— Ненавиджу! Ненавиджу!
Олексій валив крізь ліс, не розбираючи шляху. Він ухилявся від колючого віття, переступав через коріння, що вигиналося, наче спини морських зміїв, топтав чагарники. Олексій на це не зважав. Він хотів утекти якнайдалі.
За спиною ще лунав сміх компанії чи то йому ввижалося? Довкола громадилися старі в'язи та сосни, вогке повітря пахло пріллю та хвоєю. Іншого разу Олексій насолодився б пахощами лісу, дослухався до безтурботного співу пташок, помітив гру сонячних променів, що прорізали гущавину. Але він цього не бачив. Червона завіса образи та гніву затьмарювала очі. Така ганьба, таке приниження!
Усе починалося якнайкраще. Студенти успішно склали літню сесію, і погода сама спонукала до гарного відпочинку. Швидко зібралася підхожа компанія. Олексій не всіх там знав, його запросив хтось зі спільних друзів. Провести цілий день подалі від міського шуму та пилу, відпочити на природі, купатися, сміятися, пити, їсти шашлики — усе це звучало чудово. До того ж Оля теж мала там бути. Від згадки про неї, в Олексія солодко защемило в грудях.
Вона подобалася йому з початку минулого семестру. Олексій так і не наважився на щось більше, ніж додатися в друзі на Фейсбуці та регулярно слати дотепні повідомлення. Кожен прикол він ретельно аналізував перед відправленням, бажаючи виглядати оригінальним та цікавим.
Одного разу, після кількох пляшок пива, він наважився запросити дівчину погуляти. І що найстрашніше — вона погодилася. Коли вивітрився вчорашній хміль і він побачив їхнє переписування, то мало не зомлів від хвилювання. Він взагалі не уявляв, як провести час з Олею, про що говорити, як їй сподобатися. Тисячі думок про невдачу затопили мозок, змушуючи серце щосили калатати, а руки — пітніти. Олексій знайшов дуже просте рішення — написав дівчині, що не зможе приїхати, мовляв, виникли нагальні справи, і запропонував перенести зустріч (він так і не наважився назвати це побаченням) іншим разом. Оля погодилася, а Олексій із полегшенням видихнув — тривога відступила, небезпека провалу теж. З'явилося неприємне відчуття боягузтва, але з ним впоратися було легше.
Тож, дізнавшись, що Оля їде на пікнік, Олексій зрадів. Вони будуть серед людей, а це не так страшно, як наодинці. Завжди знайдеться привід щось у неї запитати, пожартувати, допомогти. Хтозна, може, вони і плавати підуть, і він побачить її в купальнику. Від цієї думки солодка хвиля розтеклася в грудях, а коліна залоскотала приємна слабкість. Олексій зможе ненав'язливо шукати підхід до дівчини, а в разі невдачі можна все списати на алкоголь та непорозуміння.
Їхали машиною, вщент набитою людьми, їжею та випивкою. Щоб усі помістилися, декому довелося сидіти на колінах. Олі випало сісти до Богдана. Олексій сидів поряд і заздрив товаришу, який, здавалося, взагалі не звертав увагу на своє щастя. У тісняві нога Олексія притискалася до ноги дівчини, і він відчував її гарячу та гладку шкіру.
— Так куди ми їдемо? — гукнув Антон, який сидів за кермом.
— Хрін його знає, — підкреслено бадьоро відповів Олексій, скоса поглянувши на Олю.
— Та тут уже недалеко, — сказав Богдан, відкриваючи другу банку пива. Він завжди починав пити найпершим. Банка пшикнула, обливши піною всіх, хто сидів поряд.
— Ну ти й свиня! — обурилася Оля. Вона витерла ногу й пересіла до Олексія. У хлопця від несподіванки закалатало серце. Він відчув приємну важкість її тіла на своїх колінах, від чого в паху солодко занило.
— Баба з воза, — байдуже пробурмотів Богдан, сьорбаючи пиво. — Ми тут минулого року відпочивали, чудова точка. Покинуте село, взагалі нікого немає.
Наче на підтвердження його слів, за вікном з'явилися розвалені хатки, що шкірилися темними проваллями вибитих вікон, наче очима черепів. Олексію стало моторошно — колись тут жили люди, раділи та сумували. А зараз після них залишилися самі руїні, вкриті сміттям, бур'яном та диким виноградом.
