Сонячні зайчики

Опанувати свої духовні забаганки не так просто, як ввижається спочатку. Ти оточений навколишньою пустотою, наповненою різного роду створіннями, вони палко переміщаються та йдуть мені назустріч з усіх усюд, немов птахи після зимувань повертаються до власних далеких й одночасно приємних домівок. Я ж всього лише спостерігач – здається роль мені надана саме така, хоча можливо, що кожен хотів побути на моєму місці, проте це тільки здається на перший погляд. Ще батько – цей старигань, котрий ледве ходив на своїх двох, казав про важливу відповідальність вартових, саме від них очікується глибока пильність, гострий зір, важливі ерудовані навички та вміння правильно, швидко та якісно оцінювати й аналізувати неочікувану перешкоду під час однієї з нічних варт. Попри свою нехіть, така моя думка, виголошував лекції батько. З молодих літ пам’ятаю його старим та немічним – через глибокі темні очі вбачається той жах через який він пройшов. Серед довгих тіней, коли всюди світло все більше ставало незначним, таким, що не прикрашало жодного куточка голого й занедбаного приміщення залишались тільки дивні перевертні й постійні спроби батька піднести на шлях інший, кращий та легший, на його думку, для моєї душі. Прикрі сни зринали ті минулі спогади, проте все ж ніколи не вистачало розуміння остаточно дійти висновку щодо можливого контрасту речей, котрий завжди намагався так детально й скрупульозно показати й пояснити мій батько, весь набурмосений, в деяких випадках подавав серйозне та налаштоване, попри свою старість, обличчя. Вважаю, що тільки так він виключно намагався здаватися таким переді мною, хоча чесно кажучи чіткого висновку навряд можна дійти в таких випадках, тільки припущення давали фундамент для подальшого мислення, проте й вони по більшості своїй здавались цілком хибними.

Давно такі розмисли велися в моїй голові, одначе тепер, немов сухий лист вимерлої квітки, я більше не здатен на подібні думки, попри намагання знову побачити власне склепіння. Я пам’ятаю його доволі високим, величним, тоді були часи власного раннього дитинства, коли можна уявляти від самих дивних тіней тільки самі світлі візерунки й розписи, котрі доповнювали релігійні фрески на стелях, просвітлюючи мармурову білосніжну підлогу. В ті прадавні часи, прикрашені мудрістю старців і плакальниць, відчувався затишок, сніжні бурі були чудовим доповненням до першого кохання, щасливого оклику рідної матері та співу маленьких пташенят, яких ще не знайшло хиже кошеня. Такі образи існували всупереч справжньої реальності, не варто шукати логічного підґрунтя в словах. Відчуття іноді примножували моє побожне становище, коли, немов новонароджене немовля, вбачаючи в намальованих Смертю страховинних картинах своєрідну красу й милість теперішнього дня. І тільки згодом немовля стає істотою, а саме склепіння вже не розіп’є тих фресок, навіть якщо ті насправді ілюзорні й не мають жодного відношення зі справжньою дійсністю, так само моє склепіння – обрамлене виключно яскравими теплими образами й спогадами, і тільки така уява, нехай хибна, стає спасінням для людини в майбутніх не самих легких й безтурботних днях особистої війни.  

Зараз батька немає, немає мого склепіння, виключно безмежні горизонти оточують вразливі поля і повний місяць допомагає хоч якось орієнтуватись в цьому просторі. Щоденні нотатки, намагання зафіксувати власні спостереження, побачити всіх демонів, котрі оточують наше суспільство й намагаються підкорити наші слабкі душі, творіння попри усі сумніви, навіть якщо це творіння не приваблює, відштовхує кожного на своєму тривкому горбистому й звивистому шляху, немов той самий таємничий віз, який рухається завдяки двом темним страхітливим коням та візничому, чиє обличчя ніхто не бачив, проте кожен знав щодо можливої небезпеки, тому оминали його десятою стороною, тим часом як в самому возі під брудним покривалом зберігаються рідкісні скарби, знайдені в невідомих куточках та безлюдних острівцях нашої планети, візничий хоч і справді не розмовляв активно, проте в змозі проявляти власні емоції, показувати інтерес до кожного пересічного співрозмовника та проявляти емпатію. Хоч як бравадно це тільки що прозвучало й можливо мої нотатки не те щоб здавались якимось неймовірним відкриттям, однак так чи інакше подібні спостереження вважалися потрібними хоча б особисто для мене, попри постійні спроби це заперечити. Дні потребували мого вартування, проте не завжди, всупереч настановам батька, я виконував із совістю в намаганні розкрити опис кожного предмету, котрий міг оточувати прямо зараз. Справедливості заради додам: останнім часом навколо існувала тільки порожнеча, принаймні мені так здавалось, проте це тільки день та сяйво сонячних зайчиків змушували так вважати, тим часом як з приходом місячної зорі відбувалась дивна зміна, яка все одно не знаходила потрібного балансу для власної душі.

