01
Ріка з’являлася десь за обрієм та зникала кудись за небокрай – ліниво, повільно плинула вона прозорою блакиттю “звідкись” та “кудись”, далі, ніж вистачало погляду.
Можна було б сказати, що вона ділила світ навпіл, але це було б неправдою. Будь-хто, хто тільки бачив ту Ріку, посміявся б з цього недолугого вислову – бо Ріка була широкою та могутньою, такою, що й сама складала цілий світ посеред пагорбів та зелених луків. Більше того, на одному з її берегів стояло місто населене людьми, місто маленьких будиночків із білими стінами, вузьких вуличок та галасливих натовпів на ринковій площі. Городи та поля навколо нього вибивалися темними плямами з зелені дикого різнотрав’я, а понад ним, на пагорбі, височив замок із величними замшілими мурами з сірого каменю.
Протилежний бік Ріки був зовсім іншим. Його не торкалися ні плуг, ні лопата, ні навіть нога людини.
І ось так було: світи дикої недоторканої природи та людського міста, були розділені іще одним – ніби хтось розрубав їх навпіл величезною сокирою і потік блакиті хлинув у рану, заповнюючи її, не дозволяючи їй загоїтися.
Ріка була небезпечною, але не жорстокою. Вона дозволяла людям брати з себе воду, щоб вгамувати спрагу, та ловити у собі рибу, щоб втамувати голод. І все ж вона була небезпечною – ніхто не наважувався заходити в її глиб, бо якою б повільною не здавалася течія, вона була достатньо сильною, щоб збити людину з ніг та потягти за собою у невідому далечину. І з тих, хто пішов за течією, вже ніхто не повернувся.
Вистачало вже й того, що містянам доводилося відправляти за течією когось кожного разу, коли повз місто пропливав Рікою великий корабель. Він не мав ні вітрил, ні весел, лише золоті очі на прові. Раз по раз течія приносила його до міста, але ніхто не бачив, щоб він повертався назад.
І кожного разу, коли він з’являвся, то забирав когось із собою за течією.
Чоловіка чи жінку, дівчинку чи хлопчика, молодого чи старого – ніхто з містян не знав, чия черга прийде цього разу. Дехто казав, що це вирішують люди, що мешкають у замку на пагорбі; інші відповідали, що рішення приймає капітан корабля (якого ніхто ніколи не бачив); а деякі пошепки розповідали, що це є воля самої Ріки.
02
Грайливий вітер біг уздовж Ріки, задираючись до листя кожного з дерев, що траплялися на його шляху – ті відповідали роздратованим шепотом. Але Натові, який лежав під одним із дерев, те, що було на листвяній мові грубою лайкою, здавалося лише приємним шурхотом. Дослухаючись до шепоту дерев та легенького плюскоту річної води, було так приємно думати про те, що нарешті вичерпався перелік завдань, які він мав виконати, і працю, що він мав зробити. Нарешті його залишили самого, нарешті йому дали спокій, і всі ті турботи вітерець погнав далеко за течією Ріки…
– А що ти робиш? – дівочий голос з’явився у Натових мріях несподівано і відштовхну їх убік.
– ...Нічого.
– Нічого?
– Ну так… Під деревом відпочиваю, ось і все.
Дівчинка обійшла навколо дерева, роздивляючись листя вгорі. Нат недовірливо дивився на неї – не тому, що вбрана вона була у легку сукню м’якого кольору, зроблену з такої ніжної тканини, що, здавалося, варто вітрові повіяти трохи сильніше, і він зірве та понесе її за собою. І навіть не тому, що волосся її, яке вільно спадало на тендітних плечах, було світло-блакитного кольору. Це все було незвичним, але не неможливим. Але Нат міг заприсягнутися, що у місті не було такої дівчини… Звідки ж тоді вона взялася? Невже… з замку?
– А чому саме під цим деревом? – нарешті запитала дівчинка.
– Чому… – Нат зиркнув угору та потиснув плечима. – Ну, воно було тут, ось і все.
– І потім стало “ти під ним, ось і все”, так?
– Саме так. І навколо нікого не було.
– А тепер навколо є я.
– ...І я, мабуть, піду пошукаю собі інше дерево.
