— Сьогодні твоя черга розповідати Нікі казку на ніч.
— Люба, я так утомився на роботі, спати хочу. Може, краще ти їй почитаєш?
— Твої казки подобаються їй набагато більше, за будь-які книжки. Не знаю вже чим. Якби мені таке в дитинстві розповідали, нічні жахіття було б гарантовано.
— Ну, Нікі не така ніжна квіточка, налякати її чимось складно — в мене вдалася. Казка має готувати дитину до труднощів життя і небезпек, які чатуватимуть на неї. Я так думаю. Якщо ж ти вважаєш, що я розповідаю надто страшне, то й почитай їй щось добре. Про поняшек там, дружбу, магію. Або сама вигадай.
— У мене не така багата уява, як у тебе. Ріку, я серйозно. Ти весь час у роз'їздах, дитина тебе місяцями не бачить. Їй треба більше живого спілкування. Скоро Нікі доведеться піти до школи, якщо ми вирішили нарешті осісти. Треба працювати над соціалізацією, ми вже й без того багато впустили. І... ти ж сам казав, ніякі освітні чи розважальні програми не замінять живе тепло. Їй потрібен тато.
— Гаразд. Але наступного разу «культурну програму» забезпечуєш ти.
***
— То яку історію тобі розповісти? Веселу чи сумну?
— Страшну! І з пригодами!
— Он як. А ти потім знову спати не зможеш. Мама таке не схвалює.
— Я не могла заснути не тому, що злякалася! Я не боягузка! Просто мені було так цікаво, що буде далі, що я сама вигадувала продовження всю ніч.
— Звісно, ти не боягузка, хто таке казав! Ти в мене найсміливіша дівчинка. Що ж, тоді доведеться розказати коротеньку історію без продовження, фінал якої ти дізнаєшся вже сьогодні. Отже, страшні пригоди. Гм-гм... Зазвичай, казки починаються з «були собі». Наприклад, «були собі дід та баба», чи «була собі одна прекрасна принцеса і звали її, ну, скажімо, Ніколь».
— Ні, не хочу про принцес, вони нудні, хочу про піратів! Або про космодесантників.
— Історія не про піратів, але там буде злочин — викрадення. Це незвичайна казка, тож починається вона не з героїв, які десь там собі жили, а... з міста. Було собі місто на березі океану, велике, світле й гарне.
— Таке як наше?
— Трохи менше, але красивіше. То ти слухатимеш чи перериватимеш увесь час? У середмісті були квартали корпорацій із білими багатоповерхівками, що сяяли дзеркальним склом, повітряними переходами між будинками, та садами на дахах. Через автостради були перекинуті тонкі, наче мереживні мости для пішоходів, між будинків ширяли антиграви, стилізовані, за модою того часу, під старовинні дирижаблі. Ой, ти ж, мабуть, не...
— Я бачила дирижабль! У книжці.
— В обідню перерву корпарі могли відпочити в одному з зелених парків із фонтанами. А ввечері, після роботи, коли сонце, що сідало в океан, забарвлювало місто спочатку в жовтогаряче, а потім у багряне, вони їхали до своїх охайних котеджів у передмісті, з яскраво-зеленими газонами, світлими доріжками та трояндовими кущами. Деякі багатії мешкали не в котеджах, а у справжніх палацах, що також імітували архітектуру минулих часів. Звісно ж, у цього міста, як в будь-якого іншого, був і темний бік. Були й там свої бідні та знедолені, але навіть вони пишалися тим, що живуть саме там, а не деінде.
— А як називалося це місто?
— Нехай буде... Дейдрім Сіті. І воно могло би бути містом мрії, якби там не заправляли багатії, що почувалися всесильними хазяями, яким усе дозволено, будь-яке свавілля. Найпаскуднішим із них був такий собі Джуд Неробськи — якесь велике цабе в корпорації Dream Big. Він вважав увесь Дейдрім своєю забавкою, зневажав закон і справедливість, бо купив усю місцеву поліцію з тельбухами, нікого не боявся і робив, що заманеться. А якщо чогось хотів, то обов'язково це отримував.
