Випадковість за своєю природою трапляється неочікувано. Так само неочікувано мені до рук потрапила ця книга, яка коштувала сто гривень на пиріжок та чай милій бабусі з переходу. Ранкова прохолода супроводжувала невдоволених сов та жайворонків, які оминали продавчиню, поспішаючи закінчити день. Торгівля певно була не дуже прибутковою, адже, як вона сама казала, “серед цього непотрібу й читати нічого”. Жалість змусила мене ненадовго затриматися. Простягаючи гроші, вже було видно, як стара уявляє свій смачний сніданок. В пориві радощів, вона захотіла мені віддати одну з книг. В мить бабуся стала дуже активною таЩ постійно промовляла: “Я тут таку книжку маю, любонька, от вона варта уваги. Зараз, де ж це вона. От, ти візьми почитай, бери, не соромся. Хороша, хороша літературка. І автор нічогенький.” Тоді ця жінка навіть не зрозуміла, як сильно недооцінила те, що так легко віддала.
Темна кімната, освітлена лише місячним сяйвом, надійно ховає в собі. Я сиджу на ліжку, ніби в гіпнозі. Дивлюся на білу стіну, шукаю там написаного рішення. Важкий ланцюг в моїй голові закручується в петлю, яка й буде моїм фіналом.
– Вбити… мені доведеться вбити…
На ранок йтиму слухати свій вирок (вітальні слова) доктора Харизмаченка. Його промова тяжким пророцтвом лягла на мої плечі. А кушетка, на якій я лежу, відчувається душевним трибуналом.
– Поздравляю вас, мамаша. Десятий тиждень тільки, але відчуваю, що буде богарит.
– Як, десятий?
Лікар:
– Ну так. Ось, подивіться. Чи ви може не раді? Що… залетіла, га?
Я:
– Та ні, просто… рада дуже. Хвилююся.
– Ааа, ну-ну. А ви знаєте, часто до мене такі заходять… питають, чи можна ще щось зробити… то не моє діло, канєшно, але я руки в крові марати не хочу. Завжди таким на двері вказую. Ну добре, ось вітаміни. Приймайте їх. Через два тижні до мене знову.
Лязкіт гумових рукавиць пострілом влучив у мою свідомість. Я виходжу з кабінету. Бачу зачарованих фанатиків, які щасливо рахують тижні до омріяного щастя.
До мого ж можна простягнути рукою і навіть не треба чекати дев’ять місяців. До здобуття наукового ступеня та отримання гранту в закордонний ВНЗ залишилося всього лиш нічого. Всі мрії та плани враз зруйновуються. Знищуються хвилями небажаного материнства.
– Уяви собі. Зінка з сусідньої вулиці залетіла. Пішла аборт робити.
– … (мовчу)
– Ні сорому, ні совісті. Добре, що ти не така.
Я відсторонено:
– Звісно, не така. Навчання перш за все. Викладачі великі надії покладають.
Мама:
– То добре. Вчися наполегливо. Всім знайоми ад ставлю. Кажу, що в тебе на першому місці кар’єра.
Я:
– Це так…кар'єра…
– В тебе все добре? Звучиш дуже схвильовано.
– Так, все добре, мамо. Я піду. Цілую.
Це рішення кружляє наді мною, як гриф над майже живою антилопою. Дім – мій тимчасовий прихисток. Тут навіть меблі розуміють.
– Я хочу побачити світ, Льоль. Розумієш, я не готова до такого.
– Мда, це зальот, звісно… і в прямому, і в переносному…
Цей жарт лезом різнув по серцю. Я не хотіла це так сприймати. Тікала від гнітючої реальності.
– …Вибач, – чутно було провину в її голосі. Інколи вона буває занадто байдужою.
Я:
– Що мені робити?
Льоля:
– Що-що… звісно, не залишати дитину. Чи ти хочеш, як моя мама, казати дитині, що то вона винна, що ти не стала професоркою… чи ким ти там хочеш бути. Хто б що не казав… вбивство, безвідповідальність, а треба тверезо дивитися. Сім’я повинна з'явитися заради, а не через дитину.
– Добре, наберу тебе ще.
Залишився день… чи правильне рішення я роблю. Я боязко доторкнулася рукою до живота… злякавшись себе, в ту ж мить забрала її.
Я кат…
Мучитель невинної душі…
Проте… там навіть ще душі як такої немає. На мене чекає світ, я хочу його підкорити.
Що ж подумають люди, що мама скаже… А чи дізнається вона, якщо їй ніхто не розповість…
Яка різниця, в кого і що в голові. Я не повинна зараз жертвувати собою… в мене ще все попереду, а це була випадковість… випадковість, від якої я легко позбудуся.
Я беру себе в руки і твердо вирішую йти до кінця. Легка накидка на голе тіло тяжкими кайданами лягає на плечі. Кожен крок важить з півтони. Операційний стіл стає моральним ешафотом для мене і могилою для неї. Світло здоровенної лампи світить мені в обличчя, ніби слідчий, який влаштовує допит за скоєний злочин. Мої очі заплющуються під важкістю провини. Тіло стає хвилею, єдина думка в моїй голові ехом супроводжує мене до кінця.
“Вибач… я вбивця, але й людина.”
18/03/24
P.S.: на написання цього твору мене надихнуло завдання з курсу “Основ літературної творчності“ - стилізація. Варто було обрати автора/-ку, описати головні стильові моменти його/її творів та спробувати використати їх при написанні власного оповідання. Отож, спробуйте здогадатися, стиль якого автора я використала для цього завдання.
