Ніби невидимий кулак з усієї сили б'є під дих і тупий біль розливається животом, а потім у грудях. Знов удар, ще один. Лариса згинається навпіл, потім падає на коліна, сповзає на підлогу, охопивши себе руками, скручується в позі ембріона. Важко навіть вдихнути. Вона в кімнаті сама, ніхто її не б'є, цей напад значить одне — десь б'ють її Славка. Знову встряг у бійку, зазвичай, він сам їх і провокує. Клятий п'яниця. Часом Ларисі здається, що вона ненавидить його так само сильно, як колись любила.
***
Вони познайомилися вісім років тому, в КНУ імені Шевченка, де обоє вивчали журналістику. Лариса ніколи не вірила в кохання з першого погляду, казала, що це — вигадана авторами любовних романів маячня, на яку можуть повестися хіба що дівчатка-підлітки. Але коли побачила Славка, то ніби впізнала, саме цей образ завжди жив десь у її підсвідомості, як передчуття неуникної зустрічі. Його усмішка, очі, голос, усе здавалося знайомим, рідним. Одразу відчула — ось її людина, їм судилося бути разом. І бачила знаки долі, які це підтверджували, в усьому: в однакових родимках на лівій щоці, в будь-якій випадково кинутій фразі, навіть у тому, що їм якось наснився той самий сон. На те, що сон був про іспит і наснився їм якраз напередодні іспитів, тож нічого дивного в такому збігові не було, чим людина найбільше переймається, те їй і сниться, Лариса не зважала. Знак і все! Чим більше вона дізнавалася про Славка, спочатку від спільних знайомих, а потім від нього самого, тим більше переконувалася в тому, що вони — споріднені душі, як би банально це не звучало. Тільки, от біда, він так не вважав і ставився до дівчини доволі рівно, як до будь-кого в їхній компанії, куди Ларисі, не одразу і не без певних зусиль, вдалося втертися. Соромно було згадувати, як вона, після того, як Славко запросив її разом з іншими друзями до себе на день народження, їздила через пів міста, щоб потинятися годину-дві його районом у надії на «випадкову» зустріч. Зізнатися в своїх почуттях дівчина не наважувалася. Він же її споріднена душа, сам врешті-решт здогадається. Млосних поглядів, зітхань та напівнатяків Славко не розумів, а потім узагалі почав зустрічатися з іншою. І де він ту кляту Настю здибав?! Лариса обережно розпитувала про неї знайомих, але ніхто нічого не знав, крім того, що дівчина вчиться в Драгопеді. Нестерпно хотілося влаштувати їй якусь дрібну подлянку, скажімо, на вечірці, нібито перечепитися й вилити на її сукню коктейль токсичного кольору, або, від душі так, наступити на ногу. Багато чого можна вигадати, ненависть та ревнощі добряче надихають. Але й тут Ларисі бракувало рішучості. Вона спостерігала за розвитком їхніх стосунків, мовчки сходила на отруту, страждала й нічого не робила. Славко ж крутився навколо своєї пасії, не знав, куди її всадити, щасливо цвірінькав і сяяв усмішкою, яка снилася Ларисі задовго до того, як вона його зустріла. Це було нестерпно. Неправильно.
І тоді вона згадала про тітку Любу. Власне, та була сестрою Ларисиної покійної бабусі, але спробував би хто назвати її бабцею! Виглядала тітка набагато молодше свого віку, фарбувала волосся в колір воронова крила, робила перманентну завивку в стилі «афро» та носила важкі золоті сережки-підкови. В дитинстві Лариса її боялася і намагалася десь сховатися, або кудись піти, коли Люба приходила в гості, а потім її мати чогось розсварилася з тіткою і її візити припинилися. Вся рідня вважала Любу скандальною особою і мало не відьмою. Казали, що вона може зурочити або зробити пристріт. Достеменно було відомо, що вона ворожить на картах таро, кавовій гущі та на бозна-чому ще, за чималі гроші. Ось до неї Лариса й вирішила з відчаю завітати та спитати, чи ніяк не можна зарадити її біді?