— А який він був? Мабуть, бридкий дуже!
— Радше навпаки. Багатії не бувають потворними, бо вони можуть змінити в собі геть усе, що прийнято вважати негарним. Потворною була лише його душа. Щоправда, в Джуда була дурнувата зачіска — зализаний набік чуб, як у Гітлера, що дуже пасувало його лихій натурі. Ти, напевно, не знаєш, хто такий Гітлер. Був такий покидьок в історії людства.
— Знаю, я його в навчальному фільмі бачила!
— Моя ж ти розумниця! Я в свої шість років такого не знав. Важко було сказати скільки Джудові років, багатії ж не старіють — всередині може все на порохню перетворитися, а пика з натуршкіри гладенька. А ще він мав чорні металеві кібер-руки і вихвалявся, що може запросто розтрощити ними людині голову.
— Він, що, на війні був? Як ти?
— Ні, доню. Корпарі не воюють. Точніше, вони це роблять чужими руками. Вони тільки зі слабкими та беззахисними сміливі.
— А де ж він тоді свої руки загубив?
— Він їх просто замінив. Далеко не всі люди ставлять собі штучні кінцівки через те, що втратили власні, деякі роблять це... через моду, або щоб бути сильнішими. В багатих свої примхи. Всі в місті знали Джуда Неробськи, боялися та поважали, бо дУрні, зазвичай, поважають тих, кого бояться, а дурних людей завжди більше ніж розумних. Так ось, одного чудового травневого вечора, він повільно летів містом у своєму неймовірно дорогому антиграві найсучаснішої моделі, цмулив коктейль та витріщався у вікно на під'рум'янені загравою вулиці Дейдрім Сіті. Аж раптом Джуд звернув увагу на пару, що стояла на мосту обійнявшись, та милувалася заходом сонця. Він наказав бортовому комп'ютеру зменшити швидкість, щоб краще роздивитися закоханих. Хлопець був цілком звичайний — хлопець як хлопець, а ось дівчина була... прекрасна. Висока й струнка, з білою як мармур шкірою, в своєму світлому комбінезоні вона нагадувала античну статую. Її волосся було дуже довгим і світло-рудим. Неробськи як міг наблизив зображення з відеокамер, щоб роздивитися обличчя — воно теж було бездоганним, а очі блакитними, як небо. Незнайомка щасливо й безтурботно всміхалася, щось казала своєму супутникові, а потім вони поцілувалися. Джуд так стиснув склянку з коктейлем, що вона тріснула в його залізній руці. Ця жінка мала належати йому! Він звик ставитися до людей, як до речей, отримувати все, чого забажає, а ще він дуже любив руйнувати чуже щастя, бо, навіть маючи все, лишався страшенно заздрісним. Неробськи прогнав зображення дівчини по базі, де зберігалися дані про всіх мешканців міста і дізнався, що її звати Еммелін Гарт, їй двадцять чотири роки і вона рік тому вийшла заміж за Фредріка Гарта — того самого хлопця на мосту. Тоді ж вони й переїхали до Дейдрім Сіті, бо він знайшов тут роботу. Діставшись додому, Джуд зробив кілька дзвінків потрібним людям і йому повідомили адресу й усі контакти Еммелін. Тепер він міг діставати її повідомленнями з пропозицією сходити на побачення, що й робив із різних акаунтів, бідолашна ледь встигала його блокувати. Вона кохала свого чоловіка і не збиралася зустрічатися ні з ким іншим. Навіть коли Джуд назвав їй своє справжнє ім'я її це не вразило. Фредові Еммелін нічого не сказала, бо не хотіла його засмучувати, до того ж вона була впевнена, що настирливому багатієві скоро набридне ця гра і він від неї відчепиться. Але не варто було недооцінювати впертість Неробськи. Він сам вистежив Еммелін, перестрів під будинком, казав, що закохався в неї з першого погляду, обіцяв золоті гори. Та чітко дала зрозуміти, що її все це не