Справа полягала в складанні елементів та у їх простому поясненні. Трохи раніше мені довелося зіткнутися з постійним миганням світла у вікно. Кімнати були завжди темні, я принципово не вмикаю світло, коли знаходжусь в домі один. Ліхтарі із зовнішнього світу були черговими жартами сусіда. Його зовнішність була схожа на антропоморфний стан людини й тварини.
Варто зазначити, що голуб дуже часто прилітав до мого будинку по допомогу.
Її зустрічав з поламаними квітами, куплениими на базарі в однієї бабки. Вона мала велику коричневу родимку під носом, через це на її обличчя було неможливо дивитись без сміху. Я старався на неї не звертати погляд, однак навіть мимовільний зоровий контакт і все, я в буквальному сенсі падав на брудний і нерівний асфальт від сміху. Схоже це головна причина, чому вона мені продала штучні похоронні квіти, а не яскраві проліски. Піднятись допоміг якийсь старий з подертою курткою. Придивившись до нього, моє усміхнене лице почало висвітлювати нотки страху й невпевненості. Ще б пак, у старого була борода до колін, а замість зубів великі ікла, котрі аж визирали назовні. Той глядів на мене й посміхався, а потім мовив:
- Завтра буде дуже сильний дощ
- Злива чи град? - спитав я невпевнено
- Завтра буде дуже сильний дощ
Він взяв у бабки штучні квіти, розламав навпіл і подав мені
- Навіщо Ви це зробили? - я спитав з великим острахом
- Завтра буде дуже сильний дощ
Я намагався подивитися на бабку, однак знову, звернувши увагу на її велику родимку під носом, впав зо сміху на асфальт. Старий допоміг назад піднятись та підніс мені штучні квіти
- Завтра буде дуже сильний дощ
Я не витримав, тому й можливо на цей раз моє запитання звучало набагато гострішим та агресивнішим:
- То можливо Ви нарешті уточните, чи це буде злива, чи град, бо я Вас, в дідька, не розумію?!
- Завтра буде дуже сильний дощ
Вирішив втретє глянути на бабку, однак втрапив у ті самі граблі. Асфальт вже навіть видавався чистішим, аніж до тих моментів, коли я на нього постійно падав. Допоміг все той же старий
- Завтра буде дуже сильний дощ
І ще й посміхається, старий дурень. На цей раз нічого більше не питав, а просто взяв штучні квіти, котрі були повністю розламані й пішов по своїм справам
- Завтра буде дуже сильний дощ!! - він ще й кричав мені вслід. Обернувшись, я побачив, як він щиро посміхається мені.
***
Її зустрічав з поламаними квітами, купленими на базарі в однієї бабки. Наді мною висіла понівечена роками та століттями велична гілка вишневого дерева. Я пам’ятаю це деревце, ще коли був маленьким хлопчиком так полюбляв гуляти посеред трав’янистих галявин, захищених великими оброслими яблунями, які кожного літа приносили нові плоди. Вишня ж була своєрідним символом життя, вічної молодості та постійного руху в майбутнє. Однак сьогодні це деревце все поступово старіло, гілля обвисало та немов гідравлічний прес все давило на мене своєю мудрістю та досвідом.
Вона пройшла повз мене навіть не глянувши своїми зеленими крихітними оченятами, лиш відібравши з моїх слабких маленьких, немов у семирічної дитинки, долоньок. Я з відрадою та певною надією подивився на її все зникомий силует стрункої спини, котра так гордо йшла в сторону озера.
Озеро було неофіційним кладовищем в цьому уявному світі.
Поламані похоронні квіти надалі почали морську експедицію заради нових географічних відкриттів, проте замість чергової неймовірно цікавої та приголомшливої пригоди, які так люблять підлітки, котрі вчитуються в романи Жуля Верна, Марка Твена й Артура Конан Дойля, штучний цвіт чекав на берегу труп, замотаний в поліетилен, лежав і очікував нарешті того, що якийсь сміливий та кмітливий Протагоніст знайде і розпочне власне розслідування. Таким героєм могла стати вона, але поспішаючи по своїм буденним справам, навіть не помітила слід викинутих квітів та усамітнене потойбічне життя мерця.
