Десь знизу почувся слабкий стукіт. Дедалі він ставав все голосніше і голосніше. Вже можна було побачити та почути де і чим цей звук здійснювався. Наразі біля мого стола, я відчув, як сильно пульсує підлога. Тук-тук…Швидкий тук-тук-тук… У такій атмосфері краще було мовчати, бо саме тоді народжувалась моя муза, моя натхненниця.
Я – поет, і живу у звичайнісінькому чотириповерховому будинку, що знаходиться у Львові. Все, що я бачу, відчуваю та чую, все це виливається на папір у поезії. Але насправді, я вже давно загубив свою музу. Останнім часом мене ніщо не надихає. Все більше буденність заповнює простір навколо мене. У своїй блідій квартирці я став частіше помічати свою нікчемність. Не те щоб це була депресія та почуття безвихідності або щось інше. Я навіть спочатку подумав, що хворий страшним вірусом — втратою іскри таланту. Можливо, я навіть став одержимий цією думкою, але в той день все змінилося.
Квартирою нижче мене жив старець — Петро Миколайович. Інколи він міг спитати мене про поезію, коли ми бачились у під’їзді. Бувало він пригощав цукерками «Корівка» і ми смакуючи, сиділи на лавочці. Двоє одиноких людей, ми насолоджувалися кожен своїм. Я заглиблювався у свою самотність, водночас розуміючи важливість спілкування зі старшим поколінням, яке могло поділитися важливим або мовчки підтримати. У свої двадцять п’ять я розумів, наскільки все це цікаво.
Вже з тиждень тому, мій сусід відчайдушно нагадує про день народження своєї десятирічної онучки. Він щоразу питав про ідеальний подарунок. З його розповідей, я зрозумів, що він може створити будь-що з дерева. Саме тому, я запропонував йому зробити скриньку для прикрас. Ідея йому сподобалася. Так розпочалась клопітка робота пана Петра до дня Х. До якого лишалось два тижні.
День за днем крізь підлогу долинали гуркіт та стукіт по дереву. Не було ні одної вільної години, щоб шум знизу припинявся. Спочатку мене дратував увесь цей гам, який стояв у квартирі. Я дедалі частіше став виходити на двір, аби залишитись на одинці зі своїми думками. А коли повертався, то прислухався до стуку. Перші три тук-тук-тук, а потім два повільних тук-тук. Напевно тоді Петро Миколайович переходив до деталей скриньки. Мені спало на думку спробувати повернутися до поезії, до віршів з якими я так давно не був разом. Стукіт лунав у моїй голові як метроном для музикантів.
Декілька хвилин минуло за якими я не спостерігав. Завдяки тихому метроному, який глухо чувся у Львівській квартирі, я почав писати. Речення створювали думки, яких ставало дедалі більше, я ледь встигав їх записувати. Новий потік, нові емоції та гармонія, яку я відчув у момент створення вірша. Я завершив о п’ятій ранку, коли така бліда оселя по-справжньому мене надихала. Кімната відкрилась з зовсім іншої сторони для мене, адже тепер вона була наповнена сонячним світлом, який був ледь рожевим з золотистими переливаннями.
Так минув тиждень, коли муза відвідувала мене кожен день. Я безперестанно писав під звуки клопіткої роботи Петра Миколайовича, аж доки мене не розбудив дзвінок телефону. Прислухаючись зі спросоння до жіночого голосу, який був трохи напруженим, і впізнавши його тільки тоді, коли вона сказала про Петра Миколайовича. Це була його сусідка з квартири 48, вона сказала, що майстра по дереву сьогодні відвезли до лікарні. Його погане самопочуття було через перевтому, бо він як я, працював безперервно до пізньої ночі. Але в нас була різниця у віці, йому вісімдесят з чимось, а мені всього-на-всього лише двадцять п’ять. Через це, я перелякався, схопивши перші-ліпші речі на стільці, я побіг до трамвайної зупинки. Вже не пам’ятаю з якими емоціями влетів до палати лікарні, чи то з переляком, чи то з нестачею кисню.
- О, Михасю, це ти? Скільки ж ми з тобою не бачились? Я от до лікарні потрапив. Виявляється, мені вже не вісімнадцять років, як було раніше, — після цих слів, він тяжко позіхнув, згадуючи часи молодості.
- Петро Миколайовичу, як ви?!
- Та все добре, Мисько, забув поїсти й вже така метушня навколо. Скоро повернуся! – в його голосі чувся смуток, але це тільки здалося на секунду, — Як поезія, до речі? – продовжив він.
Я розказав про те, як почав писати і як його праця надихала мене до поезії. Здавалося, що ми сидимо на лавочці біля під’їзду, як завжди. Він казав, що завершив скриньку для онучки, але в останній момент знепритомнів, і так він опинився у лікарні, але скоро він зможе подарувати свою особливу ручну роботу. Ми розмовляли та розмовляли. Така дивина, що і він, і я працювали одночасно вдвох, кожен втілюючи своє бажання. Він робив скриньку, а я писав вірші під звуки рубанка для омріяної збірки. Завдяки цьому, я зрозумів, що завжди зможу знайти своє натхнення, навіть тоді коли не очікую, бо муза не зв’язана ні з чим, окрім таланту.