цікавить. Але корпар не збирався здаватися, багато років йому ніхто не відмовляв і це лише розпалило його азарт. Найкращі хакери компанії Dream Big зламали для нього всю міську систему відеоспостереження і налаштували її так, щоб де тільки Еммелін не потрапляла в поле зору камер, її зображення одразу ж надсилалися Неробськи і він роздивлявся їх годинами. Ось Еммелін замовляє каву з круасаном у забігайлівці, ось фарбує губи перед дзеркалом у вбиральні, поправляє панчоху, приміряє сукню в магазині, просто йде вулицею та всміхається власним легким і приємним думкам. Еммелін, Еммелін, Еммелін. Він став ніби одержимий нею і врешті-решт наважився дати наказ викрасти дівчину та доправити до його заміського маєтку, більше схожого на середньовічну фортецю. Того вечора Фред ще не повернувся з роботи, Еммелін приготувала смачну вечерю з майже цілком натуральних продуктів, причепурилася й чекала на нього, аж раптом світло з вікна затулив величезний зловісний антиграв, що завис на рівні двадцять першого поверху де була їхня маленька, затишна квартирка. Криваво-червоний лазерний промінь прорізав круглу дірку в стіні, до квартири увірвалися люди Неробськи, схопили Еммелін, затягли в аеромобіль та полетіли геть. Коли Фредрік повернувся додому, він знайшов на столі вечерю, що встигла охолонути, на підлозі валявся черевичок дружини, а самої її не було. Зате була величезна дірка в стіні, крізь яку до кімнати вривався холодний морський вітер. У відчаї, не усвідомлюючи, що робить, Фред вискочив із квартири та зіштовхнувся з сусідкою. Та сказала, що бачила з вулиці, як від будинку відлітав антиграв Неробськи. «Це точно був він — його аеромобіль усі знають, він такий єдиний у всьому місті. Та й хто ще може бути здатним на таку зухвалість? Містере Гарте, не робіть дурниць, ви не зможете йому протидіяти, а поліція вся підкуплена, ви нічого не доб'єтеся. Краще зачекайте, ваша дружина йому швидко набридне і він її відпустить». «Я сам звільню Еммелін, чого б це мені не вартувало. А Неробськи про це пошкодує», сказав Фред та побіг геть. В одну мить його таке щасливе життя перетворилося на жахіття, але він вже знав, як діятиме далі.
На іншому кінці міста, в найбруднішому та найзлочиннішому його районі мешкав нелегальний кібертрансплантолог, який, за чималі гроші, міг установити людині мало не будь-який придбаний на чорному ринку імплант, оснащений найнебезпечнішою зброєю. До нього Фред Гарт і попрямував. Він віддав тому лікареві все, що мав, до останнього євроценту, все, що накопичив на будинок, який мріяв придбати для себе та Еммелін. Ноги Фреда замінили на нові, надшвидкі та витривалі. Руки на металеві, з легкого але суперміцного сплаву, з вмонтованими пістолетами, не такі вишукані, як у Джуда, але явно сильніші. Праве око замінив оптичний прилад, що бачив набагато краще ніж людські очі, навіть у темряві. Череп та груди вкрила вживлена під шкіру тонка, але дуже міцна броня.
— Така як у тебе?
— Ну, Нікі, припини, не стукай татка по голові! Може й така, цього не знаю. Він став вищим і більшим, а його мозкові імпланти прокачали до межі можливого, щоб пришвидшити реакції та покращити мислення. Фред чудово розумів, як це ризиковано: він міг не витримати операції, міг збожеволіти через таку кількість удосконалень, йому довелося пройти через неймовірний біль, але інакше він ніяк не зміг би перемогти Джуда та його охорону. Задля цього він мав стати новою людиною, відмовитися майже від усього людського.
— Він перетворив себе на кіборга!