Та це відчуття швидко змінилося думками про Олю. Машину нещадно кидало на вибоїстій дорозі, й Олексій міг безпечно покласти руку їй на талію, щоби притримувати. Він непомітно вдихав запах лавандового шампуню, яким вона вимила довге русяве волосся, що неслухняними хвилями збігало нижче плечей, і не міг надихатися. Грала приємна музика, і хлопець бажав, щоби поїздка ніколи не зупинялася.
Місцину для пікніка знайшли підхожу: глибоке, на диво прозоре озеро, чистий пісок, що поріс травою, поряд затінена галявина для шашлику, за якою починався ліс. Компанія з реготом розкладалася та розпалювала багаття, а Олексій пас очима Олю. Вона скинула футболку й залишилася в червоному купальнику та коротеньких білих шортах, показуючи світові довгі ноги.
Олексій крутився то тут, то там: допомагав хлопцям наколювати шашлики, приніс оберемок хмизу, а потім визвався нарізати овочі разом з Олею. Тупий ніж чавив помідори, перетворюючи їх на криваву кашу, та Олексія це не обходило. Оля щось розповідала про навчання та гуртожиток. Хлопець кивав та підтакував, бажаючи, щоби цей момент тривав вічно.
— Оп, і немає!
Ззаду непомітно підійшов Максим та спритно вихопив шматок огірка з-під ножа дівчини. Та зі сміхом посварила хлопця та удала, що захищатиме решту овочів. Максим сміявся у відповідь, кружляючи навколо дівчини, і примудрився схопити ще й помідор. Червона крапля ляпнула на сіру футболку Олексія. Хлопець з-під лоба зиркав на непроханого гостя — ревнощі від сміху Олі, адресованого іншому, рвали йому серце.
Максима привів хтось із компанії. Для Олексія він був уособленням мужності: високий, плечистий, з м'язистими руками та міцним підборіддям. Олексій ненавидів таких хлопців. Впевнені в собі, вони з легкістю ставали душею компанії та її лідерами, запросто фліртували з гарними дівчатами й домагалися свого. Олексій заздрив їм, ненавидячи своє м'яке біле тіло, слабкі зап'ястки та безвольний рот. Кляв свою невпевненість, боягузтво, через які він не наважувався на важливий крок. Він регулярно вивчав поради в інтернеті, як стати схожим на чоловіків з обкладинки журналів, але марно. Це вимагало стільки часу та зусиль, а вихідний матеріал, на його думку, був такий негодящий, що руки опускалися.
Максим легко ввійшов у компанію: вдало жартував, допомагав смажити шашлики та почувався напрочуд впевнено. Олексій же пив пиво пляшка за пляшкою, щоби підбадьоритися та додати собі куража. Він крутився біля Олі, при цьому регулярно підсідаючи до інших компаній, щоб ніхто не запідозрив його в симпатії до дівчини.
Після шашликів молодь пішла купатися. Вереск відпочивальників луною розносився по окрузі. Максим, звісно ж, чудово плавав, і він же почав кидати дівчат. Просто підіймав їх дужими руками та швиргав у теплу воду. Побачивши захват в очах Олі, уже трохи п'яненький Олексій вирішив і собі спробувати. Він підхопив струнку дівчину, але, навіть у воді, спромігся лиш трохи її підняти та неоковирно впустити, ледь не впавши слідом. Усі зареготали. Олексій спалахнув, але спробував вдати, що так і було задумано. Він втік на берег, де сховався в тінь разом із пляшкою пива.
Максим зробив те, чого не зміг Олексій. Він високо, але обережно підкинув Олю, і та м'яко увійшла у воду, наче професійна плавчиня. Їх захоплено привітала решта компанії.
— Красавчік! — плескав долонею по воді розчервонілий Богдан.
Блідий від гніву Олексій нервово душив пляшку в руці, спостерігаючи за іншими. Поряд із відчиненого авто лунала танцювальна музика, яка тільки погіршувала стан хлопця.
«Всім добре, усі веселяться. Один лише я страждаю, як завжди», — жалів він себе. Пекучий біль невдачі та сорому ятрив йому душу. Він бажав поїхати звідси, але все, що він міг, це сидіти та тамувати біль пивом.
Олексій продирався крізь дедалі густіші чагарники, колюче віття дерло шкіру, але він того не відчував. Хлопець йшов і йшов уперед, не розбираючи шляху, подалі від усіх. Він спіткнувся об камінь і ледь втримався, щоб не впасти. Озирнувся й побачив, що знаходиться на невеликій галявині, густо всіяній камінням. Вибиті дощем брили поросли мохом та рудими лишайниками. Деякі камені стояли вертикально, інші похилилися чи впали за землю, де їх обкрутило чіпкою травою. Вони утворювали неправильне коло з пласким каменем у центрі, на якому стояв ще один, вкритий ледь помітними символами.
