Ми не їли декілька днів. Але нам потрібно йти. Йти так далеко, щоб нас не знайшли. Сіра земля. Така плоска, гладенька і тільки десь там пагорби та гори. Сіра земля з плямами снігу. Я чув, як бурчить у животі в Торбьйорґ. Вона лежала, міцно притулившись до мене. Її коротке волосся вже трохи підросло, але вона все одно залишалася схожа на хлопчика. Десь недалеко має бути село. Доведеться будити. Я занадто слабкий, щоб нести її. Руки дуже замерзли. Потрібно швидше йти.
Кам'яниста дорога ріже стопи. Взуття зовсім зносилося. Йти майже неможливо. Торбйорґ тримається краще за мене. Мої ноги вже зовсім вкрилися мозолями. Скоро почнеться ліс. За ним має бути село. Сподіваюся на це. У лісі темно. Я боюся темряви. Торбьйорґ, здається, ні. Вона впевненою хлоп'ячою ходою йде попереду мене. Чи знає вона про свою ходу? Її завжди дуже бентежило, що вона схожа на хлопчика. Батько змушував. Тому й назвав її Торбьйорґ.
Здається, що ліс не стає ближчим. Ми все йдемо, а ніби стоїмо на одному місці. Ми навіть не дісталися до його тіні. Бачу на обличчі сестри, як вона втомилася. Я теж втомився. Однаковий пустир усе тягнеться. Сірі пагорби, сірі кущі, сірі рідкісні дерева, сірі плями снігу, сірі камені. Тут тільки сірий, здається, що я розучився розрізняти кольори. Мене злить і засмучує, що ми ніяк не можемо дістатися до лісу. Торбьйорґ усе мовчить. Мене це дратує. Розумію, що не розмовляємо від безсилля, але через це буває самотньо. Тому я багато думаю. Думки лякають. Починаю думати про погане. Чи є в цьому лісі вовки? Чи не пішов за нами батько? Цікаво, про що вона думає? Чи згадує вона дім? Там нема чого згадувати, але таке не забудеш. Чи вірить вона в те, що ми знайдемо новий дім? Іноді я замислююся, куди ми йдемо, чи є там узагалі село, а навіть якщо є, що нас там чекає.
Нарешті ми наблизилися до лісу. У його тіні ще холодніше. Він виглядає густим і лисим одночасно. Худі сірі дерева з худими сірими гілками на сухій сірій землі. Якісь колючі кущі, трава. Сестра все ще йде попереду. Не розумію, звідки в неї раптом стільки сил. Мені навіть стає ніяково. Скоро стемніє. Не знаю, чи встигнемо ми вийти з лісу. У животі заурчало. З гілки злетів якийсь великий птах. Теж сірий, точно це злетів шматок кори. Сестра закашляла. Коли запитав чи все добре, вона сказала, що хоче пити. Я теж хочу. Ми намагалися їсти сніг, але від нього пити хочеться ще більше. Сніг із брудом.
Потемніло. У лісі майже нічого не видно. Запропонував зупинитися і дочекатися ранку, але Торбьйорґ, вперто і мовчки, йшла вперед. Часом думаю, що в неї більше сил, ніж у мене. Коли сказав, що втомився і хочу їсти, вона дала мені якийсь гриб. Хотів запитати, чи їстівний він, але по очах сестри зрозумів, що їстівний. Я з'їв гриб, і ми пішли далі.
Тепер дерева чорні. Чорні стовпи, чорне небо, чорна земля. Зовсім нічого не видно. Щоб не загубитися ми тримаємося за руки. У неї холодні, худі й брудні руки. Різко заурчало в животі. У темряві пролунав якийсь звук. Не схожий ні на птаха, ні на тварину. Подумав про батька. Стало страшно. Раптом він пішов за нами? Куди зникла Торбйорг, я ж щойно тримав її за руку? У руках, здається, гілка. Починаю кричати, але крик тоне у мене в роті, ніби рот заклеєний. Мені дуже жарко. Звук, схожий на тупіт, починає оточувати. Це точно батько! Мені дуже страшно. Де сестра? Шум стає дедалі сильнішим. Боги, допоможіть! Я впав на землю і скрутився. Земля пухка, повна гілок. Відчуваю, як по тілу починають повзати хробаки. Тупіт. Хробаки. Не можу кричати. Різко підхоплююся і біжу. Біжу на всю силу. Поки ноги не відмовлять, буду бігти. Я маю втекти від тупотіння і черв'яків. Я маю знайти сестру. Цей ліс проклятий. Злі духи намагаються мене обдурити, змусити повірити, що тут батько. Вони вкрали мою Торбьйорґ. Я мушу тікати. Темрява січе тіло. Вони намагаються мене втримати. Раптом легкість. Я лечу. Біль у щелепі. Мене вдарили чи я впав?