— Саме так, доню. Але в залізних грудях Фреда все ще билося живе серце, сповнене тугою за коханою та жагою помсти. Тим часом Джуд Неробськи домагався прихильності Еммелін. Ось тільки ані його багатства, ані обіцянки всіх скарбів світу, ані жахливі погрози, до яких він скоро вдався не справляли на неї жодного вражання. Еммелін лишалася непохитною. І, після того, як вона жбурнула в нього тацею з рідкісними делікатесами та вилила йому на голову пляшку столітнього вина, Джуд замислив щось жахливе. Корпорація Dream Big завжди добре зналася на промивці мізків та впливі на свідомість, на цьому вона так і розбагатіла. Починали вони з апаратів для сновидінь на замовлення 'Dream On', потім стали одними з лідерів на ринку мозкограїв і, врешті-решт, дійшли до стирання та заміни спогадів. А Неробськи, як ти пам'ятаєш, був далеко не останньою людиною в цій компанії і мав доступ до всіх її новітних технологій. Отже він наказав зв'язати Еммелін, підключив її мозкові імпланти до потужного комп'ютера і в усіх її спогадах, пов'язаних із чоловіком, стер його образ та замінив собою. Він міг би стерти її пам'ять, а потім впарити будь-яку брехню, що було б набагато простіше, але цього Джудові було недостатньо, він хотів, щоб його любили, прагнув панувати в її думках. В Еммелін лишилися всі щасливі, зворушливі миті її життя, всі теплі почуття, тільки тепер замість Фреда в її минуле вліз цей клятий корпар з його гітлерівським чубом, залізними грабками та величезними білими зубами, ніби зробленими з уламків унітазу. Він став об'єктом її кохання. Коли Еммелін отямилася після процедури, вона здивовано озирнулася навколо і спитала в Джуда: «Де це ми, любий? Як ми тут опинилися?» «Це — наш будинок, тепер ми житимемо тут — відповів він — я так тяжко працював, щоб заробити якомога більше грошей, ще й пощастило отримати кілька хороших замовлень, тож, нарешті, цей день настав — я придбав для нас замок! Я нічого тобі не казав, щоб не зіпсувати сюрприз». І Еммелін радісно кинулася йому на шию.
Фредові потрібен був час, щоб опанувати свої нові здібності, але часу в нього не було, тож він, на маленьких колесах, якими були оснащені його нові ноги, гнав за місто, на такій швидкості, що міг обганяти навіть деякі електромобілі.
— Як на роликах?
— Так, тільки набагато швидше. Скоро він дістався маєтку Неробськи. Його оселя була добре захищена — обведена глибоким ровом у якому плавали кіберкрокодили та височезним парканом під напругою, в будинку завжди перебували кілька озброєних до зубів, кіберудосконалених охоронців, а подвір'я патрулювали дрони-розвідники. Навіть якби комусь вдалося перетнути ров із парканом, та не потрапити на камери дронів, проникнути всередину будинку він би не зміг, бо там була встановлена найдосконаліша охоронна система Watchdog. Хтось інший на місці Фреда вже склав би лапки та здався, але він був ще той відчайдух. Із кіберкрокодилами він вчинив так само, як вчинив би зі справжніми — добряче дав кожному кулаком у ніс, а рука в нього тепер була дуже важка. Крокодили вирубалися і Фред перейшов через ров просто по їхніх спинах, перестрибуючи з одного на іншого, наче це були якісь колоди. Паркан він перемахнув одним карколомним стрибком-сальто — його ноги були здатні й на це, їх розробляли для спецпризначенців, секретні військові технології. Звісно, Фред не бачив, куди стрибає і ризикував зламати собі шию, але йому пощастило вдало приземлитися. Тоді він огорнув своє тіло голографічним маскувальним полем, щоб надурити дрони, став майже невидимим. Оператор відеонагляду нічого не помітив, а може й узагалі не дивився, всі настільки вірили в неприступність маєтку, що не дуже й пильнували. Подолати замкИ Watchdog, які реагували на запах людей, що мали дозвіл на вхід, було практично неможливо, але не для Фреда, бо той був... та-дам! Майстром зі встановлення та обслуговування цих замків. Він працював у корпорації Watchdog, створював для неї програмне забезпечення і звісно ж знав усі його вразливі місця.