Олексій тільки зараз відчув, наскільки втомився. Він почалапав до центрального каменя й усівся, спершися об інший. Прохолодне каміння приємно заспокоювала розпалене тіло. Навколо панувала тиша, птахи мовчали, хоча ще був день.
«Невдаха. Невдаха!» — картав себе Олексій і насолоджувався цим. Він помітив, що тримає в руці пиво, і зрадів — це те, що йому зараз потрібно. Відкривачки не знайшлося, тож він спробував відкрити пляшку об гострий край каменя, на якому сидів. Після другого удару скло тріснуло й частина горлечка відкололася, різонувши йому долоню.
«Та твою ж!» — вилаявся хлопець, щосили гепнувши порізаною рукою об камінь. На мить стало краще, але потім повернувся подвоєний біль. Олексію хотілося заплакати від жалю до себе. Кілька сльозинок зволожили око, він змахнув їх непошкодженою рукою. Кров від пораненої долоні залишила темні плями на старому камені. Олексій тупо дивився на них і не помічав. Перед очима знов пролітали картини його приниження.
Олексій уже добре сп'янів, щоб наважитися на це.
«Якщо він це може, то чому я ні?» — хоробро запитав він себе, заточуючись.
Оля стояла по литки у воді. М'які хвилі торкалися струнких ніг та відразу тікали назад, злякавшись своєї нахабності. Заворожена цією грою, Оля не помітила, як ззаду підійшов Олексій та обійняв її за талію. Хлопець намагався виглядати безтурботно і впевнено (хіба Макс не так себе веде?).
— Що, Ольчик, як справи? — язик заплітався, і вийшло скоріше: «Щольчик, як справи?»
Оля скривилася від смороду пивного перегару, що вдарив у носа. Олексій заточився й ледь не впав, навалившись на неї всією вагою. Дівчина не витримала й ляпнулась у воду, намочивши білі шорти. Олексій опинився зверху і відчув під собою її гаряче пружне тіло, гладку шкіру, запах волосся, від якого паморочилась голова.
— Олю, ти така класна, — забурмотів він, притискаючись до неї. — Ти мені так подобаєшся, завжди подобалася.
Оля ніяково посміхалась та спробувала звільнитися. Їй це не вдалося, а Олексій дедалі розпалювався. Його руки поповзли по нескінченно довгій нозі, тремтячи від бажання.
— Злізь із мене, — зашипіла дівчина, намагаючись вивернутися з-під нього. — Негайно!
— Олю, я люблю тебе, — п'яно белькотів Олексій. Хвиля алкоголю та збудження затуманила голову, зірвавши всі запобіжники. Наче мимоволі, права рука ковзнула до її грудей. Відчувши приємну пружність під мокрим купальником, Олексій застогнав та кинувся цілувати їй шию. Аж раптом дужа рука схопила його за карк та відкинула вбік. Олексій покотився в сухий чагарник, розідравши об колючку ногу. Коли він зрештою підняв важку голову, то побачив Максима, який допомагав Олі встати.
— Ти-и-и, — п'яно захрипів Олексій. — Всюди ти!
— Стули пельку, — відповів Максим, прямуючи до нього. Навіть у такому стані Олексій зауважив, що голос Максима прозвучав мужньо та суворо.
Максим підійшов до хлопця, що поволі підіймався.
— Мерзота, — процідив він, з ненавистю дивлячись на Олексія. — Звали звідси, щоб я тебе не бачив.
П'яна хоробрість охопила Олексія.
— А що ти мені зробиш? Хто ти взагалі такий?
Почали збиратися інші. Вони стояли навколо, тихо перемовляючись та очікуючи на розв'язку.
Максим штовхнув його в груди, й Олексій ледь не впав. Він спробував схопити Максима за футболку, та той без зусиль перехопив його руки і стис у сталевій хватці: нерухомого, безпорадного й жалюгідного. Олексій марно спробував звільнитися.
Хтось засміявся. Кров вдарила Олексію в голову:
— Пусти! Чув, пусти негайно!
— Та пішов ти, — презирливо відповів Максим, розвернув Олексія й дав копняка. Хлопець впав, і тепер реготали всі. Хтось встиг зняти це на телефон.