– Чому? Тобі не подобається, коли поруч є інші люди?
– Тому що я намагаюся відпочити від інших!
– І тобі не подобається, що я під тим самим деревом, що й ти?
– Так!
– Ти нечема.
– А ти не пхай свого довгого носа…!
– Ах!? – вона прикрила обличчя долонями та відвернулася.
– Як можна сказати щось таке неввічливе дівчинці! – її голос, навіть приглушений долонями, відчутно тремтів. – У мене гарний маленький носик!
– Ох… Ти ще заплач… – Нат зітхнув. – Ну звісно ж, плакатимеш. Та знаєш, на мене це не діє… Навіть якщо ти наплачеш цілу…
– ...Ріку? – дівчинка знов повернулася обличчям до нього, і в її очах не було і натяку на сльози. Насправді, те тремтіння в голосі та здригання плечей – це був сміх. На її обличчі сяяла щира відкрита посмішка, що відбивалася мерехтливими спалахами в прозоро-синіх очах.
– Та хто ти взагалі така?
– Я? Я Марія...
– Ніби це щось пояснює.
– Ти мене перебив! – насупилася вона. – Який нечема. Тепер доведеться спочатку починати… Я Марія, але мати чомусь зве мене Річкою, та я не ображаюся, бо люблю її. Я живу у замку разом із батьками, й одного дня стану гарною дорослою панночкою. Принаймні, так каже мій батько. А як тебе звати?
– Яка різниця. Я й твоє ім’я знати не хотів, – сказав Нат. Тепер, коли вона зізналася, що живе у замку, він зрозумів, скільки лиха може виникнути через неї.
– Який…
– Що “який”? “Який нечема”? Так, я нечема, ти мала б вже помітити.
– Ну добре, як ти сам так кажеш… Буду звати тебе Нечемою.
– А хай тобі…! Це ж навіть не справжнє ім’я.
– Справжнє!
– Але не ім’я.
– Але справжнє!
– Це лише слово!
– Але ж всі імена – слова? Дивись, ось Ріка. Але ж “ріка” – це і слово, і назва водночас, так? А це – дерево… Ти можеш назвати його Деревом, правда ж?
– Але ж людей так не називають! Ось ти бачила хоч когось у місті, кого б звали Нечемою?
– Тоді ти будеш першим! Перший Нечема міста!
– Не буду.
– Не хвилюйся, Нечемо! Будеш!
– Кажу, не буду, то не буду. І це… Мене звати Нат.
– Правда?
– Принаймні, спробувала б сказати це менш розчаровано.
– Ну… Я декількох Нат знаю вже… Так сподівалася, що ти будеш першим Нечемою, з яким я познайомилася.
– Ну добре! – вигукнула вона після недовгої паузи. – Приємно познайомитися, Нате! Я…
– Марія, я пам’ятаю.
– Знову перебив… Навіть якщо тебе звати Нат, ти все одно нечема!
– Казав тобі.
– Нате… ти не любиш людей, так?
– Насправді, мені просто не дуже подобається, коли вони бігають навколо мене, але дякую, що нарешті помітила.
– А чому?
– Що “чому”?
– Чому тобі не подобається, коли поруч із тобою є інші люди? – вона нахилила голову, так, щоб Натові очі, крім її обличчя, більше нічого не бачили. – Що ще я могла мати на увазі, запитуючи “чому”...
– Ну… – Нат відвернувся. – Не подобається, і все.
– І все?
– Все.
– Ти справді вважаєш, що це все?
– ...А що ще?
– Так, ось таке питання: ти і справді вважаєш, що те, що тобі не подобається бути поруч з іншими – це все? А якщо їм подобається бути поруч із тобою?
– І кому б сподобалося щось таке…
– Мені, наприклад.
– Тоді ти будеш виключенням.
– Я буду! – вона радо хихикнула. – І все ж, Нате, це не відповідь на моє питання.
– Тоді твоє питання залишиться без відповіді.
– Ти знову поводишся як нечема.
– Саме так.
– Неввічливий нечема.
– Саме так.
– Невихований неввічливий нечема.
– …
– Негречний невихований неввічливий нечема.