— Він хакнув систему!
— Так, доню, хакнув. Це забрало в нього лише кілька хвилин. Усі замки відчинилися, відеокамери вимкнулися, дрони-шпигуни попадали на дах та на газон біля будинку і Фред спокійно зайшов усередину. Він розумів, що ця його диверсія вже не лишиться непоміченою і на нього там чатуватимуть охоронці. Він був до цього готовий. Охоронців було троє і вони одразу розпочали стрілянину. Але, завдяки прискорювачу вмонтованому в хребет, Гарт уклонився майже від усіх куль, а решта відскочила від його броні. Сам же він вгатив по охоронцях з обох рук та розніс їхні довбешки розривними кулями... Ой, щось я тобі такі жахи розповідаю проти ночі. Може не варто?
— Все гаразд, татку, продовжуй! Це дуже цікаво.
— Далі Фреда випадково занесло до тієї частини будинку, де мешкали слуги Неробськи. Ті, як побачили його, страшенно перелякалися, думали, що він зараз усіх повбиває, але він тільки сказав: «Киш!». Фред не хотів завдавати шкоди нікому, крім Джуда та його головорізів, в кожного з яких була купа трупів на совісті. Слуги вчинили розсудливо — повтікали й поховалися хто де, поліцію ніхто викликати не міг, бо Гарт увімкнув потужний глушитель зв'язку, який не дуже добре вплинув на їхні імпланти. Він метався будинком у пошуках Еммелін, аж поки не заскочив до великої зали, де й побачив свою дружину з Неробськи. Вони сиділи за розкішно сервірованим столом, вечеряли й пили шампанське. Вінтажний програвач вінілових платівок награвав класичну музику, то була гучна пафосна симфонія, тож вони навіть не почули, що розпочалася якась метушня і будинком бігає хтось дуже важкий.
— Навіть пострілів не почули?
— Сучасна зброя стріляє майже безшумно. До того ж, Джуд та Еммелін були дуже зайняті одне одним. Вона була сліпучо гарною у вечірній сукні та діамантах, з розпущеним волоссям, яке промені західного сонця з вікна забарвлювали в яскраво-червоний колір. Фред навіть завмер на мить від такого видовища. Зате Джуд не розгубився, хоч Гарт і змінився мало не до невпізнанності, він одразу зрозумів, хто завітав до нього і що цей візит не обіцяє нічого хорошого. Неробськи підірвався зі свого місця, вихопив пістолет, який стріляв отруйними голками (він надавав перевагу саме такій зброї, бо вона спричиняла особливо болісну смерть) і кілька разів вистрілив у Фреда. Але голки не могли пробити його броню, вони просто застрягали в штучній шкірі. Тоді Фред зніс Джудові голову одним пострілом, імпланти, якими той нафарширував свої мізки так і полетіли навсібіч. Еммелін страшно закричала, кинулася до того, кого тепер вважала своїм чоловіком, обіймала його понівечене тіло й ридала. «Еммелін, я прийшов по тебе. Це ж я, Фред, твій чоловік! Я змінився, щоб урятувати тебе, але всередині я той самий. Ти мене не впізнаєш? Що з тобою? Та поглянь хоч на мене!», благав Фредрік. Він не міг зрозуміти, чому його дружина гірко оплакує свого викрадача. «Покидьок! — заволала Еммелін — який ти мені чоловік?! Я не знаю ніякого Фреда, мій чоловік — Джуд і ти його вбив!» З цими словами, вона підібрала пістолет Неробськи, перемкнула його на режим стрільби кулями та вистрілила у Фреда майже впритул. Але куля зрикошетила від його оптичного імпланта, на щастя не в Еммелін, а кудись у стінку. Фред обережно забрав у неї пістолет, зламав його дуло та викинув, щоб вона не зашкодила ані йому, ні собі. Тоді Еммелін накинулася на нього, як навіжена та почала молотити кулаками в залізні груди. Уявляєш, яка вона була хоробра, якщо не побоялася голіруч відлупцювати кіборга-вбивцю! Еммелін проклинала його й обзивала останніми словами. І тут до Фредріка Гарта нарешті доперло. Він чув про це, про технологію навіювання хибних спогадів. І знав, чим займається Dream Big Inc. «Еммелін, ходімо звідси. Тобі змінили пам’ять, але все ще можна виправити, ти мене згадаєш. Будь ласка, довірся мені», тихо сказав він, але сам не вірив цим словам. Вже нічого не можна було вдіяти. Якщо й існував спосіб повернути все назад, то володіла цією технологією лише компанія Dream Big, а її працівники точно не допомагатимуть тому, хто завалив одного з членів ради директорів. Еммелін вважала своїм чоловіком Джуда Неробськи, а Фред — його вбивця, став її найлютішим ворогом...