— Звали звідси, щоб я тебе не бачив, — процідив йому в спину Максим.
Жаль і образа від власної безпорадності затопила Олексія. Він щосили заморгав, щоб ніхто не побачив його сліз.
— Ти пожалкуєш про це, — пробурмотів він, здіймаючись на хиткі ноги. — Я тобі ще покажу.
— Давай, давай, вали звідси, придурок.
Олексій знав, що в нього немає шансів проти Максима. Зі зневажливим виглядом, наче нічого не трапилося, він вийшов із кола, відчуваючи спиною веселі погляди інших. Схопив ще одну пляшку пива та почалапав у ліс, подалі від людей, подалі від ганьби.
Сонце швидко сідало за деревами, галявину оточили самотні сутінки. Олексій зіщулився й сьорбнув пива. Розбите горличко різонуло губу, та він цього не помітив. Сльози знов затуманили зір. Олексій відкинувся на камінь та заплакав.
«Чому, чому я такий невдаха? Чим я це заслужив? — вив він. —
Ненавиджу їх, усіх ненавиджу! Вони сміялися з мене, кепкували».
— Хочеш їм відплатити? — прозвучав тихий, наче шелест листя, голос.
Олексій завмер. Він озирнувся, але нікого не побачив. Голос звучав зовсім поряд.
— Хочеш дати їм те, що вони заслужили? — продовжив голос.
— Що таке? Хто це?!
— Я той, хто може тобі допомогти. Я той, хто може дати тобі силу.
— Дожився, уже чую голоси, — криво посміхнувся Олексій, — цей день не може бути кращим.
— Тобі не ввижається, — провадив голос. Він звучав так приємно та переконливо. — Я справжній.
Наче на підтвердження слів, небо затягнуло важкими хмарами. Різко похолодало, рвучкий порив вітру зі свистом пролетів галявиною, піднявши в повітря листя та камінці. Потім усе зникло. Небо знов розвиднілося, повернулося тепло. Торішнє листя повільно падало, кружляючи, наче руді сніжинки.
— Тепер ти віриш? — м'яко запитав голос.
— Так, — видихнув Олексій.
— Я можу допомогти. Я дам тобі силу, з якою ти переможеш ворогів та відплатиш кривдникам.
— Так просто?
— Мені потрібна лиш твоя допомога.
— Яка? — недовірливо запитав Олексій.
— Сотні років я ув'язнений у цьому камені, — тепер голос звучав сумно та самотньо. — Доки твоя кров не розбудила мене. Як давно я її не куштував... Я допоможу тобі, а ти допоможеш мені звільнитися.
— Але як? Я ж нічого про це не знаю!
— Я підкажу, — підбадьорив голос. — Тобі треба лише погодитися.
Олексій згадав приниження, насмішки, ненависть в очах Олі, презирство в погляді Максима. Вони мають заплатити за це.
***
Їх знайшли грибники. Понівечені тіла студентів валялися коло табору, наче покинуті ляльки. Кров брудними плямами просякла білий пісок. Нажахані грибники викликали поліцію, яка за кривавими слідами дійшла до прогалини в лісі. Там молодий хлопець, геть заюшений кров'ю, яка перетворила обличчя на страшну маску, схилився над непритомною дівчиною, що лежала на старому камені. Скляні очі дивилися на верхівки сосен, що гойдалися вітром, а на обличчі застиг вираз жаху. Кров зросила камінь, траву, усе навколо. Хлопець щось вигукував, здіймав руки та смикано жестикулював.
— То ти в це віриш? — Андрій, молодший слідчий, закрив теку зі справою та потягся за сигаретами. Чмихнула запальничка, і кімнату наповнив сивий дим.
— Та придурок він, — відповів старший колега, Дмитро Іванович. Він кидав палити, тож встав і відчинив вікно, впустивши в тісний кабінет свіже повітря.
— Повний маніяк, схибив на магії та ритуалах, ось і вся відповідь, — продовжив він і ввімкнув електрочайник. Той затишно зашумів, обіцяючи чашку міцного чорного чаю.
— Так, наглухо відморожений тип. Добре, що хоч дівчина вижила, — погодився Андрій. Він промовчав про те, наскільки переконливо заарештований заперечував вину.
— Ну ти того, не заганяйся, — старший слідчий відчув у голосі товариша невпевненість. — Всі вони такі переконливі на допитах, аж гидко. Ти пам'ятай — закриєш цю справу й тебе точно підвищать. Але спершу, не вір казочкам цього мерзотника.