– …
– Некультурний негречний не…
– Слухай! – перебив її Нат. – Мені не подобається бути поряд з іншими, тому що мене постійно змушують робити це, розумієш?
– Змушують?
– Ну ось… Я роблю, що тітка моя каже… Вона квіткарка у місті, і я постійно або розношу квіти замовникам, або забираю гроші, або ще щось. І кожного дня все те ж саме: “будь чемним, посміхайся, не забувай дякувати”... Я стомився!
– А тобі подобаються квіти? – вона несподівано змінила тему.
“Сподіваюся, це тому, що її нарешті задовольнила відповідь,” – подумав Нат.
03
І з того дня так і повелося: варто було Натові влягтися під деревом, звідкись неодмінно з’являлася Марія – ніби вона була не людиною, а якоюсь істотою з казок та міфів. І тих казок, міфів та різних історій вона знала безліч, і, здавалося, могла розповідати їх без кінця, не замовкаючи ні на мить. Але її оповіді обмежувалися людьми, що мешкали у замку або в місті, її пращурами чи пращурами її пращурів. Варто було заговорити про щось інше, і вона починала ставити Натові зовсім безглузді запитання.
– А ти ніколи не дивувався, чому на цьому березі повно червоних квітів, а на протилежному їх зовсім немає? І чому там так багато білих квіток?
– Так вже вони ростуть… напевно. До речі, ці червоні називаються “лікоріс променистий”.
– А що таке “лікоріс”?
– Слово таке.
– А що воно означає?
– Звідки мені знати? Тітка вчить мене назвам квітів, щоб я не переплутав замовлення, ось і все.
– І ти ніколи не питав, чому квіти отримали свої назви?
– Який сенс? Я ж лише маю віднести правильні квіти за правильною адресою.
– А оті біленьки на тому березі?
– Ті… вони… Я забув.
– Забув?
– Напевно знаю лише, що тітка їх не вирощує.
– Але звідси їх ледь можна розгледіти…
– І що?
– Як ти можеш бути певен?
– Цілковито впевнений.
– Ти просто не знаєш, правда ж?
– Я забув.
– Ти навіть ніколи не запитував тітку про їх назву, правда ж?
– Кажу ж: забув я!
Згодом Нат звик до того, що вона була поряд. Не те, щоб спілкуватися з іншою людиною несподівано стало приємно, але… Його це більше не дратувало. Їх розмови дозволяли гаяти час не гірше, ніж лежачи під деревом, заплющивши очі та дослухаючись до шепотіння листя.
Тільки з постійними запитаннями.
– А що ти робиш у той час, коли ти не тут? – спитала Марія.
– Працюю. Ти знаєш, де.
– А коли не працюєш?
– Сплю. Відпочиваю. Їм.
– А граєшся коли?
– Нема в мене часу на ігри…
– О, в тебе теж?
– Чекай… Тобто, ти хочеш сказати, що ти, мешкаючи у своєму замку, не маєш часу гратися?
– Зовсім не маю! Правду кажу!
– Щось не віриться…
– Чисту правду!
– Але ж…
– Чесну чисту правду!
– Але…
– Справжню чесну чис…
– Досить! – перебив її Нат. – Так, я знову поводжуся як нечема, але замість накидувати купу слів одне на одне, скажи краще… Ні… Будь ласка, поясни, що саме ти робиш, коли не приходиш сюди?
– Навчаюся.
– Навчаєшся…?
– Як бути справжньою панянкою! Я вивчаю музику, і танці, і вірші, і все-все-все інше!
– А коли не навчаєшся?
– Читаю книжки.
– А це не те ж саме, що й навчання?
– Геть не те! Зовсім геть не те! Абсолютно зовсім геть не те!
– Як скажеш… То ось чого ти знаєш так багато слів, які означають одне й те ж саме.
– Так! А знаєш, як вони називаються? Си-но-ні-ми!
Нат тільки потиснув плечима.
– А тобі вони не подобаються, Нате?
– Та навіщо нам стільки слів про одне й те ж?
– Це для того, щоб ми могли користуватися одними словами, поки інші відпочивають! А потім навпаки!
– Як це “відпочивають”? Як слова можуть стомитися навіть?
