Болюча випадковість

Випадковість за своєю природою трапляється неочікувано. Так само неочікувано мені до рук потрапила ця книга, яка коштувала сто гривень на пиріжок та чай милій бабусі з переходу. Ранкова прохолода супроводжувала невдоволених сов та жайворонків, які оминали продавчиню, поспішаючи закінчити день. Торгівля певно була не дуже прибутковою, адже, як вона сама казала, “серед цього непотрібу й читати нічого”. Жалість змусила мене ненадовго затриматися. Простягаючи гроші, вже було видно, як стара уявляє свій смачний сніданок. В пориві радощів, вона захотіла мені віддати одну з книг. В мить бабуся стала дуже активною таЩ постійно промовляла: “Я тут таку книжку маю, любонька, от вона варта уваги. Зараз, де ж це вона. От, ти візьми почитай, бери, не соромся. Хороша, хороша літературка. І автор нічогенький.”  Тоді ця жінка навіть не зрозуміла, як сильно недооцінила те, що так легко віддала. 

Темна кімната, освітлена лише місячним сяйвом, надійно ховає в собі. Я сиджу на ліжку, ніби в гіпнозі. Дивлюся на білу стіну, шукаю там написаного рішення. Важкий ланцюг в моїй голові закручується в петлю, яка й буде моїм фіналом. 

– Вбити… мені доведеться вбити…

На ранок йтиму слухати свій вирок (вітальні слова) доктора Харизмаченка. Його промова тяжким пророцтвом лягла на мої плечі. А кушетка, на якій я лежу, відчувається душевним трибуналом.

– Поздравляю вас, мамаша. Десятий тиждень тільки, але відчуваю, що буде богарит.

– Як, десятий?

Лікар:

– Ну так. Ось, подивіться. Чи ви може не раді? Що… залетіла, га?

Я:

– Та ні, просто… рада дуже. Хвилююся.

– Ааа, ну-ну. А ви знаєте, часто до мене такі заходять… питають, чи можна ще щось зробити… то не моє діло, канєшно, але я руки в крові марати не хочу. Завжди таким на двері вказую. Ну добре, ось вітаміни. Приймайте їх. Через два тижні до мене знову.

Лязкіт гумових рукавиць пострілом влучив у мою свідомість. Я виходжу з кабінету. Бачу зачарованих фанатиків, які щасливо рахують тижні до омріяного щастя.

До мого ж можна простягнути рукою і навіть не треба чекати дев’ять місяців. До здобуття наукового ступеня та отримання гранту в закордонний ВНЗ залишилося всього лиш нічого. Всі мрії та плани враз зруйновуються. Знищуються хвилями небажаного материнства. 

– Уяви собі. Зінка з сусідньої вулиці залетіла. Пішла аборт робити. 

– … (мовчу)

– Ні сорому, ні совісті. Добре, що ти не така. 

Я відсторонено:

– Звісно, не така. Навчання перш за все. Викладачі великі надії покладають.

Мама: 

– То добре. Вчися наполегливо. Всім знайоми ад ставлю. Кажу, що в тебе на першому місці кар’єра. 

Я:

– Це так…кар'єра… 

– В тебе все добре? Звучиш дуже схвильовано.

– Так, все добре, мамо. Я піду. Цілую.

Це рішення кружляє наді мною, як гриф над майже живою антилопою. Дім – мій тимчасовий прихисток. Тут навіть меблі розуміють.

– Я хочу побачити світ, Льоль. Розумієш, я не готова до такого. 

– Мда, це зальот, звісно… і в прямому, і в переносному… 

Цей жарт лезом різнув по серцю. Я не хотіла це так сприймати. Тікала від гнітючої реальності.

– …Вибач, – чутно було провину в її голосі. Інколи вона буває занадто байдужою.

Я:

– Що мені робити?

Льоля:

– Що-що… звісно, не залишати дитину. Чи ти хочеш, як моя мама, казати дитині, що то вона винна, що ти не стала професоркою… чи ким ти там хочеш бути.  Хто б що не казав… вбивство, безвідповідальність, а треба тверезо дивитися. Сім’я повинна з'явитися заради, а не через дитину.

– Добре, наберу тебе ще.

Залишився день… чи правильне рішення я роблю. Я боязко доторкнулася рукою до живота… злякавшись себе, в ту ж мить забрала її. 

Я кат… 

Мучитель невинної душі…

Проте… там навіть ще душі як такої немає. На мене чекає світ, я хочу його підкорити.

Що ж подумають люди, що мама скаже… А чи дізнається вона, якщо їй ніхто не розповість… 

Яка різниця, в кого і що в голові. Я не повинна зараз жертвувати собою… в мене ще все попереду, а це була випадковість… випадковість, від якої я легко позбудуся.

Я беру себе в руки і твердо вирішую йти до кінця. Легка накидка на голе тіло тяжкими кайданами лягає на плечі. Кожен крок важить з півтони. Операційний стіл стає моральним ешафотом для мене і могилою для неї. Світло здоровенної лампи світить мені в обличчя, ніби слідчий, який влаштовує допит за скоєний злочин. Мої очі заплющуються під важкістю провини. Тіло стає хвилею, єдина думка в моїй голові ехом супроводжує мене до кінця. 

“Вибач… я вбивця, але й людина.”

18/03/24


P.S.: на написання цього твору мене надихнуло завдання з курсу “Основ літературної творчності“ - стилізація. Варто було обрати автора/-ку, описати головні стильові моменти його/її творів та спробувати використати їх при написанні власного оповідання. Отож, спробуйте здогадатися, стиль якого автора я використала для цього завдання.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Svitlana Burmistrova
Svitlana Burmistrova@B0AZBmpIYj6pYdD

34Прочитань
0Автори
1Читачі
На Друкарні з 12 жовтня

Більше від автора

  • Forgetting is good for you

    "You have to leave the past behind and move on!" How often have you heard this phrase? And have you been able to let go of the past as easily as this phrase?

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається