилося ще нижче й било зараз просто в очі. Роман дістав старі сонцезахисні окуляри й жовтий світ забарвився в темні кольори. Срібна голка в голові повернулася й із новою силою свердлила його лоба.
— Суки. Тварі, — читав він уголос, наче мантру. — Суки. Тварі.
Роман облизав спраглі губи, примружився на дорогу, й додав газу. Разом із ревінням двигуна ревіло його серце, вприскуючи у вени закипілу кров. Нарешті він почувався вільним, як ніколи.
«Нехай ідуть під три чорти, — мурмотів він, тримаючи між зубами сигарету. — Всі такі розумні, вважають себе кращими за мене. Та ви ніхто. Я забезпечую цю сім’ю, я приношу гроші і я буду вирішувати, що мені робити».
Весілля з Аліною після короткого службового роману, народження дітей, іпотека на власне житло для сім’ї, якому він радів, як школяр канікулам, забулися, поступившись думкам: «Швидше! Швидше! Тікай він них усіх. Вони у всьому винні! Суки. Тварі». Пшеничні поля злилися в жовту, густу масу, прикрашену зеленими плямами акацієвих посадок.
Він летів по крайній лівій смузі, не зважаючи на ями та легко обходячи поодинокі машини. Він був королем дороги і ніхто не міг зупинити його. За різким поворотом направо, куди він заледве вписався на такій швидкості, Роман побачив попереду знайомий причеп. Сірий, брудний брезент, наліпка з дияволом з лівого боку.
«Ось ми й зустрілися, дорогенький, — зраділо зашепотів Роман, відчуваючи неабияке піднесення. — З тобою я першим поквитаюся».
Вантажівка з ревом неслася лівою смугою, і Роман подумав, що за йолоп летітиме з такою швидкістю на багатотонній машині. Він перестроївся в правий ряд і почав випередження. Траса була порожньою, лише вони з загадковим водієм фури змагалися на швидкість. Ось Роман обігнав його на пів корпуса, доїхав до кабіни. Він сподівався побачити водія, з’ясувати, що за недоумок двічі ледь не вбив їх сьогодні. Авто заревіло двигуном, змагаючись із міццю вантажівки, але йому не вистачало сил випередити її.
«Давай, давай! — підганяв свого коня Роман. — Ще трошки, ну ж бо!»
Він вчепився в кермо й злився з авто, відчуваючи кожну його деталь від капота до багажника. Фура ревіла, наче поранений звір, випускаючи хмару куряви. Роман відчував гострий запах солярки, масла й пилу.
Вантажівка вильнула вправо, але Роман лиш трохи віддалився від неї.
— Не налякаєш! — зареготів Роман.
«Ще трошки!»
Роман втопив педаль газу до підлоги й авто змучено загарчало. Воно з усіх сил змагалося з фурою, водій якої й не намагався скинути швидкість.
«Та він ненормальний», — майнуло в голові Романа.
Наступною була думка про те, щоб самому припинити шалену гонитву. Але в цей час вантажівка чмихнула й поперла на автівку Романа, притискаючи його до відбійників.
— Сука, що ж ти робиш!
І тут Роман побачив водія фури. То був огрядний чоловік з сильними залисинами та рудими неголеними щоками. Його сіра майка була мокра від поту, а обличчя нагадувало тупувату маску, яка реготала, як навіжена. Але за цим божевіллям Роман із жахом усвідомив, що водій цілком розуміє те, що робить і ба, більше — насолоджується цим.
Відбійник був зовсім близько, коли Роман щосили натиснув педаль газу, сподіваючись випередити убивцю за кермом фури. Машина якось зітхнула і смикнулася, наче людина, коли їй сниться, що вона падає. Вантажівка втисла авто у відбійник і протягнула за собою кілька десятків метрів. Заскреготіло, бризнули іскри. Авто Романа вилетіло в кювет, перевернулося і врізалося в тополю. Метал корпуса, наче паперовий, обійняв собою товсте дерево й розпачливо заскреготів. Фура переможно заревіла й помчалася далі, зникаючи в хмарі куряви.
Її водій радісно зареготав і гепнув від задоволення по керму. Радіо хрипіло й шипіло, та для нього це була найсолодша музика, яку так любили голоси у голові.
— Ось і ще один! Га-га! — ревів він.
Голоси слабшали, як і кожного разу, як він перемагав чудовисько. Цього разу довелося поборотися аж тричі, доки він його не добив. Та голоси шепотіли йому, підтримуючи та підказуючи, що саме робити. Він — лицар доріг, який хоробро бореться з чудовиськами, яких ставало дедалі більше. Іноді це машини, а іноді — це монстри, які лиш приймають подобу автівок, але його не обманеш, він їх наскрізь бачить.
В кабіні було спекотно, на спинці сидінні розтеклася темна пляма поту, та водій не зважав. Він поправив на склі вицвілу фотокартку батька, що спирався важкою рукою на плече восьмирічного сина. Це він розповів йому про чудовиськ та про неоціненний дар, який передається в їхньому роду — бачити їх. Шкода, що батька зарізали у барі, він би зараз пишався власним сином.
Водій поглянув у ліве дзеркало і підібгався — до нього наближалося нове чудовисько, закуте у темно-синю броню, з хижою сріблястою мордою.
— Гоп-гоп, бій продовжується, — проревів водій і додав газу.