– Можуть-можуть! Ти ж говориш небагато, тому й не помічаєш. Якщо використати одне й те ж слово забагато разів, воно зношується та втомлюється. Деякі слова навіть починають втрачати значення – я такі відбираю та відкладаю подалі, щоб вони відпочили від інших, гучніших слів.
– А ще казала, що не граєшся…
– Казала! І це була правда!
– Але ж ти… граєш із словами? Як інші діти грають у м’яча або квача…
– Це інакше! Абсолютно зовсім інак… Бачиш? Я граю з ними… але… – вона наблизила вуста до Натового вуха та ледь чутно прошепотіла: – Іноді мені здається, що це слова… що це вони грають зі мною.
– Не мели дурниць! – Нат відсахнувся, потім піднявся з землі. – Ну, добре… Тітка, мабуть, вже шукає, де я подівся, бо мене довго не було у крамниці. Піду я… Бувай, Маріє!
– До побачення! – вона помахала долонькою у відповідь.
– ...А, ще одне, знаєш? Оті квіти на тому березі… Я запитав тітку. Вони звуться “асфоделі”.
04
...Того дня Марія не стала починати розмову зі звичного енергійно-радісного вітання. Навпаки, вона була вся зібрана та уважна.
І не можна сказати, що цей день чимось відрізнявся від будь-якого попереднього дня, коли вони зустрічалися: Ріка незмінно ліниво текла повз містечко, і так само незмінним був шепіт листя, що його зчиняв вітерець. Ріка була незмінна, дерево було незмінне, зелень навколо була незмінною… Навіть Марія, насправді, була такою ж, як і завжди.
Нат змінився.
Важко було сказати, як саме.
Але достатньо, щоб Марія відчула і щоб це відчуття змусило її обійти його по колу, уважно вивчаючи хлопця у пошуках будь-яких ознак, які б підказали, що саме спричинило цю несподівану змінність. Після чотирьох чи п’яти кіл вона здалася, сіла поряд із ним та запитала:
– Що сталося?
– …
– Я ж відчуваю такі речі, розумієш?
– Які ще речі?
– Ти якийсь… неспокійний?
– Я не неспокійний!
– Тоді… Невпевнений? Дуже-дуже сумний? Чому?
– Та це… це… це мій дідусь…
– У тебе є дідусь!? Чого ж ти раніше не казав?
– Ну, я… мабуть… Ну, так, у мене є дідусь. Я жив із ним з того часу, як мої батьки пішли за течією.
– Я вважала, що ти у тітки мешкаєш.
– Ні, тільки працюю у неї.
– То що із дідусем? Щось сталося?
– Так… Ні… Ще ні, але…
– Що? Що? Та кажи вже!
– Він… Вони… – Нат замовк, потім гупнув кулаком у землю. – А щоб йому! Кажуть, завтра тут буде Корабель. І він забере дідуся за течією. Тітка вже квіти збирає…
– Чого ти їй не допомагаєш тоді?
– Чого…
– Їй же потрібна допомога?
– Потрібна…
– Тоді чому ти тут?
– Припини! – Несподівано здалося, що з Натових очей ось-ось бризнуть сльози. – Як ти можеш бути такою спокійною? Як ти можеш ставити свої дурні запитання, ніби нічого не сталося? Вони… Вони відправляють мого дідуся за течією, ти розумієш!?
– Розумію-розумію! Чи це не чудово?
– Ти ж… Що ж ти… – Нат витер очі долонями. – Що в цьому такого чудового?
– А ти не знаєш? Ті, хто йде за течією, народжуються знову в іншому світі – починають життя знову! Вони знов стають дітьми!
Нат дивився на неї із замішанням.
– Та скільки тобі років? Маріє, як ти можеш вірити у ці дитячі казочки?
– Це не казочки!
– Казочки! Людей відправляють за течією, щоб ми не бачили, як вони помирають! Щоб ми могли залишатися гарненьким маленьким містечком на березі Ріки, де кожен день – найкращий день, і всі щасливо усміхаються одне одному! Навіщо чекати, поки Смерть зайде до нас, щоб забрати когось? Нумо краще відправимо ту людину їй на великому кораблі, краще позбудемося всіх тих людей! І ти… це все ти… Ні, не власне ти, а ви, ті, хто мешкають у замку – ви ж не уходите за течією, так? Може, ви у такий спосіб відкупаєтеся від Смерті!?