А я все горбився через постійне насідання вишневих гілляк, хребет ще більше болів, відчувався той тягар, від якого нарешті хотіла відректися така горда й розумна Вишня. Звичайно, можна втекти від неї, спробувати наздогнати не довговічну берегиню штучних квітів, потрусити її за плечі, прокричати на всю горлянку, любуватись тими зеленими невинними та прекрасними оченятками, хотілось покинути вплив цього сильного й непереможного дерева. І я міг би це зробити лиш в одному випадку - захворіти на чуму і вічно танцювати над тим трупом, тримаючи в руках розламані квіти, придбані в бабки з коричневою родимкою на носі. Переді мною з’явився силует волохатого чоловіка з іклами, він посміхався мені й знову промовив свою коронну фразу:
- Завтра буде дуже сильний дощ
Від болю і приреченості власної долі, я спитав:
- Злива чи град?
***
Сиджу на лавці під пам’ятником Міцкевича та спостерігаю за натовпом, його поведінкою, рухом, життям та виживанням серед міських джунглів. Мені ніяково стало, коли до мене підійшов звичайний, одягнений в брудну стару продірявлену одежу, чоловік, котрий, схоже, був звичайним жителем вулиць і котрий звик не мати стабільного даху над головою. Він мені щось безперервно товкмачив, але я не дуже уважно слухав. По правді кажучи хотілось його якнайшвидше спекатись. Однак чолов’яга всіляко намагався привернути увагу, жаліючись на несправедливість цього світу. З цим певно погоджусь, та й хто ж з наших смертних душ не казав подібних фраз.
Якісь дві монахині з Бернардинського монастиря навпроти мене також сиділи на лавочці й про щось між собою розмовляли. Мені завжди було цікаво дізнатись, як саме між собою спілкуються монахині. Зрозуміло, що вони не використовують увесь потенціал нашої солов’їної мови, однак не можуть ж вони спілкуватись лишень про Біблію та про її таємні смисли. Цим вони нічим не краще від цього стариганя.
Коло них на сусідній лавочці цілувалась молода парочка, яка, схоже, переживає свій буремний період, котрий так всім подобається в перші місяці стосунків. Цікава реакція тих монахині. Сто відсотків, що вони збоку заздрять долі тій дівчині, адже самі від подібного відмовились. Або ж навпаки, втішають себе, що стоять вище звіриних інстинктів. Що ж, хто їх знає, однак всі ми смертні душі й завжди будемо ставати жертвами кохання, хотілося б нам того, чи ні.
- Ви б насправді слухали мене, молодий чоловіче
- Щ-що?
- Щокає він тут! Хочеш, перстень подарую?
Несподівана пропозиція мене повністю здивувала. В правій руці він тримав червоний перстень. Я не міг зрозуміти, в чому кроїться головна мета цього стариганя. Спитав:
- Щ-що це?
- Та задовбав ти вже щокати, бери його
- Тхрлдвстнр щрлдмб спрнцчмжхш - до нас підійшла одна з тих двох монахинь.
Все навколо потемніло. Яскраве сонце втекло за похмурими хмарами. Переді мною стояли дві монахині, котрі широко посміхались, а ось старигань навпаки, став дуже похмурим та буквально злився з настроєм вуличної погоди. Я хотів подивитися навколо, але… дивно, нікого на площі не було, окрім тієї самої дівчини, яка посварилася зі своїм хлопцем.
Я глянув їй у вічі та був ошелешений. Її очі були повністю червоними, немов відображення персневого алмазу. Що ж тут відбувається, в біса? Монахині так і далі дивилися на мене з усміхненими рилами. Їхнє чисте вбрання немов все забруднилося, гарні та почищені до того туфлі немов пройшли амазонські болота, обличчя однієї з них було покрите прищами, навколо очей виднілись великі синяки, а під вухом, о боже, невже це личинка відклала яйце, і тепер в неї у вусі приховується ціла зграя метеликів?
