Червоний, зелений, і знов червоний. Лампочка миготіла кольорами, які зменшували чергу до лікаря Ларкінза. Вузька лавка здригувалась, коли якийсь стариган підіймався. Звідусіль чулись голоси та пілікання.
У мене все лунали думки про те, що зненацька для такої простої роботи як програміст, викликали всіх на щорічне обстеження, ще й до офтальмолога потрібно. Хоча зір в мене на 100 відсотків, можна й вдовольнити своє его.
— Пане Фейн? Проходьте, — промовив лікар Ларкінз, тримаючи двері.
У кабінеті було доволі затишно, але різноманітні плакати нагнітали, хотілося швидше перевірити зір. Таблиця Снеллена висіла на стіні поряд з різнобарвними геометричними фігурами.
— Цікаво, хтось її напам'ять знає? А чого і ні? Так зір точно буде 100 відсотковим, — подумалось мені.
Лікар спокійно чекав, поки я вмощуся на стільці.
— Піте, ви готові? – сказав зненацька він.
— Та звісно, що готовий, хоча почекайте, чакри відкрию, — пролунала дурна думка.
— Так, звісно, — відповів я.
Ларкінз почав проводити палицею по таблиці Снеллена. Він вивів букву «М», потім «И».
— Ми?
На таблиці почали виводитись інші літери, які зовсім не відносилися до звичайних. Лікар стривожено озирався довкола, доки його рука з палицею виводила речення: “Ми у симуляції, прокинься”.
— Що це за дурня коїться? Тут є приховані камери? — різко крикнув я.
Після останнього слова, у лікаря Ларкінза з носа потекла кров. Він гучно бухнувся на підлогу, неначе останні сили залишили його. В мене почала пульсувати голова, і я відчув, як серце починало набирати швидкість ритму стукання. У наступну мить, я вже підбіг до лікаря та навпомацки шукав пульс. Він не дихав…
— Маячня… Допоможіть хтось!!! – гучно прокричав я.
Вибігши з кабінету, я озирнувся навколо, всі люди виконували свої справи, як у звичайний день. Проте, черги вже не було, наче й кабінет офтальмолога не знаходився на другому поверсі.
— Агов, доку Ларкінзу погано! Допоможіть!
— Перепрошую, вам чимось допомогти? — відповів мені чоловік у білому халаті.
— Ходімо-ходімо, я покажу вам, — відкашлюючись сказав я.
Лікар покрокував за мною, хоча я бачив, що він сприймає ситуацію спокійніше, ніж мені хотілося. Ми дійшли до кабінету. В ньому нікого не було, ніхто не лежав на підлозі, проте все стояло на своїх місцях, та ж сама дошка, ті ж плакати.
— Ви записані? У вас все гаразд? — запитав лікар.
Я нічого не відповів та й навіщо? Вся ця маячня була наче нереальною, тільки, що тут лежав клятий офтальмолог, а тепер його немає.
— Пробачте, мені напевно слід піти. Може й не виспався, а тепер все мариться.
Вийшовши з кабінету, я направився до сходинок. Напевно, з мене не було достатньо пригод, спіткнувшись, я полетів вниз. Майже порахувавши всі сходинки, мені стало боляче та смішно від того всього, що за сьогодні відбулося зі мною, а починалось все з дзвінка боса.
Тиша. Темрява. Десь ледь чутно голоси…
— Виводьте тринадцятий номер! Швидко!
Очі відкрилися. Світло різко блимнуло. Жіноча постать стояла переді мною. Кімната, де я лежав на ліжку, нагадувала камеру. Окрім ліжка та вікна нічого не було.
— Вітаю, містере Фейн, у нас все вийшло! Все спрацювало, а ще кажуть, що 13 це нещасливий номер, — вона засміялась.
— Де я?
У роті був залізний присмак.
— Ми у компанії «Fayn: automatic». Це я, доктор Грейс, ваша помічниця. Як ви себе почуваєте?
— У порядку, але трохи спантеличений — прохрипів я.
— Добре, можу одразу сказати, що ви були у симуляції весь цей час.
Серце почало стукати швидше, адже я згадав, що відбулося.
— О! Бачу щось згадали? Лікаря Ларкінза? Трохи погано вийшло, що він зламався. Його текстові поля в html-розмітки матриці коштувала йому всіх сил і він вивів вам цю дивну фразу на табличці. Ви ще не згадали, хто ви у цьому світі?
Я з розгубленістю дивився на неї.
— То побічний ефект, напевно.
Вона внесла у блокнот запис.
— Я вам нагадаю, докторе Фейн, ви були у 2019 році на 13 хвилин 8 секунд, а зараз 2035 рік. Компанія «Fayn: automatic» розробляє проєкт «Симуляція» і ви – її творець та винахідник машини, яка створює окремі світи. Окрім того, що вона створює світи, вона може повернути втрачені спогади. Ви геній, — посміхнувшись, вона смикнула пристрій, який чіплявся на її вусі, — це вам допоможе.
На стіні з’явилися голографічні фотографії, які повертали спогади сьогодення, де був я, Грейс та наша команда.
— Дякую, Грейс, це допомогло, — промовив я, піднімаючись з ліжка, — Ця машина нас врятує! Тепер всі дізнаються правду, – я прикрив очі долонею.
Чудернацька гримаса не сходила з мого обличчя. Я не стримався та заплакав. Теплі сльози котилися по обличчі, нарешті є вдалий результат. Це поштовх до майбутніх дій.
— Наш пристрій це справжній ящик Пандори! – з хвилюванням вигукнув Пітер Фейн.