Вночі пекельність думок не настільки очевидна, можна потрапити в стару добру знайому казку, коли ти просто змушений якось керувати маленьким човником під час хаотичного буревію, не в змозі правильно сформулювати хоча б один наявний спогад, виключно маєш відчуття безпорадності й вимушеності під час таких ночей, коли сон зникає та з відкритим яскравим поглядом дивишся на зоряне небо, аж поки не з’являться пустельні джини, котрі повернуть з небес до реальності, теперішнього стану речей. Саме з появою тих блудних степових пломенів починається нічна варта, коли змушений тримати постійну увагу, не звертати зір на другорядні предмети, що можуть мене оточувати, аби ненароком не втратити пильність і контроль за вогниками, котрих з кожною годиною ставало тільки більше, вони оточували й неприродно рухалися, потроху наближаючись до мого тільця. В такі моменти єдиним правильним рішенням ставала молитва, безкорислива та немічна водночас, адже інша боягузлива сутність була неспроможна щось вдіяти і нехай уявлялось постійне наближення ліхтарів, насправді вони зовсім не покидали власної так званої орбіти й просто кружляли, дражнячи мою дитячу невинність, перемішуючи одночасно в голову чіткі (варто зазначити що саме чіткі, а не хаотичні) думки про випадковість власного існування, спробу постійної втечі до величних мовчазних хмар замість обрання останнього й найпалкішого поцілунку. Я не намагався видавати жодного звуку вночі, тільки лежачи калачиком і тремтячи від страху не опускав очей з пустельних джинів та одночасно ніяк не провокуючи їх, бо щиро вірив в їхню містичну, оманливу та смертоносно могутню силу, опиратися я не хотів і смиренно очікував першого вранішнього сонячного променя, який одразу налякає пломінчики й поверне надію у власну ілюзорну силу. Така мить надходила непомітно й супроводжувалась викликами ейфорії, я несподівано відчував прилив сили й неймовірної радості, енергія поверталась задля подальшого виконання власного призначення, хоча досі не розумів батьківських закликів, котрі були протилежністю постійної маминої турботи стосовно вартування цієї порожнечі, пошуків невідомих склепінь. Доводилось далі тільки припускати, що саме він мав на увазі, проте всі припущення створювали виключно ілюзорні висновки; я так і не дійду до потрібного результату.

Варто наголосити на необхідності постійного контролю над власними емоціями в таких умовах. Коли сам не розумієш можливих наслідків наступної днини, не знаєш що саме принесе перший сонячний промінь, котрий почне освічувати вранішню невинну росу, немов обрамлюючи портрет якогось сором’язливого та невпевненого хлопчини, й де саме очікувати небезпеку. Іноді приходить доволі дивна, незрозуміла, проте від цієї ж таки думки по всьому голому тілу, особливо по долонях, проходить мліючий та неосмислений у власному розумінні холодок. Він так одразу тебе може атакувати, навіть не зрозумієш власного бажання негайно визирнути з цих підлих похмурих тенет, однак розумієш свої спроби марними. Невже знову доведеться годинами боротися з цими почуттями. Певно що так, здавалось мені завжди, кожного дня, коли наступав ранок, аж поки не прилетів одинокий крук. Точніше як одинокий, спочатку він безтурботно гуляв стежкою обабіч мене, немов випробовуючи терпіння. Я можливо й зробив би якийсь різкий рух, накричав, звалився на нього, проте сил більше не було, точніше вони ще існували внаслідок безсонної ночі, але теперішній холод спричинив заціпеніння всього худого тіла, язик не піддавався моїм рефлексам, пальці твердішали, навколо ніби ставало більше мряки й невизначеності, здавалось що цей крук не був шкідником, а більше навіть схожим ставав на рятівника мого світу. Що ж, моє невтручання призвело до не самих приємних наслідків, адже згодом прилетіла ціла зграя круків, котрі були напевно його підданими й щоб далі не було в ході оповіді зайвої плутанини, я назву першого сміливця Вождем, адже справді здавалось, що саме він був керівником цієї зграї. Було приємно познайомитись з тваринками, котрі проявляли все більшу цікавість до мене. Принаймні я хотів так вважати, навіть колихання теплого вітру, завдяки котрому вдалось перемогти нав’язливу холоднечу, не змогло переконати мене.