- Бери перстень, інакше ти знову побачиш сусіда з ліхтарем за вікном
Одна із монахинь почала цокати зубами. Пам’ятник Міцкевичу тим часом мовчки спостерігав за цією моторошною картиною. Десь зі сторони міської ратуші продзвеніли, одна мить, і тепер я сиджу посеред глибокої ночі, але єдиний ліхтар над нами обнадійливо все просвічував. Старигань продовжував переді мною в правій руці тримати червоний перстень, монахині не давали будь-яких шансів втекти звідси, повністю оточивши мене. Я всерівно ще надіявся на ту дівчину, на котру знову подивився і зрозумів, що тут також допомоги не діждешся, бо вона несамовито почала кричати й плакати, а потім взагалі стала бити кулаками свої ноги. Вона займалась цим, аж поки знову не прозвучали дзвони з міської ратуші. Тоді вона моментально заспокоїлась, моментально стала і пішла, навіть не звертаючи увагу на мене й на те, що схоже настав мій кінець. Я, так чи інакше, хотів хоч якось поглядом переконати, однак коли знову подивився в її сторону, там тепер стояла бабця з великою родимкою під носом. Спонтанний напад сміху настав одразу…
***
Звуки тривоги. Я йду жвавою вулицею, всюди табуни людей, котрі поспішають в зовсім протилежному напрямку, ніж я. Єдине, що в мене всередині відбувається, так це лише здивування навколишньому, що саме тут відбувається, і чому серед цієї штовханини знаходжусь саме я, а не ніхто інший. Я б навіть не помітив цього, однак сирена настільки гучно вила, що люди навколо мене потрапили в ще більшу паніку. Десь було чути далекий плач, зблизька на мене линули постійні крики та лайки, бо моє пересування в інший бік заважало натовпам тікати від невідомої загрози. Схоже, я б так і далі йшов вулицею зовсім не переймаючись, якби не замітив серед тисячі схожих істот маленьку дівчинку, від котрої якраз і лунали ті далекі воплі. Люди всіляко уникали її благання про порятунок та оминали дорогою. Дуже довго я просто стояв (котрась бабця зліва мені прямо на вухо почала кричати про те, що я втрачена дитина і вже ніщо не врятує мене від того капкану, в який сам себе загнав), спостерігав за дитинкою, а в голові, незважаючи на хаос, відбувалась власна битва стосовно моїх наступних потенційних дій.
***
Потрібно було поспішати на автобусну зупинку, ось вже маршрутка нетерпляче чекає мене, однак схоже даремно, тому що всю мою увагу захопила рудоволоса дівчина, котра стояла обабіч мене, дарувала свою прекрасну посмішку і шелестом своїх волокон повністю причарувала. Ми спілкувались на різноманітні теми, недалеко баяніст-сліпець грав народну музику й додавав краси цьому похмурому місту. Однак увесь той шарм з міста забрала саме вона, і саме вона стояла переді мною та не хотіла відпускати.
***
Дівчинка плакала та всіляко благала допомоги. Схоже мати її загубила, або просто вирішила позбутися свого єдиного цвіту життя. Рішення мною було прийнято одноголосно - дитину потрібно врятувати. Я негайно підійшов до неї, і як тільки став перед цим невинним тілом, яке вже з самих ранніх літ повинне рятувати себе самостійно, беру її за руку та кажу, що нехай прямує за мною, адже знаю правильний шлях. В цей самий час вулиця навколо нас стала повністю безлюдною, а десь з далеких країв стало чути, немов свист, звуки падіння бартерних послуг.
***
Ми кепкували з водія, який орав в мою сторону та постійно сигналив, це ще більше доводило нас до сміху. Коли вона посміхалась, виднілись ямочки, її очі немов ставали ще більш світлими та ставали єдиними променями сонця посеред нескінченної пітьми, яка покрилась немов в одночассі з від’їздом останньої маршрутки, водій котрої просто вирішив припинити свої спроби хоч якось привабити мене. І здавалось, що вічність ми б так далі стояли, і навіть монахині з Бернардинського монастиря, які хотіли спитати нас стосовно особистого ставлення до Бога та Ісуса Христа, або ж якісь дивні звуки, котрі звучали немов десь далеко, сприймалось, як щось абсолютно далеке й здавалось не таким важливим.
***
Вибухи ще більше налякали дівчинку, я продовжив пошуки безпечної місцини, де можна було б переховатись, я не звертав уваги на її постійні воплі, адже думав, що вони припиняться, як тільки зможемо знайти затишне укриття. Людей ніде не було, окрім якогось старця в обідраному одязі, який сидів на лавочці під пам’ятником Міцкевичу. Проходячи повз нього, я спитав:
- Вам потрібно сховатись десь в підвалі, пішли разом з нами!
Старець ніяк не реагував, тим часом бідна дівчинка торсала за мій рукав, просячи далі йти й забути про цього дивного незнайомця, але мені було всерівно на неї.