– Ти такий…
– Нечема? Ну то й що! Ти ж навіть не розумієш, що мова про мого дідуся! Мого дідуся, якого я ніколи більше не побачу! Як маму, як тата, як усіх інших!
– Нате… Послухай, Нате…
– Слухати що? Твої безкінечні слова, які означають одне й те ж саме, чи взагалі не значать нічого? Навіщо… – Нат дивився на неї все зліше й зліше. – Навіщо я взагалі сюди прийшов?
– Побачити… мене? Роз… повісти… новини?
– Розповісти… Яка ж дурниця! Ніби ти… Ніби ти можеш зрозуміти! Хоча б щось! Ти, “справжня панянка” з того величезного огидного замку! Що ти можеш зрозуміти взагалі?
– Я можу… читати…
– І що з того!?
– А ти… Ти не правий! Зовсім абсолютно не правий! Щодо нас… із замку…
– …!
– Ми… ми теж ідемо за течією! Теж, теж, теж!
– Та невже? Правду кажеш? Я вже багато разів бачив, як до берега підходить Корабель, і жодного…! Жодного разу! Він не забрав нікого, крім мешканців міста!
– От побачиш! Одного дня побачиш! Може… Може наступною буде моя черга!
Нат дивився на неї, не кліпаючи. Дивився довго. Очі, сповнені безпорадної люті та безнадійних сліз, забули як зачинятися. Одна за одною минали миті тиші, поки нарешті їх не обірвали слова…
– Знаєш… Навіть якщо так. Навіть якщо ти будеш наступною. Мені все одно. Все одно, що буде з тобою. Коли вони понесуть тебе до того Корабля у дощі з пелюсток, я не дивитимусь. Я не дивитимусь і не проситиму Ріку бути милостивою до тебе. Хай Ріка забере, що схоче – мені все одно!
Нат розвернувся і пішов до міста не озираючись, залишивши Марію саму під деревом.
05
І ось наступного дня четверо широкоплечих чоловіків у білому одязі та з масками на обличчях понесли Натового дідуся до Ріки. Вони йшли повільно, міцно тримаючи мари зі старим на плечах. Містяни йшли за ними, всипаючи їх шлях пелюстками, перетворюючи вулицю на ріку квітів – особливо, коли минали перехрестя. Коли інша вулиця перетинала шлях, хтось із натовпу вибігав уперед, розсипаючи квіття, ніби вказуючи шлях до Ріки, щоб не завернула хода з нього… Навіть якщо це було неможливо, бо всі знали, у якому напрямку крокують, і не змінили б його нізащо.
Нат із тіткою йшли за марами, не зводячи очей зі старого, який сидів на них. Якщо в Натових очах і були раніше сльози, тепер вони всохли, википіли у жарі гніву. Все, що залишилося замість них – гострий біль, ніби хтось сипонув в очі піском.
Старий на ношах сидів прямо. Мовчазний. Нерухомий. Людина, що змирилася із своєю долею. Нат не бачив його обличчя, але був упевнений, що воно було таким же, як завжди: добрі й спокійні сірі очі над ледь помітною посмішкою…
Як завжди.
Тільки зараз – востаннє.
Вони віднесуть його на Корабель, ще трохи покидають квіти у повітря, заспівають ще одну пісню, а потім Корабель відійде від берега та поплине Рікою, піде за течією…
Нат затнувся, майже впав.
– Все гаразд? – тітка підхопила його за руку.
– Т… Так, тітонько.
– Ми мусимо йти… – вони шепотіли одне до одного. – Вже скоро.
– Я знаю… Я зможу, правда. – Нат зиркнув у бік, де була тітка. Вона… вона не стримувала сліз.
– Дякую… – прошепотів він до неї, крокуючи разом із ходою до Ріки.
Хода дійшла Корабля, мари з Натовим дідусем встановили на почесне місце на палубі, і Корабель почав повільно рухатися. Люди ще співали та махали услід, але як тільки судно відійшло від берега, вони стали залишати натовп і повертатися до міста, до своїх домівок, праці та життя.