Андрій не відповів. Бог свідок, Дмитро Іванович мав рацію. Це підвищення йому конче потрібне. Дружина знов вагітна, у гуртожитку їм затісно, що й казати, коли з'явиться друга дитина.
— Чай будеш? — запитав старший слідчий і поставив на стіл дві чашки. — Я ж тут народився і виріс. Про ці місця й не таке кажуть.
— І що кажуть?
— Та маячню повну. Мовляв, колись давно, коли Україною скакали козаки та інші добрі хлопці, у село прийшов зайда. Дивний мужик, багато років провів у полоні в Туреччині чи ще де. Побудував хатку на околиці, та й жив собі окремо від інших. Ну, а народ що — побачили, що він нелюдимий, та і прозвали відьмаком. А в той рік трапилася страшна спека та неврожай. І наступного року теж. Усе, що можна було, з'їли, уже ладні були одне одного їсти. А тут цей дядько приходить та й каже:
— Я зроблю так, щоби повернулася гарна погода, і врятую вас від голоду. Але мені для цього потрібен доброволець.
Ну, народ пометикував, зрозумів, що так і так вмирати, та й погодилися. Вибрали, значить, добровольця та й віддали мужику. Той повів його в ліс. Цей самий, до речі. Щось там всю ніч робив, й ось тобі — наступного ж дня пішов рясний дощ. Усе сталося, як він і обіцяв. І врожаї пішли, і погода щодня, як на замовлення. Селяни-то не дурні, розкумекали, як він це зробив, чаклунством тобто. А за тим результат їх влаштував, то ж вони й не проти були.
Дмитро Іванович шумно сьорбнув чаю, втер вуса та продовжив:
— Багатіли потрошку, процвітали. А дядько тим часом здобув незаперечний авторитет серед селян та й почав свій культ розвивати. Секту влаштував, по-нашому. Міцно вхопив владу у свої руки, втерся до пана в довіру, усіх інших підім'яв та залякав. Хто проти був, ті дивним чином помирали. Церкву, значить, православну зачинили, батюшку в озеро, ну й почали вони всілякі огидні ритуали проводити та жертвоприношення влаштовувати. То заїжджих для цього використовували, то місцевих, кого не сильно любили, хапали.
Ну ото якийсь час вони так жили та добра наживали, аж поки дурна слава про це село не дійшла до губернатора, який відправив загін військових, з полковником на чолі. Той швидко розслідував справу, посивів трошки від побаченого, та й заарештував головних діячів разом із чаклуном. Сектантів, значить, покарали та відправили в заслання, а ватажка прям на місці, де він провадив жахливі ритуали, і стратили. Не витримав полковник тяжкої долі, не те, що ми з тобою. Ну, село потроху повернулося до звичайного життя, забули культ, як страшний сон, церкву знов відкрили. Але чутки про це ще довго в пам'яті народній жили та ширилися.
Побачивши розширені очі колеги, Дмитро Іванович засміявся.
— Розслабся, це ж казки.
— Та така історія, — труснув головою Андрій, — навмисне не придумаєш.
— Історії-то не страшно, а от коли бачиш реальні трупи, як у справі цього молодчика, от тоді жахаєшся. Але з часом призвичаїшся, так що не переживай. Втягнешся.
Старший слідчий підвівся, зі скреготом відсунувши стільця.
— Ну, досить на сьогодні. Я пішов, ти, як закінчиш, не забудь усе зачинити.
Андрій кивнув. Він сидів, курив та дивився в брудне вікно. Так, легенди — то легенди. Якщо в їх основі й лежало щось справжнє, то воно давно перекрутилося та перебрехалося. Чаклун, культ, жертвоприношення. Це б добре підійшло для якогось містичного оповідання, але аж ніяк не для карної справи.
Одна річ не давай спокою. Коли вони виїздили на місце злочину, коли брали цього ненормального, він відчув незрозумілий жах, що скував йому легені так, що він і дихнути не міг. Вітер несамовито ламав дерева, скрізь літало листя та гілля. Неповний місяць освітив галявину, наче сцену в театрі. І молодший слідчий міг би заприсягнутися, що над каменем, на якому лежала бідолашна дівчина, схилилася довга темна тінь. Можливо, то була гра уяви в місячному сяйві, помножена на жах кривавої сцени. Але разом із рвучким вітром він почув тихеньке:
«Я можу допомогти. Я дам тобі те, що ти хочеш».