— ...Тату, чому ти так довго мовчиш? Ти заснув? Ти, що, плачеш?
— Ні, що ти. Просто алергія, очі сльозяться. Вибач, Нікі, ти хотіла казку зі страшними пригодами, а я знову розповів якусь сумну.
— Нічого, все одно цікаво. А що було далі? Фред забрав Еммелін?
— Ні, для цього довелося б зробити їй боляче, ще гірше, ніж він уже зробив. Фред обережно відірвав її руки від себе, поглянув востаннє на її викривлене ненавистю заплакане обличчя та пішов геть, просто на захід сонця. Він ішов та йшов, аж поки не дістався океану.
— Він утопився?!
— Ні. Коли Фред дійшов до океану, він попрямував уздовж узбережжя і скоро натрапив на стоянку одного народу кочівників, що як раз збиралися в путь. Він приєднався до цих людей і помандрував далі з ними. Ніхто його не знайшов. Усі думали, що Джуд Неробськи пав жертвою кіллера, якого найняв хтось із його конкурентів, чи просто ворогів, яких він мав безліч. Виникало питання, чому найманий вбивця лишив життя слугам та подружці Джуда, але, оскільки жодних доказів їхньої причетності не було, всіх невдовзі відпустили. Також дивним було те, що Еммелін стверджувала, ніби вона — дружина Неробськи в той час, як він ніколи не був одружений. Але це списали на шок від пережитого та психоз від зловживання віртуальною реальністю — переплутала, мовляв, свої мрії зі справжнім життям, буває. Еммелін теж ніколи не була заміжня і приїхала до Дейдрім Сіті сама — Джуд наказав своїм мережникам видалити будь-які дані про її шлюб з Фредріком Гартом із усіх реєстрів, так прагнув стерти чоловіка з її життя. І зробив тим самим неабияку послугу своєму вбивці — Фред взагалі ніяк не сплив у цій справі. Мешканці міста, після смерті Неробськи, здихнули було з полегшенням, але ненадовго, бо в Дейдрім Сіті скоро з'явився новий господар, ще жорстокіший та геть відбитий. А Гарт замінив свої імпланти на менш помітні, зробив собі фальшиві документи на нове ім'я — він мав друзів-мережників, які допомогли йому створити цифрову легенду, потім пішов на війну добровольцем, дуже там відзначився і отримав кілька нагород від уряду Нових Сполучених Штатів. З часом біль вщух, він зустрів дуже хорошу дівчину з того племені кочівників, яке його колись прихистило, вони полюбили одне одного і в них народилася чудова донечка, трохи схожа на тебе. От і казочці кінець.
— Зачекай, як це кінець? А що ж стало з Еммелін?
— Хотілося б мені знати. Сподіваюсь, у неї теж усе гаразд. Однак, година вже пізня, час спатоньки. На добраніч, мала!
