— Він живий?
— Так. — Голос Наставника лунає ніби здалеку, хоч сам він зовсім поруч, його руки обережно підтримують голову неофіта. Юнак повільно розплющує очі, стеля храму така висока, що зовсім губиться у темряві. Холодно й незручно лежати на кам’яних плитах підлоги, але підвестися немає сил. Хтось (молодший жрець?) підносить до його вуст чашу з терпким відваром трав, грибів та коріння.
— Що ти бачив? — Питає Наставник.
— Може, дати йому краще прийти до тями і трохи відпочити? Все-таки не кожного дня вирушаєш у таку мандрівку. — Так, це один із молодших жерців, але хто? Голос ніби знайомий, але обличчя у напівтемряві не розгледіти.
— Ні. Якщо він знову засне хоч на мить, то забуде все. Спочатку він має розповісти, що бачив. Ти щось пам’ятаєш?
— Я... бачив... дивний світ, — пересохлий язик рухається важко, горло ніби набите ганчір’ям. Попити б ще трохи! Але Наставник чекає на розповідь, — там усе у відтінках крові, іржі та лави вулкану, і незрозуміло, де закінчується земля і починається небо, а стовбури дерев важко відрізнити від колон. Я йшов стежкою, що була вкрита м’яким мохом, схожим на червоне хутро і вона привела мене до палацу чи храму з безліччю входів, виходів, високих арок… та сходів. Вони були скрізь, навіть на стелі.
Юнак замовкає, свідомість загрожує будь-якої миті залишити його. Наставник злегка трусить за плече.
— Прокинься! Розповідай усе, що бачив, не впусти жодної дрібниці — це дуже важливо. Що там ще було?
— Там горять незгасні світильники та свічки, що не тануть, скільки б не горіли — їхній віск червоний, мов кіновар. Підлога та стіни вкриті тим самим мохом, що й ззовні, а подекуди висять шкури чудернацьких звірів, давно вимерлих і таких, що їх в нашому світі й не було ніколи. Я блукав нескінченними коридорами, заглядав до просторих залів та кімнат крихітних, як монаші келії. В деяких залах стояли накриті столи, але замість страв у тарілках і на тацях було каміння. Що було в келихах я не роздивився, але мені здалося, то був пісок… — Неофіт морщить лоба, намагаючись пригадати. — А ще там на стінах були нанесені знаки, окремі й цілі написи з них, що сяяли золотавим світлом.
Наставник пожвавлюється:
— Написи? Ти зможеш їх відтворити?
— Не впевнений… Коли я заплющую очі, то ніби бачу їх перед собою, але чи зможу зобразити… не знаю.
— Не хвилюйтесь, — втручається молодший жрець, звертаючись до Наставника — Головний Жрець має засоби, які допоможуть йому пригадати. А пише Самдан добре. І малює.
Неофітові не хочеться думати про те, що це за засоби — ще якісь майже смертельні отрути, чи щось інше, не менш небезпечне.
— Ти бачив там якихось живих істот? — Веде далі Наставник.
— Живих?.. Я бачив тварюк, схожих на напівлюдей-напівзмій… чи величезних… хробаків? Із майже людськими обличчями та руками. Вони повзали коридорами і не зважали на мене, ніби не помічали. В цьому світі ніхто не розмовляє, там узагалі не чутно ані звуку, навіть свічки не потріскують. І кожен крок пом’якшує мох. Запахів я теж не відчував.
Важкі повіки зрадницьки опускаються, юнак позіхає.
— Ні, не спати. Потерпи ще трохи. Ти бачив Безликих?
Самдан чіпляється за голос Наставника з останніх сил.
— Так. Гадаю, то були вони. Їхні голови вкриті напівпрозорими серпанками, але мені здалося, що в них усіх під ними однакові обличчя. А ще я бачив Віщих Повішених. Їх троє, як і пишуть у Одкровеннях, і вони настільки великі, що я не зміг роздивитися у вишині їхні голови, а якби наважився спитати їх про щось і вони відповіли, не почув би відповіді.
— Якщо ти брешеш, твій язик почорніє та відпаде. — Наставник не підвищує голос, у цьому немає потреби. Юнак здригається і трохи трунку з чаші, що хитнулася в руці молодшого жерця, проливається на його одіж.
— Він каже правду. З такими речами не жартують. — Молодший жрець намагається здаватися спокійним, його блідість непомітна у тьмяному світлі смолоскипів.
— Як далеко ти зміг зайти? — Продовжує Наставник. — Ти дістався до Серця?
— Так. Я довго спускався гвинтовими сходами, доки не опинився в безкрайому підземеллі. Там було озеро, води якого були як розпечене до червоного залізо, але я не відчував його жару. В центрі була пульсуюча сфера, що іскрилася блискавками, на її боках загорялися й згасали написи, такі ж, як і на стінах храму. Я думаю, то й було Серце. Безликі йшли до нього вузьким містком через озеро і, опинившись під ним, зникали. Сфера ніби поглинала їх. Куди вони потрапляли після того я не знаю. Я відчував, що мені з ними неможна, а як повернутися не пам’ятав. Далі я почув ваш голос, відчув, як ви плескаєте мене по щоках і прокинувся.
— Ти можеш встати? — Питає молодший жрець. Юнак дуже повільно здіймається на ноги, хитається, його підтримують обіруч.
— Що ж, вітаю. Ти пройшов Випробування, Самдане. — Зараз у голосі Наставника звучить утомлене полегшення. — Ти зміг побачити Серце, повернутися зі світу Безликих живим, лишитися собою і принести Одкровення, що буде записане. Ти довів, що гідний стати молодшим жерцем.
