Макіянові було тридцять два. Він був середнього зросту, середньої тілобудови, мав нічим непримітні каштанове волосся та карі очі. Закінчив школу, коледж, університет з посереднім результатом. Усе у ньому було таким – загально статистично прийнятим. Таких як він нараховувалися ще мільйони. Він робив звичайну кар’єру. Не хапав зірок з неба. Не проявляв надмірних амбіцій. Жив, аби просто жити. Розмірено, монотонно, так, як усі.
Марк, як його називали у родині, був відданим, хорошим, добрим і трохи наївним чоловіком. Він легко вірив у все, що йому говорили рідні, свідомо ставав жертвою будь-якого їхнього обману. Але його це влаштовувало. Він був повністю задоволеним своїм життям.
Марко – серед друзів був завжди веселим, активним, й навіть харизматичним. Першим ішов на рожен, затівав бійки і яро виявляв та захищав свою позицію. Його, красивого та високого, любила всі дівчата і прагнули опиниться в його близькому оточенні. Зваблювали. Він не піддавався. Тримав марку.
Пан Кі був іноземцем. Його видавав нікому незрозумілий акцент, який не могли співвіднести із жодною мовою чи діалектом, поширеним у цьому регіоні. Здавалося – це була його власна вигадка, його «фішка», що закарбовувалася в пам’яті, хотілося цього тобі чи ні. Його завжди пам’ятали, завжди уважно слухали, він був авторитетом, знаним експертом в питаннях «поговорити про високі речі та світові політики». Він легко вливався у новий колектив, знаходив нових друзів, зближувався з важливими представниками верхівки.
Що казати? – Він був шпигуном, висококваліфікованим спеціалістом, який роздобував будь-яку інформацію, як би важко це не здавалося. Жодного промаху. Жодного викриття. Жодного упущення.
Та «Смерть пронирам!» і за двосторонніми домовленостями для покращення взаємин всіх агентів було знайдено та знищено, щоб вони не змогли кинути неприємну тінь на такі сонцесяйні «шлюбні відносини». Так зник Пан Кі, чиї заслуги ніхто не перерахував над могильною плитою – там нікого не було, окрім священника і пари чорних ворон.
Так зник Марко. Майже одразу про нього забули. Давні друзі знайшли собі іншого ватажка, а дівчата – нового шибайголову, яким би захоплювалися.
За Марком плакали. Але за тиждень життя налагодилося і ніщо, крім старої потертої фотокартки у скляному серванті, не нагадувало про нього.
Простого працівника Маркіяна одразу замінили. На такого ж середньостатистичного робітника. Без зайвих амбіцій та розуму. З такими ж показниками й такою ж успішністю.
