Першим, що Ґатто відчув, коли отямився, був запах, точніше, цілий букет запахів: одні сильніші, інші — ледь уловимі. Запахи деревини, сирої землі, хлороформу та… гниття? Трупний сморід, зовсім слабкий, але його не сплутаєш ні з чим, кому як не йому знати? Тіло заніміло та не слухалося. Він лежав на спині, на чомусь твердому. Нарешті Ґатто зміг поворухнути складеними на грудях руками та простягнути їх уздовж тіла. Приплив крові викликав неприємне поколювання, коли ж воно минуло, пальці відчули гладеньку, холодну тканину. Шовк? Атлас? А під тканиною відчувалися дошки. Жах усвідомлення вмить вирвав Ґатто із заціпеніння, він смикнувся, спробував підвестися та вдарився лобом о таке саме оббите тканиною дерево. Гарне ліжечко вони для нього зробили, тварюки! І де тільки труну такого розміру знайшли? Що ж, це мало колись статися. Він забагато знав про боса та його справи, зокрема те, що він віддає донові не все, що слід. До того ж, Ґатто вистачило нахабства обурюватися тим, що він та його команда заробляють менше за всіх, виконуючи найбруднішу роботу. Спочатку прибрали його людей, усіх шістьох, одного за одним, кожного в дуже вигадливий та жахливий спосіб — бос завжди любив вражати. Тепер нарешті черга дійшла до Ґатто, його приспали хлороформом, запхали до ящика та поховали живцем. Секундний жах поступився місцем гніву і сердився Ґатто насамперед на себе. Як він міг так схибити?! Він, такий пильний та обережний. І завжди абсолютно тверезий. Це напевно були покидьки Лучано, більше ніхто б не наважився. Не хотілося помирати, не помстившись за тих, кого вважав своєю родиною, нехай і не найкращою. Та й узагалі не хотілося помирати, Ґатто ще й тридцяти немає.
Люди часто називають любов теплим почуттям, але Ґатто завжди знав — по-справжньому зігріває не любов, а ненависть. Вона змушує кров вирувати, серце битися частіше, ненависть надає сил і може бути найкращим стимулом вижити за будь-яку ціну. Але він розумів, що зараз його лють не найкращий помічник. Тут потрібно те, чим він завжди славився, риса, завдяки якій він став ідеальним убивцею — його дивовижна холоднокровність. В будь-якій ситуації він діяв помірковано, зважено, логічно і ніколи не втрачав самоконтролю. Ґатто, попри його величезний зріст, примудрявся підкрадатися до «клієнтів» непоміченим, саме за здатність ходити цілком беззвучно він отримав своє прізвисько*. А також за те, що в нього, схоже, було дев’ять життів. Котре там зараз? Він завжди правильно оцінював власні сили та сили супротивників, легко оминав будь-які пастки та ніяка небезпека не могла вибити його з колії. Здавалося, Ґатто не знає, що таке страх, але це було не так. Він боявся, як і всі люди, просто не давав жодному почуттю взяти гору над собою.
Важко опанувати себе, лежачи в домовині, але Ґатто намагався думати холоднокровно, абстрагуючись від перспективи лютої смерті. «Міркуй. Аналізуй. І швидко, часу немає. Кликати на допомогу марно: люди Лучано напевно ще не пішли — минуло зовсім мало часу відтоді, як мене зарили, судячи з того, що мені досі є чим дихати. Почувши звуки з-під землі, вони просто стоятимуть над моєю могилою, доки все не стихне. Навіть якщо вони поїхали, сторож цвинтаря підкуплений, від нього допомоги годі й чекати. Лупити кулаками в кришку теж марно, я все одно не зможу її пробити, тільки здеру руки до крові, а вони мені потрібні цілими. Єдиний варіант — спробувати підняти кришку і, якщо вийде, відкопатися. Можливо, її навіть не прибито, труна, схоже, не з дешевих, отже, має закриватися, як футляр. До того ж, я добре знаю ледачих гівнюків Лучано — вони все роблять абияк, тож і зарити могли не надто глибоко. Шанс є.» З усієї сили він уперся долонями в кришку труни, та не піддавалася. «Ні, так не вийде.» Гатто перевернувся на живіт і вперся спиною. Кришка не посунулася ані на міліметр. Він намагався знову і знову, а дихати тим часом ставало все важче. Ґатто охопив відчай, над ним два метри щільно втрамбованої землі — все марно… «Заспокойся, трясця твоїй матері! Не дихай так часто, треба берегти повітря». А може вже й не треба? Може, краще навпаки дихати дуже швидко та поверхнево? Здається, це називається холотропним диханням, він колись читав про таке. Воно викликає кисневе голодування мозку. Він знепритомніє та помре у відключці. «Не смій навіть думати про таке! Борися до останнього, сучий сину!» Нелюдські зусилля, а результату — нуль. Повітря вже обпікало легені, здавалося, що вони зараз розірвуться. У вухах гуло, Ґатто відчував, як піт струменить його обличчям. Можливості будь-якої людини мають межу. «Ні, я не помру! Не зараз. Ну ж бо, тисни, бастардо!» Це слово було для нього найстрашнішою образою. Так називати Ґатто міг тільки він сам, усі інші, хто спробував, давно вже там, куди тепер відправили його — на кладовищі. Жахливе напруження всіх м’язів, крик, більше схожий на ревіння пораненого звіра — і щось клацнуло… Кришка труни ледь помітно піднялася, у вузьку щілину посипалася земля. Ґатто просунув туди руку, занурюючи пальці в трохи вологий ґрунт. Натхненний успіхом, він несамовито бив плечем у кришку і зміг посунути її ще більше. Тоді він закрутився як вуж, загрібаючи в труну землю і намагаючись вилізти. Дихати вже не було чим, в очі, ніздрі та до рота набилося землі з хробаками, але нарешті обидві руки обдало холодним нічним повітрям, Ґатто розкидав ґрунт і все-таки вибрався. Він розірвав на грудях дорогий костюм та сорочку, довго відкашлювався та відпльовувався, стоячи навколішках, а потім, знесилений, повалився горілиць. Він ніяк не міг надихатися, кожен вдих був наче ковток води у пустелі. Було тихо, вітер доносив аромат нічних фіалок — хтось висадив на сусідній могилі живі квіти. Нічого не було видно. Ґатто і вдень бачив не дуже добре — його вже не вперше намагалися вбити, під час одного з замахів він отримав травму обох очей, унаслідок якої був не дуже вправним у стрільбі і охочіше працював ножем, удавкою або й руками. Про темну, безмісячну ніч годі й казати, але він знав, що поруч нікого немає. Люди Лучано поїхали, інакше Ґатто вже отримав би лопатою по голові. Він розсміявся страшним, хриплим сміхом — голос був безнадійно зірваний. Ґатто думав, що після цієї пригоди напевно посивіє, але яке це має значення? Він знову вижив. Отже, ще не всі котячі життя витрачено. Бос лишив його на десерт і обрав для нього найжахливішу страту — поховання живцем, але прорахувався. З такими, як Вітторіо Еспозіті, тихий та нещадний кіт-убивця, треба діяти напевно. Чи не була дорога труна даниною поваги сильному супротивникові? За це він, можливо, вб’є боса швидко та безболісно. А ось тим, хто порішив хлопців Ґатто, без сумніву, не позаздриш — він теж має непогану уяву. Скоро весь Таранто гудітиме.
*gatto — в перекладі з італійської «кіт».