Останньою пішла Натова тітка.
– Не затримуйся тут надовго, добре? – сказала вона, і Нат лише хитнув головою у відповідь. Слів більше не залишилося.
На мить він замислився, чи не піти йому під те дерево біля Ріки, але швидко вирішив не робити цього. Не те щоб зараз йому не хотілося розтягнутися на землі, під листям, подалі від людей… Але навіть найменшої ймовірності, що він зустріне ту дівчину, було досить, щоб відкинути думки про це.
І тому Нат сів, де був, прямо на землю, вкриту пелюстками квітів, і дивився, як Корабель повільно меншає, віддаляючись, поки не зник десь за обрієм.
Потім хлопець підвівся і пішов до міста… додому, до праці і до життя.
А життя тривало далі – як тече Ріка, тік і час. Година за годиною, день за днем. Нат допомагав поратися у крамниці, виконував доручення, відносив квіти та приймав замовлення. І жодної миті не думав про те, щоб утекти від міста під оте дерево.
Ні, неправда.
Він тільки про це і думав. Одна-єдина думка була, ніби довга тонка голка, що застрягла в його голові, більш дратуюча, ніж болюча. Нат намагався випхати її у найдальші, найтемніші закутки розуму, шар за шаром сховати її під одноманіттю буденності – але вона не зникала від цього, вона лише ховалася на якийсь час, нагадуючи про себе щоразу, коли Нат хоч трохи розслаблявся.
Вночі було найгірше.
Уві сні було найгірше.
У снах вони знову були під тим деревом. У снах вона продовжувала говорити.
“...Іноді я уявляю, що це не Ріка тече повз нас. Це ми. Це ми біжимо вздовж Ріки. Розумієш? Вода насправді нерухома – це береги мчать за небокрай…”
Коли вона таке казала? І чи казала взагалі? Слова були достатньо безглуздими, щоб належати Марії, але Нат не міг пригадати, чи чув він їх від неї, чи ні… Може, пам’ять нарешті почала робити те, про що Нат благав з того дня, коли вони розлучилися під деревом востаннє? Можливо, він почав забувати?
То було б чудово.
То було б зарано...
“...Якщо людина питиме воду з самої Ріки, не скип’ятивши її, вона втратить щось із спогадів. Ну, розумієш – вода все ще тече, навіть коли її відділили від самої Ріки, і вона уносить спогади за собою, за течією…”
Ну, це вже зовсім балачки. Нат багато разів пив просто з Ріки, і всі його спогади були на місці, там, де й завжди… але якби це було правдою… це було б добре. Легко. Зручно.
Все одно, це були лише сни – кошмарна суміш того, що було насправді, і того, що було лише мрією, посічене на дрібні шматки, змішане та зшите в одне ціле.
“Коли прокинешся після поганого сну, – завжди казала Натова тітка, – подивися у вікно та жбурни той сон в Ріку. Хай він утопиться в ній.”
Так Нат і робив – і Ріка жадібно ковтала всі його сновидіння, поки вони не почали зникати, так само, як і спогади.
Все ж, життя тривало: замовлення за замовленням, справа за справою, день за днем.
Одного дня Нат зрозумів, що дерева припинили перешіптуватися з вітром, і йому полегшало.
Наступного дня він зайшов до крамниці і зрозумів, що тітка розгнівана на щось.
– Ти спізнився! – крикнула вона.
– Не спізнився. Якраз вчасно.
– Ще ти сперечатися зі мною будеш! А ну хутко до роботи! Треба, щоб все було готове якнайшвидше.
– Як скажеш… Тільки чого метушитися…
Причина стала зрозумілою тієї ж миті, як він узявся за роботу: вони мали віднести безліч квітів, – майже всі, що мали, – до замку. Щоб зробити це, Натові довелося просити про допомогу сусідів – тітка сказала, що на цьому економити не треба, і невдовзі зібралося достатньо рук, щоб тягти корзини з квітами на пагорб. Мабуть, люди з замку платили стільки, що тітка очікувала отримати прибуток навіть найнявши всіх цих помічників.
Але стільки квітів?
Навіщо?
Невже…?