***
Виглядала тітка Люба точнісінько як за часів Ларисиного дитинства, геть не постарішала. І характер її приємнішим не став — одразу з порогу заявила, що не зважатиме на те, що Лариса їй родичка і задарма нічого для неї не робитиме. Та відповіла, що ні на що таке й не розраховувала.
— Я звісно можу зробити так, що цей Славко втратить від тебе голову, — сказала Люба, коли племінниця виклала свою справу, — це, насправді, не складно, але добряче подумай, чи воно того варте? Це ж насильство. Тобі потрібен чоловік чи раб?
— Мені потрібен він! І яке тут насильство, якщо він буде зі мною щасливим? Ми судилися одне одному, просто Славко ніяк не може цього зрозуміти.
— І ти, в такий спосіб, хочеш підштовхнути його до прозріння? Оригінально. А ти думала про те, що він може з часом змінитися? До того ж не на краще.
— Я любитиму Славка будь-яким.
— Що ж, тоді дістань мені будь-що пов’язане з його тілом: кров, волосся, ніготь зрізаний. Найсильніше діє кров. Якщо, з виконанням певних обрядів, змішати її з твоєю та хлопцеві непомітно піддати, його до тебе наче ланцюгом прикує. Ви станете одним цілим. Але попереджаю одразу, якщо тобі щось не сподобається, скарг я не приймаю. Нарікай лише на себе.
— Згода.
***
Лишалося тільки дістати щось, що було пов’язане з тілом Славка. Але як розжитися волоссям людини, яка дуже коротко стрижеться? Лариса сумнівалася, що в нього взагалі гребінець є. Це вже не кажучи про кров. Аж незабаром Славко, як і минулого року, запросив одногрупників до себе на день народження, Лариса визвалася разом із Настею допомагати йому накривати на стіл і робила маленькі бутерброди-канапе. Славко відкривав банку з маслинами і раптом добряче врізав собі пальця. Лариса зреагувала миттєво — схопила серветку і притиснула до ранки. Серце скажено калатало, в голові дзвонами лунала єдина думка: «Доля! Доля!»
— Ти, що, злякалася? Зі мною все гаразд, — завірив Славко та всміхнувся.
Настя принесла йод, пластирі та заходилася обробляти поріз, а Лариса стисла в кулаку просякнуту кров’ю серветку, як найціннішу коштовність, і сховала в кишені.
***
— На сім років робимо, чи на все життя? — Спитала тітка Люба, отримавши все необхідне.
— На все життя!
У відповідь єхидна посмішка.
— Не пошкодуєш?
Лариса енергійно замотала головою.
— Що ви! Я так довго шукала слушної нагоди, аж тут мені так неймовірно пощастило — вдалося дістати кров! Що це, як не ще один знак?
Люба трохи помовчала, ніби про щось розмірковувала, чи сумнівалася.
— Ну, дивись мені. Ти сама цього хотіла.
Здерла Люба з Лариси зовсім не по-родинному, але дівчина ладна була віддати все задля досягнення своєї мети і незабаром отримала малесеньку синю пляшечку з трунком.
***
Кілька днів потому, старший брат Славка, який давно жив у Німеччині, приїхав до Києва погостювати і з цього приводу вся їхня компанія пішла до невеличкого клубу. Насті не було, вона погано почувалася. Лариса, ніби збоку, в сповільненій зйомці спостерігала, як Славко робить замовлення, повертається за їхній столик. Як вона, якимось чужим голосом, каже: «Я і твій принесу», та йде забирати їхні напої. Як підливає краплинку зілля в його імбирний чай. Подіяло швидко. Аж занадто, це викликало якийсь містичний холодок у душі. Славко дивився на Ларису одурманеним поглядом, плутав слова, схопив її за руку та не хотів відпускати. Десь через півгодини вони вже шалено цілувалися в якомусь закутку, а потім викликали таксі та поїхали до неї додому, бо туди трохи ближче було. Ледь до кімнати дотерпіли. Ларисі було байдуже, що за стінкою спить сторожким сном її матір. Коли все скінчилося, вона довго не могла віддихатися, її переповнювало щастя, в голові пульсувало, іскрилося, вибухало феєрверком: «Нарешті мій! Мій! Назавжди!» Щоправда, сам секс Ларисі не дуже сподобався — він був настільки грубим, що їй навіть було боляче, ніби в перший раз. Хай там як, вона свого домоглася.