***
Тепер мені було всерівно на неї. Хто вона така, що заслуговує моєї уваги? Вона явно не створена для мене, і йдемо ми зовсім різними шляхами. В яку сторону пішла вона після нашої довгої й тяжкої сварки, я так і не зміг побачити. Було паршиво, що через її дурні пестощі та чари я пропустив останню маршрутку, тепер потрібно добиратись до свого дому пішки, себто це займе цілу годину, в абсолютну темінь, котру освічує лише повний місяць та ліхтарі з далеких країв. Хто ж знає, що за дивина сьогодні вночі відбувається. Відсутність людей в таку пору доволі зрозуміла, та чи варто мені світити ліхтарем моєму сусіду у відповідь?
***
- То ви йдете з нами, чи ні?!
Старець нарешті схоже почув і чомусь широко посміхався, згодом відповів:
- Хлопче, ти один зі мною тут балакаєш, обкурений небось?
Я був обурений звинуваченням та одночасно не міг зрозуміти його зауваження і тільки через декілька миттєвостей зрозумів, що мій рукав перестали торсати. Тепер за руку тримав мене лише маленький дитячий скелет. Подивився спочатку на нього, потім знову на сусіда, але замість нього я дивився на вікно. Стоячи у власному домі спостерігав, як з двору мені ліхтарем світить в обличчя сусід. Його зовнішність була схожа на антропоморфний стан людини й тварини.
Варто зазначити, що голуб дуже часто прилітав до мого будинку по допомогу.
Дивлячись, як хмари насувалися наді мною, розумів, що пора втікати звідти, поки є така можливість, однак вилізти з-під тих вишневих гілляк було не так просто. Спина вже перестала боліти, вона просто згорбилася. Врешті, були спроби ті гілки якось переламати, однак в тому то вся справа - я був настільки ослабленим й втомленим, що просто не міг нічого вдіяти, лише спостерігати за насуненням грози, яка вже відкрито своїми страхітливими звуками всіляко погрожувала.
На стежці з’явився мій давній знайомий - старець з бородою до колін, той, у котрого замість зуб стоять ікла. Схоже, в нього, як завжди, був гарний настрій, оскільки абсолютно не зважав на грозу і без будь-яких збентежень простував з однієї ноги на іншу, не звертаючи уваги навіть на мене, котрий весь скоцюрблений під вагою Вишні остаточно наперед вже попрощався з собою. І все ж, відповідь хотілось дізнатись:
- То зараз буде злива чи град?
Схоже, цей старигань не почув мене навіть, тому повторив:
- То зараз буде злива чи град?!
Наперекір підвищенню мого кволого тону, старий далі йшов по своїм справам, схоже, він не збирався зараз мені допомагати чи відповідати на важливе для мене питання. Однак я не хотів так просто здаватись, гроза тепер була наді мною й продовжувала погрожувати. Ні злива, ні град не бажали вступати в конфлікт…
- То зараз, чорт забирай, буде злива чи…
Несподівана блискавка вдарила по Вишні і я втратив свідомість.
В той самий час ліхтар на площі Міцкевича перестав світитися, а разом з ним кудись зникли монашки й той дивний старигань, залишивши мене наодинці з дитячим скелетом.
Ліхтарі перестали освічувати мені шлях до дому й замість цього на нічному небі я побачив північне сяйво з рудими відтінками. Чи таке взагалі буває на світі, подумав я, одночасно ридаючи, згадавши прощання.
Сусід перестав світити через вікно, адже який в цьому був сенс. Він стояв тепер переді мною у моїй же власній кімнаті з ножем у руках.
Схоже, я лежав, закутаний в поліетилен, тому що мій зір не міг чітко бачити небесний краєвид. Повернувши голову та роздивившись через брудні відтінки прозорого пакета, зрозумів, що лежу поряд з тим самим трупом над озером, біля котрого лежали ті самі штучні похоронні квіти. Згадавши той момент, коли їх придбав, а також обличчя бабці з родимкою під носом, знову потрапив під вплив неконтрольованого сміху. В цей момент, коли я під дією сміху, незважаючи на невимовні болі в спині, ледь не виліз з-під поліетилену, до мене підійшов той самий старигань з бородою до колін. Він тримав ізострічку і запакував мене надійніше, одночасно заспокоюючи мою ейфорію, та знову сказав:
- Завтра буде дуже сильний дощ