Все одно. Зараз будь-які зайві думки лише заважали працювати. Хай скільки людей вони найняли, квітів було стільки, що до замку і назад довелося ходити чотири рази. І після цього Нат був такий стомлений, що ледь міг стояти. Чи навіть сидіти, якщо вже про це мова.
“Був під замком… І її не побачив… Пощастило як…” – такими були останні плутані Натові думки того дня.
06
Нат прокинувся пізно – ранкові години вже минули і сонце викотилося високо у чисте небо. Напевно, тітка вирішила дати помічникові відпочити після вчорашньої важкої праці. Він відчинив вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря, але з ним у кімнату увірвався і гомін людського натовпу.
Люди збиралися на вулиці, багато хто з був одягнений у біле, дехто тримав коші з пелюстками квітів.
Нат кинув поглядом вздовж вулиці – вгору, до пагорбу, на якому стояв замок.
Четверо широкоплечих чоловіків у білому одязі та з масками на обличчях несли на плечах мари із тонкою, майже прозорою дівочою фігурою на них. Її блакитне волосся було заплетене у коси та викладене навкруги голови короною, яку прикрашала велика квітка білої лілеї.
Нат вибіг з будинку, пробився крізь натовп, розштовхуючи людей ліктями та стираючи з обличчя пелюстки, якими рясніло повітря. Він опинився у першому ряду якраз на час, щоб побачити, як мари пронесуть повз нього.
Дівчина на них повернула голову, і Нат ледь устиг сховатися за чиєюсь спиною, щоб не потрапити їй на очі. Можливо, витрачати стільки зусиль, щоб проштовхнутися крізь натовп і ось так негайно сховатися, було дивним – але він встиг побачити те, що було для нього найважливішим. Очі дівчини на марах були чисто-синіми, глибокими, як вода Ріки. І, хоч її несли на корабель, що мав забрати її в останню путь, вона посміхалася, щаслива, така сама, як і тоді, коли вони цілими днями теревенили під деревом…
Хода дійшла Корабля, мари з Марією встановили на почесне місце на палубі, і Корабель почав повільно рухатися. Люди ще співали та махали услід, але як тільки судно відійшло від берега, вони стали залишати натовп та повертатися до міста, до своїх домівок, праці та життя.
І тоді Нат нарешті вирішив.
Марія колись казала...
“Знаєш, Ріку не можна перетнути самотньому. Спробуй зробити це сам – і тебе зірве з ніг та потягне за течією. Ти ніколи не допливеш до протилежного берега… І назад шляху вже не буде… Це можна зробити, тільки якщо хтось триматиме тебе за руку… хтось, у кому ти будеш упевнений, хтось, хто нізащо не відпустить – тоді і тільки тоді ви разом подолаєте Ріку.
Якщо хтось триматиме тебе за руку так міцно, що навіть Ріка не розірве, – і будь впевнений, вона зробить все! – тоді ви вдвох вийдете з неї на протилежному березі…”
Саме ці слова були тим спогадом, якого Нат намагався позбутись, який він намагався втопити у найтемніших глибинах розуму. Але у цей момент слова знову спливли на поверхню і зазвучали у його вухах чисто і розбірливо, ніби у той день, коли він почув їх уперше з вуст Марії. Ці слова, ці звуки її голосу захопили Натів розум, переповнюючи його, вказуючи єдину можливу дію.
Ці слова були у шепоті листя і плюскоті річної води.
Ці слова Нат чув, коли входив у Ріку.
Далі й далі.
Глибше й глибше.
Поки його ноги не відірвалися від дна.
Поки Ріка не підхопила його.
Останнє, що Нат запам’ятав, були береги Ріки, які стрімко летіли повз нього, і вода, що була зовсім неможливо абсолютно нерухомою.
00
...В іншому світі, в інший час двоє немовлят водночас проголосили криком про своє народження.
Одне з них було дівчинкою із чисто-синіми очима, глибокими як річка.
Після довгої суперечки батьки назвали її Марією.
&&&
Англомовна версія: https://drukarnia.com.ua/articles/by-the-river-still-EoFDv
Авторка ілюстрації Kapatsyunya https://linktr.ee/kapatsyunya