Зграя слухняно очікувала наказів свого очільника, окремі круки не соромились наближатись впритул і зацікавлено спостерігати за моїм тілом, понівеченим, трохи зреченим і відчуженим, але ще наповненим тою силою, котра наштовхувала мене на подальші побутові подвиги, один з учасників зграї з найбільш допитливим поглядом намагався схоже познайомитись зі мною, його наміри виглядали доволі щирими, пір’я чорне, мов смола, не здавалось мені чимось підозрілим, хоча певний острах зберігався виключно з розуміння кому саме підкоряється зграя, адже сам Вождь – доволі могутній, великий на противагу побратимам і з глибокими очима, які одразу попереджали про той великий досвід і кількість вирішених надзвичайних ситуацій, де саме від його рішення залежала доля всього племені. Він тепер гордо стояв, гострими, як голі леза, кігтями нищив сухе осіннє листя з одинокого померлого деревця, понуро кивнув головою, дзьобом зловив маленького, проте доволі ласого в його світогляді, щоб далі спокійно та без жодних гризот совісті з’їсти, не відчувши навіть витонченого й злегка екзотичного смаку, від самого одного кивка зграя почала діяти, оточила моє тіло та, добре своїми кігтями взявши тонку й холодну шкіру злетіла в небо своїми широченними крилами, котрі одразу припідносили саму зграю на рівень чогось страхітливого й небажаного для пересічного посереднього шукача пригод в цих краях.

Над краєвидом вперше вознісся я, бачив ціле полотно як найцікавіших і найдивніших образів та постатей з власними докорами, сумнівами й сумліннями, перевернутих всередині душі розумінням грішності й непоправності, в неминучості фатальності, проте з більшою цікавістю почав спостерігати не за чужими склепіннями (одні з них так само потріскані, деякі стояли міцно навіть не сподіваючись на швидкий занепад власної епохи),  а за прірвою, над котрою спокійно, без жодної непотрібної уваги зі сторони багатьох чужих душ лежали розплавлені годинники, немов окриляли одну із відомих картин. Саме тут круки мене приземлили, схоже Вождь намагався чимось докоряти, проте більше не спроможний я був його якось розуміти, адже банально сльози, невинні мов весняна ранкова роса, нахлинули й самотньо пробігали по обличчю. Плинність часу не змушувала мене довго хвилювати й тривожити, круки славно почали поїдати годинники, не маючи жодної перестороги, мене проймала дивна гордість за них в розумінні, що вони готові собі дозволити такий нахабний та сміливий вчинок, навіть не помітивши до того, як Вождь наказав своїй армії виконати цю дію, він стояв немов збоку, дивився мені прямо в сльозливі очі, схоже докори перестали лунати із дзьобиська, він хотів далі щось провадити незрозумілою мовою, проте, разом із розмахом крил, тимчасово покинув мене та зграю задля того, щоб потім безкорисливо повернутися знову, здавалось не існувало жодної причини його відльоту, проте у відсутність лідера зграя круків смиренно очікувала Вождя, припинивши поїдати годинники, а з поверненням вочевидь криками й розмахуванням крилами давала розуміти про велике щастя, свого роду це можна вважати певним показом сили зі сторони Вождя, проте далі я не мав жодного бажання спостерігати за доволі смішним дійством, адже увагу прикувала настигла нізвідки пара закоханих, чиї обличчя ніяк не в змозі розгледіти – вони були покриті тонкими саванами.

