Ти читаєш ці рядки, досі неспроможна усвідомити, наскільки прагнула, наскільки дійсно хотіла цю книгу. Ти проминала її поглядом безліч разів, бо ж обкладинка її і близько не натякає, що під нею надзвичайний світ, сповнений дивовижних людей та нелюдей.
Та коли врешті, зваблена відгуками інших, ти розкриваєш її на першій сторінці, то образу поринаєш у текст, надзвичайно смаковитий у своїй повнотілості. Легкий приклад:
«Ось тобі земля.
Звичайна собі, як і всяка інша. Гори й полонини, урвища й заплави — звична річ. Звична, коли б не розмір і динамізм. О, ця земля ще й як ворушиться. Наче старигань, якому не лежиться в ліжку, вона дихає й стогне, сопе й пердить, хрипить і плямкає. Звісно ж, мешканці цієї землі назвали її Затишшям. Це земля тихої та гіркої іронії.»
Хіба ж ці слова не заграють з тобою?
Спершу — так. Потім — ні. Ти дряпаєшся між незвичних слів та дійсно гарної, соковитої мови, намагаючись сприймати цю книгу як цілком звичайну. Відома помилка. Та за якийсь час, покинувши спроби втямити невідомі терміни, ти провалюєшся в суцільне задоволення від побудови речень, використаних слів та метафор, а ще за мить — всі ті терміни раптом стають зрозумілими та очевидними, і ти ще на крок ближче до відчуття, ніби й сама народилася тут, ніби це твої люди страждають від розколів Батечка Землі, а ти стоїш і нічого не можеш вдіяти, тільки спостерігати, тільки співчувати, тільки переживати це разом із ними. Чи не тільки?..
Спершу ти не розумієш і половини того, що відбувається.
Але.
Але.
Але продовжуєш заглиблюватися в текст, попри те, що горе Ессун, чию дитину щойно вбили, розриває тобі серце; попри те, що ти не розумієш, чому Дамая мусить переживати таку жорстоку несправедливість; попри те, що правила, в яких живе Сієніта, приголомшують тебе та змушують губитися у словах та діях — ти все одно слідкуєш за їхнім життями і не тямишся, як усвідомлюєш, відчуваєш нарешті — спочатку зовсім трохи, потім всім своїм єством. Тепер ти знаєш. Та П'ятій Порі байдуже на твоє знання. Вона все одно відбувається — в твоєму житті, чи чиємусь іншому, їй не важливо. Вона стається, так чи інакше. Вона змінює смаки, впливає на враження й очікування, змушує чекати другу книгу серії так, як ти вже давно нічого не чекала. Змушує за пів сотні сторінок до кінця постійно відволікатися думкою «нехай не закінчується, я не хочу, аби вона закінчувалася!..»
Аж ось вона ти, сидиш наодинці з післямовою авторки — оговтуєшся, видихаєш, заспокоюєшся. Та, Земле ржавий, обеліски ніколи не зникнуть з твоєї пам’яті. Не зникнуть каменежери, не зникне Опора, не зникне рожня…
Хоча з пам’яти людства, як виявляється, зникають і куди більші речі.
К іржі воно все, ти хочеш другу частину, негайно, зараз!
Та ти терпляча. Ця історія заслуговує на твоє терпіння. Як заслуговує на все те задоволення, здивування, щемку ніжність, котрі ти відчувала, ковзаючи поглядом по її сторінках.
Так, ти терпляча.
Тож чекай, і, як вчить каменаука,
Ніколи не забувай, що ти таке.
Нора К. Джемісін
«П’ята пора»
Видавництво «НК Богдан»
10/10
А ви читали цю книгу? Що думаєте про цей бентежний світ та персонажів, що живуть в ньому? Розкажіть у коментарях!