Світло. Наді мною сидить Торбьйорґ. На обличчі переляк. Ми пробули в такому положенні якийсь час. Я лежав, вона сиділа наді мною. Торбьйорґ сказала, що я почав біснуватися, а потім кудись утік. Через це довелося зупинитися. Я сказав, що це все злі духи. Вона погодилася, що це все злі духи. Сказав, що це все Отець Вовка. Вона погодилася, і ми пішли далі.
У роті неприємний присмак. Мене кілька разів вирвало. Їсти хочеться нестерпно. Торбьйорґ виглядає ще більш втомленою. Вона до самого сходу сонця стежила за мною. На щоках бачу відблиски.
Не знаю, як довго ми йшли через ліс. Ми вийшли на узлісся. Подув сильний вітер. Навколо все точно таке саме: сіра трава, сіра земля. У мене більше немає сил. Торбьйорґ впала на коліна і почала плакати. Я намагаюся її заспокоїти, кажу, що село далі, але вона відмахується від мене, кричить, що ми тут помремо, що ми прокляті на смерть. З-за дерева показалася фігура. Я злякався, подумав, що це духи. Вона наблизилася до нас. Це чоловік. Сказав, що його звуть Крістіан, він збирав дрова. Запитав, як ми сюди потрапили та чи не голодні ми? Ми мовчки дивилися. Невже ми знайшли село? Я запитав, чи далеко звідси село. Він сказав, що в нього візок, тож будемо скоро. Також він сказав, що ми виглядаємо дуже втомленими й запропонував нам поспати у нього у возі серед дров.
Сестра, уткнувшись обличчям у мої груди, спала поруч. Давно не бачив її такою спокійною. Я лежав і, хоч був втомленим, не міг заснути й думав, як нам пощастило. Щойно приїдемо, поїмо, я одразу ж наймуся на якусь роботу. У нас буде дах, їжа. Торбьйорґ нарешті зможе відпустити волосся і не боятися гніву батька за те, що вона дівчинка. Уявив, як вона посміхається, коли нам постелять на теплих перинах. Поступово, думки про їжу та дім, рівномірне погойдування воза почали мене заколисувати, я так думаю, бо не пам'ятаю, як ми приїхали.
Хата невелика. Біла. Білі стіни, білі двері. Усередині тепло. На стіні висить хрест. Знов стіни білі. Крістіан налив нам кашу і сів перед нами за стіл. Помітив, що лава під ним скрипить. Він мовчки дивився, а потім запитав, звідки ми. Я хотів було відповісти, але Торбьйорґ зупинила. Він сказав, що можемо не говорити. Каша була дуже смачна, нехай така ж сіра, як і земля навколо. Він сидів і дивився. Потім сказав, що скоро повернеться і залишив нас. Ми продовжили їсти. Через деякий час двері за спиною різко відчинилися. Це був Крістіан зі ще кількома людьми. Чоловіки і жінки стовпилися і дивилися на нас. Одна з них крикнула, що ми породження біснуватого Йорана. Я сказав, що ми не знаємо, про кого вона. Вона в мене плюнула. Крістіан сказав, що нам потрібно піти з ними, так ми спокутуємо гріх батька. Я сказав, що нікуди не піду. Торбьйорґ встала. Кілька чоловіків підійшло до нас. Одного з них я сильно вдарив в око. Другий спробував схопити сестру. Вона прокусила йому руку. Тоді на нас налетів увесь натовп. Вони кричали про Йорана, про прокляття, про бісів і пекло, поки били й тягли нас.
Нас вивели на вулицю, і повели на пагорб. На пагорбі змусили роздягнутися. На пагорбі стоїть хрест. Біля нього величезна яма. Його тінь падає мені на обличчя і на яму, точно вказівник. Мене сильно побили. Сестру теж. Обличчя саднить. Вітер дряпає. Крістіан сказав, що ми повинні розплатитися за гріхи батька. Я крикнув, що нашого батька звуть Борк і що ми втекли від нього. Крістіан тільки подивився на мене і сказав, що це все ці слова від лукавого. Пролунав дивний звук. Спалах і якась легкість у тілі. Пропав біль. Я більше не відчував холоду. Раптом різко потемніло. Світло стало падати якось інакше, ніби його звузили. Я побачив поруч лежачу Торбьйорґ. Вона дивилася на мене. На її світлому волоссі був сірий бруд. Сірий бруд, сірі очі. Вона не моргала. Я спробував піднятися, як на мене посипалася земля.