Погладжування тендітної тканини над овальним обличчям приносило терпку насолоду під дзвін ранкових пташок та хрускіт сухих гілок, тепле повітря, попри свою невимовну терпкість одразу наповнювалось під впливом таких важливих тремких та непевних дотиків довгих холодних пальців свіжістю та благовіщенською вістю про можливість подальшого існування в тенетах жіночого тіла. Коли все ж поцілунок відбувався, нехай через щит білосніжного оксамиту, насолода брала верх над будь-якою раціональністю та логікою, природна жагучість й бажання володіти один одним переповнювали цією парою, неважливими ставали будь-які навколишні тривожні сигнали, чи то ті самі гілляки, або шепіт неподалік зграї круків, вони знаходились поза межами картини, а слідом не відіграли перед спостерігачем жодної надважливої ролі. Виключно простирадла могли натякати мені на неможливість подальшого спільного існування цієї пари, проте варто далі тільки дивитись, занотовувати, шукати дивний підтекст, котрий насправді лежав на поверхні, проте як всяка гірка правда нам здається відчуженою, так само очевидні речі та висновки ніби ховаються  в потаємній свідомості, далеко в самих забруднених провулках, куди ми так боїмося заглянути, хоча б на хвилинку відкрити ті брудні запліснявілі дверцята, приголомшено побачити єство та сутність всіх наших докорів сумління. Тривожність змушена повертати у стан небуття, головне в такі моменти міцно триматись за пустоту, інакше навіть не встигну заплющити очі задля уникнення фатальності; вона сама поведе якомога далі від вирішень та розіб’є твій черговий так клопітно побудований човник, який чекав цієї подорожі занадто довго, щоб встигнути зогнити із середини, немов натякаючи на пізно обраний момент власної сміливості. Тривожність справляється відмінно з моєю втечею: варто наголосити, що сам Вождь тоді підійшов до мене, смиренно опустив голову, натякаючи на завершенні тієї сцени, спостерігачами котрої були, адже пара не наважувалася остаточно забрати зі своїх облич ті оксамитові, білосніжні й такі тонкі та ніжні простирадла, обоє схоже зрозуміли, що вино занадто молоде, аби скуштувати й випробувати його смак зі всіма насолодами життя, не здогадуючись про недавнє знищення погребу, внаслідок чого жоден бутиль так і не вцілів. Я пішов слідом за Вождем, цього разу не сумніваючись у власних діях.

Пустельні джини – ці невідомі досі для мене істоти наповнювали серце непереконливою уявою, незмогою остаточно зрозуміти їхню важливість в моїй вічній місії. Тому цієї ночі я чекав їх так ненастанно, адже вперше очікував піти їм назустріч, Вождь надихав мене, попри його служіння дамі в чорному довгому й зловісному пальті, вона знала, що ще не час мені покидати вартування, за що неймовірно їй вдячний. Час від часу впродовж власних подорожей доводилось не раз бачити її далеко на горизонті – коли несподівано цівкий димовий сигнал, поодинокі далекі схлипування незнайомих постатей, потойбічні порухи деяких звірят, котрі в той час знаходились поруч зі мною й так само не розуміли повного значення тих подій, що відбувалися за безмежними моховими полями, де ручаї хаотично течуть разом з подувами гірського вітру, вільного й безкомпромісного, котрі все ж відчували трагічність побаченого, понуро підходили до мене й намагались сховатись за моєю потилицею, в надії знайти хоча б десь прихисток, однак я ніколи не розумів чим саме, окрім теплих погладжувань й приятельських ігор міг їм зарадити. Проте звіряткам цього було достатньо щоб відчувати себе в безпеці, адже на лоні дикої природи зі всіма суровими законами таке поняття як лагідність здавалось втраченим скарбом, який навряд вдасться колись віднайти, інакше яскраве просвітлення отвору для замка стане фатальним кінцем посеред густого й темного лісу, де навіть хвойні ялини виглядали страхітливо й навіювали погрозливий шепіт стародавніх богів.  Круки тим часом вирішили станцювати, їхня метелиця здавалась милою забавкою, однак приєднатися до них не мав жодного бажання. Схоже забув зазначити, як знову опинилися в моєму потрісканому склепінні, тепер хотілося роздивитися його краще та наголосити самому собі, наскільки дурними виявились мої припущення щодо ідеальності й симетричності монументальних й стародавніх колон, виконаних в стилі класицизму, більше не приваблювала красномовність чиїхось священних слів, фрески здавались тепер не вищим ґатунком образотворчого мистецтва, а невмілими спробами художника початківця пізнати щось привабливе, але через нестачу власного досвіду зазнав цілковитої поразки, не змирившись зі своєю капітуляцією. Несподіваним спітканням об великий камінь завершились недовгі й марні спостереження за втраченими забарвленнями й невідомими відтінками, проте тільки тоді помітив настання нічної миті, зграя круків схоже покинула Вождя, який немов очікував на порозі склепіння, щоб надати останні поради перед вирішальним покликом нічних володарів і жерців потаємного полум’я.