***
На ранок Славко пішов ще до того, як Лариса прокинулася, не лишивши ані записки, ні якогось повідомлення в месенджері. Мати на кухні подивилася на неї з осудом, але нічого не сказала — дочка доросла жінка, має право робити, що їй заманеться.
Далі було кілька днів пекла. Славко не з'являвся в універі, не відповідав на дзвінки, не читав повідомлення. Лариса ледь не збожеволіла, майже нічого не їла, перетворилася на власну тінь. Після всіх сподівань, після всього, що сталося, таке приниження! Вона не знала, як це витримати. Аж, нарешті, коханий об'явився. Славко перестрів її після занять, повідомив, що покинув Настю, бо любить Ларису і хоче бути тільки з нею, що нарешті він це усвідомив. Благав йому пробачити. Вигляд у нього при цьому був такий, ніби його змушують усе це казати під дулом пістолету. Скоро вони оселилися разом в орендованій (не без допомоги Славкових батьків) квартирі. Настю більше ніхто не бачив – вона зникла з життя Славка немов якась прикра випадковість.
Лариса отримала червоний диплом, а Славко, навпаки, ледве закінчив університет. Він був ніби одержимий своїм коханням і навчання його вже геть не цікавило. Одразу після випуску вони одружилися. Запрошувати на весілля тітку Любу не дуже хотілося, але не запросити було б незручно, адже це вона посприяла тому, щоб молодята були разом. Чи, може, все-таки не вона, а сама доля? Лариса до останнього відкладала запрошення, але проблема вирішилася сама собою — тітка, яка здавалася цілком здоровою та мало не безсмертною, несподівано померла. Інсульт. Не лишилося жодної людини, яка б знала Ларисину таємницю.
***
Дуже скоро Лариса пошкодувала. Куди поділися легка Славкова вдача, багата уява, почуття гумору? Його наче підмінили. Він став мовчазним, похмурим та відчуженим. Дуже довго не міг влаштуватися на роботу. Врешті-решт знайшов, але не за спеціальністю, а в якомусь інтернет-магазині. Ларисі в професійному плані щастило більше, тож скоро оренда, сплата комірного та решта витрат лягли саме на її плечі. Славко комплексував і все частіше приходив додому напідпитку. Лариса відчувала, що він страждає, хоч він нічого про це не казав. Вони взагалі майже не розмовляли. Хіба що в ліжку все було... добре? Хоча, те тваринне, що між ними відбувалося, важко було назвати словом «кохатися». З часом і цей вогонь почав згасати.
Славко сильно змінився зовнішньо — рано почав лисіти, зсутулився, не погладшав, але втратив колишню спортивну форму, став схожий на свічку опливлу. Важко було повірити, що йому ще нема тридцяти. Лариса з ним теж змарніла. Оскільки вона працювала віддалено, то дуже скоро махнула рукою на зовнішність і майже не доглядала за собою. Іноді чоловік дивився на неї мало не з ненавистю, ніби розумів, що вона його поневолила.
У Лариси вже давно не було до Славка колишньої любові, однак між ними зберігався і навіть міцнішав якийсь патологічний зв'язок. Вона відчувала коли йому боляче, коли він хворів, вона теж нездужала, їй передавався його поганий настрій, а він у нього тепер майже завжди був такий. Лариса пам'ятала, як Славко її вперше вдарив. Того дня вона сказала, що непогано було б йому робити і свій внесок до сімейного бюджету, спитала, чи заробляє він хоч щось узагалі, адже вона його зарплатні в очі не бачила. Славко ж розкричався, що Лариса така ж корислива курва, як і всі інші жінки, а потім зарядив їй кулаком у вилицю. І відсахнувся, ніби сам отримав удар. Ударив знову, цього разу в живіт, і знову здригнувся. Він витріщився на дружину із невимовним жахом і закричав: «Що ти зробила зі мною?! Що?! Відьма!», а потім вибіг геть. Ларисі здавалося, що вона бачить страшний сон, але жоден спосіб прокинутися не діяв. Славко повернувся наступного дня, благав пробачити, мало не на коліна падав, казав, що п'яний був. Ніби це можна вважати пом'якшувальною обставиною. І вона пробачила. На кілька днів запанувала тиша. А потім Лариса зустріла на вулиці знайомого Славка, з яким вони разом працювали в інтернет-магазині і поцікавилася професійними успіхами свого чоловіка. Знайомий був дуже здивований тим, що вона не знає, що Славко давно потрапив під скорочення. «Я думав, що він вже іншу роботу знайшов». Вдома Лариса спитала в чоловіка, нащо він їй брехав, той знову осатанів та побив її. Потім плакав і виправдовувався, що не сказав про звільнення, бо боявся її втратити.
Незабаром Лариса все-таки пішла, але не через чергове побиття, а через спробу зради — в розпалі сварки, Славко кричав, що вона його зурочила, бо в нього «на жодну бабу, крім неї, не встає». Тут вона вже не витримала та пішла до матері. Чоловік переслідував Ларису, вмовляв повернутися, зарікався, божився, погрожував, що скоїть самогубство, або вб'є чи спотворить її. І вона здавалася. Іноді він сам ішов, пропадав десь по кілька днів, але завжди повертався, схудлий, нещасний, відверто жалюгідний. Казав, що жити без неї не може. Лариса знала. Тепер вона розуміла — вони не судилися, вони приречені одне одному. Пиячив Славко все більше, тепер дружина іноді складала йому компанію. Споріднені душі деградували у співпляшників.
«Чому ти досі з ним? Я не розумію. Вас же ніщо не тримає разом, навіть дітей немає», — дивувалася подруга Лариси, одна з дуже небагатьох, кого Славко, з його тепер жахливим характером, ще досі не відвадив од неї. Якби ж-то вона могла піти! Чи він. А от те, що вони не мали дітей, дійсно було добре — спочатку вони зі Славком хотіли пожити для себе, а потім Лариса вже просто боялася від нього народжувати. Надто ненадійним виявився її обранець.
***
Якось, згадавши про чергову річницю свого невдалого шлюбу, Лариса розреготалася. Якби вона не була настільки дурною і хоча б замовила пристріт на сім років, а не на все життя, то, можливо, вже була б вільна. Вона сходила за об'явою до однієї жіночки-екстрасенса. Та, щойно дізналася, що робили обряд на крові, сказала, що не візьметься за таке, мовляв, тут потрібен сильніший майстер. Гроші одначе взяла — за консультацію. Лариса більше нікого не шукала, відчувала, що все марно. Може тітка Люба могла б чимось зарадити, але вона померла. А ще Лариса зрозуміла страшну річ — вона все ще не хотіла втрачати Славка, навіть такого. Вона сама викувала ланцюг, який тримав разом їхні життя. Вони — як один організм, що сам себе руйнує. Їхній союз став більш схожим на автоімунне захворювання. Чи на довічне ув'язнення. Іноді, в ній прокидалися залишки здорового глузду та підказували, що ніякої містики, насправді, в цій ситуації немає, є лише співзалежність та токсичні стосунки. Буває, що між людьми спалахує пристрасть, а потім сходить нанівець, лишаючи по собі саме обопільне розчарування. Буває, що людина, яка здавалася найкращою в світі, виявляється нікчемою, а то й справжнім покидьком, коли більше не вважає за потрібне ховати своє справжнє обличчя під маскою. Буває, що разом нестерпно, але й нарізно ніяк. Єдине, чого Лариса не могла пояснити, це те, чому вона відчуває біль Славка, а він, вочевидь, її. І ненавидить за це ще більше. Але біль його ніколи не спиняє.
Так вони й живуть разом, немов двоє птахів у одній затісній клітці, б'ються грудьми, скубуть пір'я, клюють одне одного і не видно кінця тій ворожнечі, так само, як і виходу з їхньої в'язниці. Птахи битимуться доти, доки не виклюють одне одному очі і не впадуть на закривавлену підлогу клітки мертвими.
Жовтень, 2023р.