Нетривалі довгі перепади настрою, вкладені всередині власної душі, пустеля втаємничила з настанням довгоочікуваної нічної пори з одночасною втечею останніх круків вона вкрала свої краєвиди задля моєї зустрічі із джинами, тоді відчувався певний поклик також іззовні, немов дивний жіночий голос схожий на материнський поголос закликав нарешті помужніти, вийти назустріч невідомій силі та виконати власну місію. Склепіння, котре так довго здавалось мені чимось величним, недоторканним та сакральним остаточно повідомило про своє завершення останнім тріском на самій верхівці, коли додолу впали всі відомі мені з дитинства фрески, портрети, крилаті фрази, що так сильно увірвались у свій час в мою свідомість та навіть не збирались покидати дорослу наївну дійсність.

Я спочатку злякався, намагався опиратись, можливо пручався, поки мене тримав один із невідомих солдатів, підоспілих нізвідки та повів назустріч далеко видним ліхтарям, вони ще далі віддалялись, мій зір не був спроможний осягнути кожне полум’я, адже ледве фокусувалось на руїнах колишнього склепіння, тепер я вважав себе повним бовдуром, адже зводив в іконічний статус мізерні речі, та все ж я не мав права розкисати, попри намагання вивідати особистість солдата (він не збирався знайомитись зі мною, якщо насправді можна сказати про хоча б якусь галантність та ввічливість з його боку), врешті мені потрібно було щось вдіяти, я вдарив його нижче пояса, скористався мимовільним чужим болем та побіг щодуху назустріч ліхтарям, вони продовжували освітлювати далекосяжні милі, я не збирався відступати, проте все ж пустельні джини віддалялись досі, не збираючись витрачати на мене час, що викликало певний гнів, адже стільки днів варти повинні мати логічне завершення, катарсис, який так довго очікую, але схоже вкотре на пригорку очікувало розчарування перемішане з нотами іронії, розуміючи всю свою жалюгідність я тільки продовжив шалену біганину, не помічаючи боковим зором руйнування чужих склепінь, вони так само тріскались й падали нанівець, і коли здавалося, що мета нездійсненна, я підвернув ногу на сходах.

Вранці повинен піти в магазин. На сходах поспішаючи підвернув ногу. Спочатку біль був несамовитий. Мені здавалось, що зламав стопу. Вирішив одразу змінити плани. Потрібно спочатку піти в найближчий госпіталь. Варто наголосити на короткий біль. Десь через декілька секунд він вщух. На вулиці знову похмура погода. Я побачив одного знайомого. Після довгої черги потрапив на прийом травматолога. Він сказав, що побоювання марні. Я попросив нанести гіпс. Він тільки посміхнувся. Порадив перевіритися в психотерапевта на наявність параної. Він знову посміхнувся. Один передній зуб відсутній. Медсестра гнівно попросила покинути кабінет. Черга велика, а мій випадок просто сміховинний. Ображений на травматолога щодо поради. Змушений піти в магазин. Коли спускався сходами госпіталю, знову підвернув ногу. Ту саму ногу. На цей раз біль став сильнішим. Він переслідував мене аж до супермаркету. Здається тепер справді варто накладати гіпс. Не хотів знову йти до травматолога. Знову пожартує про параною. Якось дійшов згодом до власної квартири. За вікном весь день тривав дощ. Ввечері вирішив трохи випити. В нетверезому стані заснув десь опівночі. Дивний сон намагався про щось повідомити. Коли прокинувся, одразу забув його зміст. Біль досі тривав. Мені навіть подобалось ходити з підвернутою ногою. Сів за стіл. Поглянув у вікно. Записав наступне речення: