Одного погожого дня я йшов вчергове по центральній вулиці міста. Погода була теплою, вітер дмухав в спину та збільшував мою швидкість, навколишній натовп як завжди поспішав назустріч своїм буденним справам. Поряд зі мною йшла дівчина, одягнена в шовкову літню спідницю, низ котрої закінчувався рівно на чашечках її колін. Запах солодких та тремких парфумів назавжди увіковічив її серед численних образів за все моє існування.
Мелодійні звуки вуличного оркестру трохи прикрашали сіре забарвлення, котре оточувало мене та всіх людей, що собі продовжували йти, повністю занурені у власні справи. Можливо, хтось поспішав серед них на роботу, хтось мав чергові проблеми в стосунках, хтось не знав, як сплатити свій борг за комунальні послуги, якісь студенти обговорювали любовні походеньки їхнього спільного знайомого.
Телефонний дзвінок порушував внутрішній спокій пенсіонера, котрий невинно стояв на автобусній зупинці. Подальший його крик засвідчував порушення такого важливого й потрібного балансу в кожній людині.
Ломка повністю затьмарила розум молодого хлопця, що просто йшов переді мною, його поспішна хода натякала на це. Схоже минулого дня йому продали не просто погану шмаль, йому продали очевидне фуфло та кинули на бабки. Його стан частково можна зрозуміти.
Дівчина в шовковій спідниці (вона настільки була запашною завдяки хорошим парфумам, що навіть затьмарила частково мій розум) прямувала в кафе на побачення зі своїм давнім бойфрендом, котрий вже дуже давно таємно закоханий в дівчину, проте змушений задовольнятися поки тільки френдзоною. Здається, вона досі думає щодо власних почуттів, їй потрібне раціональне зерно, тобто як тобі пояснити…
Вона не знає, чи справді любить того хлопця, однак повністю відкидати його кандидатуру також не поспішає, бо хоче розгледіти в юнакові щось більш важливе, та схоже в самого партнера зривається терпець. Його зрозуміти можу, адже він вже пів року поки вдовольняється статусом “друг з особливостями”, він не раз намагався вирішити статус стосунків більш радикальними методами, застосовуючи шалений крик та здивування сусідів, котрі проходили спокійно попри під’їзд. Проте потрібно визнати високу дипломатичну школу зі сторони тієї дівчини, адже вона досі не спроможна оцінити статус верифікації.
Ти мене спитаєш, куди прямував саме я? Не дам чіткої відповіді, адже банально вже не пам’ятаю мету своєї подорожі. Однак, що я чітко запам’ятав в цей день - розкидані зубочистки по всьому тротуару та холодні погляди перехожих, навіть тієї дівчини в шовковій спідниці, котра також не звернула жодної уваги на розкидані зубочистки.
***
Іноді сновидіння стають занадто чіткими й реальними. Тобі здається, що прожив черговий день свого життя, з деякими відмінностями, дивними подіями та персонажами, проте це досі черговий день свого життя. Там, скоріш за все, ти зустрінешся з таким собі добрим дідусем, він буде вчергове жалітися на погане життя, що країну більше не врятувати, несправедливість захопила серця кожного з нас, проте несподіваний політ собаки, в котрої замість лап знаходяться копита, приверне загальну увагу. Ти захочеш попрямувати за нею, однак несподівано натрапляєш на той факт, що знаходишся вже в приміщенні суду, де тебе звинувачують в неправильному вирішенні тригонометричного рівняння. Здається, що це вершина абсурду, однак знову нагадую - це досі черговий день свого життя.
Іноді сновидіння стають чимось на кшталт жахливого кошмару. Тобі не хочеться більше туди повертатися. Ти проживаєш ті круги пекла Аліг’єрі, стараєшся вижити в кайданах посеред колючих дротів концтаборів страхів, непевностей, жахливих мимовільних миттєвостей. Ти не зрозумієш як саме стала мурахою, це не важливо. Важливо зараз не бути роздавленим прохожими людьми. Ти ховаєшся в якійсь норці, якимось чином опиняєшся в палаті моргу, де люба матінка верещить й намагається своїми гострими закривавленими зубами перегризти горлянку. Ти знову втікаєш від чергової небезпеки, виходиш з цього темного й холодного приміщення на вулицю. Лапатий сніг падає на твою голу шкіру, а також на хрести, котрі нависають над тобою. Їм немає кінця краю, ти біжиш від своєї любої матінки й розумієш, що за горизонтом з’являються нові могили, доводиться лише констатувати факт воскресіння навколишніх трупів. Все, що я наостанок запам’ятаю з тих страхітливих моментів, це лишень прізвище вигаданого режисера, котрий створив той фільм й помістив мене в ролі Протагоніста. Ім’я режисера пам’ятаю дуже чітко - Дочеркін. Проте, хочу тебе розчарувати. Попри фантастичність сновидіння, це досі черговий день свого життя.
Є сновидіння чарівні. Ті, котрі не хочеш покидати. Там сонячні промені гладять мою шкіру. Я дивлюсь за обрій прозорого озера та бачу політ двох лелек. Ці образи здаються знайомими. Скоріш за все, це спогади власного дитинства, такого самого безтурботного, як воркутання неподалік зграї голубів. Моїм реальним буттям було саме це місце. Тут я можу знайти справжню гармонію, відчути баланс всередині власного тіла, стати на крок ближче до чогось більш священного й значущого, наприклад муркотіння місцевого синього кота, котрий вирішив погратись з моїми тонкими й тендітними пальцями. Мене зовсім не турбує його дивний колір, адже в цьому місці відчуваю себе в повній безпеці, немов знайшовши головну істину, котра насправді закрадається в пелюстках навколишніх троянд. Я чую незнайомий лагідний сміх. Я повертаюсь та бачу твою білосніжну посмішку, ямочку на обличчі та мініатюрний носик, на якому зграєю були зібрані веснянки. З довгим до пояса каштановим, трохи хвилястим волоссям, ти дивилась добрими й глибокими, немов наповненими мудрістю та милістю, карими очима й продовжувала усміхатись, одночасно взявши мою долоню. Я відчув теплоту твоїх пальців та зрозумів, що боятись мені немає чого. Я знаходжусь в цілковитій безпеці поряд з тобою. Твій пронизливий погляд (скільки ж доброти я побачив в тих двох очних ямках) дав остаточно мені зрозуміти. Проте повинен тебе розчарувати. На жаль, це ніколи не буде черговим днем свого життя.
***
Доводиться іноді робити тривалі паузи, щоб пригадати останній сон. Одразу після пробудження відчуваю, як доторкнувся вночі до чогось вічного й незгасного. Вважаєш, що реальність, побачивши як ти віднайшла Істину, простягне тобі руки тепла й запросить на ранковий танок під спів вранішніх півнів та горобців, тим часом як голуби спостерігатимуть за цим чудесним дійством. Проте реальність оманлива й зовсім скоро зрозумієш, що це було лише сновидіння. Таке саме відчуття я відчую одночасно за триста миль від тебе, знаходячись в голій кімнаті, купа розкиданих книжок лежить навколо, не маючи власної полиці, так само як і мої думки ніколи не посортуються всередині та будуть продовжувати протистояння, доводячи мене до сказу.
Скоріш за все, ти відчуваєш себе ще гірше, хоч чужий біль ніколи не зрозумію достеменно повністю, тому що неспроможний відчути навіть власні емоції. Сьогоднішній ранок довів цю теорему. Невже почуття настільки жахливо впливають на розум, коли все доходить до фатального божевілля? Надалі, виходячи у відкрите місто та спостерігаючи в кав’ярні за натовпом, ненависть до людей ще більше зростала та закріплювалась на несвідомому рівні.
Ця пара за сусіднім столиком так лицемірно виглядала! Вона з глибоким декольте та випнутими пружними грудьми намагалась звабити цього худого хлопця з розпатланим волоссям, для котрого важливим було лише донесення концепції держави Платона та проведення вчергове аналогії міфу про Сізіфа й тезами абсурдизму Камю. Вона продовжувала підтакувати й робити зацікавлений вигляд, однак зрозуміло, що в глибині її душі цей хлопець вже програв біологічний конкурс (юнак мав зрозуміти неминучість своєї поразки ще коли вона призначила зустріч так рано, проте схоже він справжній сліпець, з цією думкою я його почав навіть менше жаліти). Проте для неї це не особливо страшно, адже залишилось ще декілька претендентів, серед котрих є як очевидні фаворити, так і аутсайдери, проте з кожним вартує сходити в цю кав’ярню, така традиція.
Мене знудило від подібної сцени, хотілось покинути приміщення, що успішно зробив.
Здається, ти також була заклопотана нашим спільним сном, можливо так само сиділа в ліжку п’ять хвилин, аби зрозуміти де саме знаходишся. Не знаю, якою була твоя реакція на те, що все виявилось сновидінням, проте єдине знаю точно - теперішні розмисли про початок твого дня ще раз підтверджують мій здогад про фатальні почуття до тебе.
Так чи інакше, на мою думку сновидіння набагато важливіші за буденне життя. В бутті все очікувано. Ті самі обличчя, ті самі слова, ті самі сценарії. Ми звикли вважати, що в реальності може відбутися щось несподіване, що змусить нас без будь-яких жартів налякати, довести до тривоги й депресивного фатуму. Проте насправді все в цьому житті очікувано. Люди завжди створюють уявні правила, намагаються цими правилами якось збентежити інших, показати іншим жителям планети свою важливість, однак в результаті все виявляється оманою й людина цієї митті свого буття насправді нічого не змогла досягти, вона зрозуміє лише перед неминучою смертю та зустріччю із темрявою свою неправоту.
Ти думаєш я особливий, що зрозумів абсурдність життя та живу лише у власне задоволення, проте ти серйозно помиляєшся. Я така сама людина, котра намагається рівнятись певним стандартам, намагається здаватися чимось особливим. Ти вважаєш, що мені однаково на думку оточення, проте ти помиляєшся. Моє становище набагато гірше - воно полягає в моїй жахливій самотності. Багато хто сторониться й навіть боїться такого почуття, однак невже не ми всі самотні перед лицем страшної та водночас прекрасної Смерті. А знаєш, я колись бачив її - сувору Смерть. Можливо, варто призупинитись та розповісти, як саме вона виглядає. Тобі сподобається дана оповідь.
Вона була високою, самотньою, блідою стрункою жінкою з рудим волоссям. Чи не дивно, правда, що настільки темна сила, як Смерть, має рудий колір волосся? Можливо, однак якби ти бачила її особисто! Чому тут лякатись, навпаки - потрібно прийняти її обійми та останній поцілунок в нашому житті. Адже наш поцілунок повинен бути чимось прекрасним, як вважаєш? В тому сновидінні мені відкрились очі, адже вперше зрозумів сутність смерті.
Під час нашого палкого поцілунку, коли наші вологі й вогняні язики один одного торкалися, своїми щоками я відчув її сльози, котрі котились від її темних як свята земля очей. Одразу змусило це зупинити весь процес, я відштовхнув її, а потім зрозумів, що вона не хоче забирати життя чужих людей. Вона проклята. Ким саме, точно не знаю, проте вона проклята. Навіки. Заради своєї циклічної місії, котра триває досі, й кожного разу забирання чиєїсь душі на той світ приносить їй лише сльози та чергові страждання. Хоча, тобі напевно не так цікаві мої роздуми, тому краще перейду до опису мого подальшого дня. Чергового буденного дня, котрий давно повторюється й нічого не змінює в моєму холодному як лід житті.
Коли покинув кав’ярню, навіть не доївши сніданок (настільки вибісила мене та парочка), мої ноги завели в бібліотеку, де найближчі кілька годин прогулюватимусь стелажами й просторими читальними залами та не переставатиму думати про початок твого дня, котрий насправді не був таким світлим та приємним, яким мені хотілось би уявляти. Схоже це справді божевілля, котре перемішане з постійними параноями та неспроможністю жити сьогоднішнім днем й не бачити жодного проблиску надії в майбутньому, тому що досі залишився єдиний сонячний промінчик в минулому.
Безповоротно загнати себе у самотність - скоріш за все тобі також це відомо. Кому як не тобі про це знати та відчувати цей стан впродовж місяців, одночасно розуміючи незворотність своєї можливої Смерті. Я давно перестав боятись Смерті. Нехай звучить це доволі пафосно, проте визнаю лиш один факт - самотнім набагато легше змиритись з вічною порожнечею, аніж соціалізованим людям, котрі змушені придумувати цілі релігії та ідеї заради спростування даного прекрасного факту. Тому, коли сидиш в бібліотеці довгі миті лише заради того, аби поспостерігати за людьми, одиноко гуляючи темно увечері по парку заради лишень спроби відчуття, як ти поряд зі мною йдеш назустріч схилистим пагорбам та зрубаним деревам, то тоді набагато легше визнати доконаність неминучості Смерті.
Скільки ж імпульсивних вечорів, під проводом пляшки пива, проводив на самоті в остаточній темряві посеред густого лісу. Тоді багато людей вже бояться заходити настільки далеко, лише можна зустріти ту саму дівчину з кав’ярні із глибоким декольте та пружними грудьми. Вона поправляла свою спідницю, а поруч був зовсім інший бойфренд, більш привабливий та з кращою тілесною статурою. В той час навіть голуби, котрі таємно зграєю спостерігали за нами, невимовно були раді даним миттєвостям. Досить довго міг проводити час посеред темряви. Готуватись так до смерті доволі зручно, особливо уявляючи муркотіння синього кота.
***
Вечером повертаюсь до своєї кімнати. Це навіть квартирою не назвеш, просто окрема кімната з робочим столом, твердим металевим ліжком та скрипливою дерев’яною шафою. Приблизно в таких умовах я себе відчуваю останні три роки.
Ти досі не даєш мені спокою. Так підло підкрадатись до моїх думок треба ще вміти! Тепер я думаю, як проходить твій вечір. Навряд він чимось кращий за мій, з великою ймовірністю ти відчуваєш холод, покинутість, відчуженість. Так, навряд я відчую твій біль незважаючи навіть на спроби хоча б доторкнутися до нього, зрозуміти це дивне відчуття, однак страх власних скелетів перевищує мої постійні жадання.
Ми не обирали такої долі, ніхто нас не питав й ніхто не рахувався із нами. З одного боку ми повинні визнати немічність навколишнього світу, зрозуміти нашу бездарність та поринути у світ особистих фантазій, де тільки ми є творцями власного всесвіту. До якогось моменту ми не будемо відчувати жодних проблем, аж поки зможемо в яскраву мить взаємного буття відчути жар полум’я та знову обернутися навколо.
Я відчуваю холод, знедолення, чергову ненависть на все, що мене оточує, проте я настільки слабкий, що не спроможний в якийсь час стукнути кулаком об стіл посеред публічного приміщення та закричати в увесь голос незрозумілі слова. Можливо, це справді допомогло б мені, хоча чи спроможний я на подібний крок? Навряд. Колихання вітру ззовні та чиїсь п’яні крики за стіною примушують лягати та йти назустріч бурхливій стежці, де обов’язково побачу тебе. Голуби за вікном знову спостерігають за моїми діями. Лігши, дивлюсь на статуетку кота на робочому столі та одразу засинаю. За тисячі миль ти також потрапляєш під чари та так само йдеш по довгій нескінченній стежці, котра приведе до широких ланів та дерев’яних будиночків.
Ми опинились знову з тобою серед чергових великих краєвидів, де Сонце-Творець осліплює нам очі, а навколишні тварини збираються навколо, щоб разом з нами відсвяткувати це неймовірне сновидіння. Пам’ять вже потроху забуває, однак точно пам’ятаю твоє довге хвилясте каштанове волосся, твоє струнке тіло, як вилиці обрамляли твоє чудове овальне обличчя і як твої глибинні темні очі захоплювали всю мою увагу. Здається, такі миті коштують тих мук, котрі змушений відчувати кожного дня.
Нам не потрібно ні про що думати, вагатись, шукати потрібні слова - ми просто насолоджуємось моментами, не помічаючи навколишніх вітрів, котрі невпинно пролітають повз нас й намагаються повідомити якусь жахливу правду. Ти підійдеш впритул до мене й за якісь пару секунд ми ув’язнені в обіймах та хочемо відчувати дотики тіла один одного.
Твоє мініатюрне лице стає ще більш прекрасним, коли воно так близько й переді мною розкриває свою безмежну й нескінченну красу. Я хочу тобі дещо сказати, однак ти лише прикриваєш мого рота своєю тендітною теплою долонею й кажеш, що нічого зараз не є важливим, як насолода від теперішнього сновидіння. Тільки тут ми спроможні зустрітись, реальність ніколи не надасть мені цього жаданого подарунку.
Ми опиняємось в дерев’яній хатинці. Прямо зараз ти пестиш своїми пальцями моє тіло й намагаєшся мене поцілувати. Невже цей шанс настав. Вперше за всі сновидіння ти даєш можливість себе поцілувати і я з великим бажанням виконую твоє маленьке прохання. Тепер ми навіки пов’язані, й доля неспроможна нічого зробити проти нас. Ми самі - вершителі долі, й прямо зараз, відчуваючи жар та водночас вологість твоїх вуст, я стаю чимось більшим саме завдяки тобі. Тільки ти спроможна подарувати мені крила й дати відчути себе на місці Ікара, поки Сонце-Творець не попередить мене про перевиконання своїх зобов’язань.
Лише ти в цей момент важлива для мене, більше нічого мене не турбує, й навіть пожежа навколо не зупиняє наш пристрасний поцілунок.
- Я так цього бажав… - промовляю до тебе пошепки та ніжно торкаюсь правою долонею її шиї. - Ти ніколи не зрозумієш моє божевілля
Ти спроможна на це посміятись. Ти завжди сміялась з моїх подібних тверджень, адже для тебе всі ці відчуття та страждання - абсолютно буденна справа, що ще більше мене змушує жаліти тебе та спробувати хоч якось допомогти.
- Як і ти не зрозумієш мій жар та бажання знищити себе - вона ніжно торкається губами мого лівого вуха.
Я лише продовжую хватку навколо шиї, іншою рукою беру твоє довге волосся й починаю ніжно гладити хвилясті локони. Ніколи не полюбляв жорстких та різких рухів, навіть зараз намагаюсь контролювати своє несвідоме відчуття похітливості, адже переді мною не просто дівчина. Ти - моя жага до життя.
Ти прекрасна навіть не через своє тіло, якусь красу чи привабливість. Ти прекрасна завдяки глибині своєї душі, коли навіть твій сумний та жалісний погляд змушує мене посміхатись. Ти прекрасна не тому що гарно одягаєшся, маєш хороші смаки, а тому що живе в тобі добра й творча сила, котра надихає та змушує мене далі проживати ці дні. Ти прекрасна завдяки своїм рухам, котрі можливо здаються з чиєїсь сторони незграбними та смішними, однак саме рухи є твоєю яскравою незрівнянною естетикою. Ти прекрасна тільки завдяки своєму існуванню - це все, що змушує мене далі кохати тебе. Не варто звертати уваги на жодний навколишній осуд, він здається зовсім нікчемним в порівнянні з цим сновидінням.
Пожежа потрапляє всередину будинку, полум’я оточує нас, ззовні можна почути вибухи, чиїсь передсмертні крики й все це наслідок пожежі, котра прийшла тепер і до нас. Якби ми вийшли назовні, то побачили б вже зовсім не ті чарівні краєвиди, котрі бачили на початку. Вони змінились на згарище покинутих душ.
Можна побачити знищені будинки, як повністю згорілі трупи чекали прибуття зграй круків. Як хтось з відрубаними руками бігав та кричав на всю горлянку по допомогу. Скоріш за все він не знав про наше існування та продовжував благати про чиюсь підтримку, при цьому розуміючи свою неминучу долю.
Не варто нам перериватись через такі дрібниці. Ми знову з’єднуємось вустами і я продовжую пестити твоє довге волосся. В миттєвій перерві ти встигаєш посміхатись, таким чином розуміючи наскільки сильно ми зараз підвищуємо ставки. Проте я лише також посміхаюсь у відповідь та знову цілую тебе. Схоже, полум’я не збирається зупинятись, зграя голубів впритул прилетіла коло нашого повністю спаленого будинку, а синій кіт тривожно нявчає в наш бік.
Ти зупиняєш мене, відштовхуєш мене, нічого не пояснюєш мені. Лише скидаєш з голови своє темне волосся, воно насправді красиве. Замість цього ти знаходиш поряд перуку рудого волосся й надягаєш на себе.
- Я знаю, ти давно мріяв побачити мене в такому образі - ти промовляєш до мене грайливом тоном.
Насолода змінюється нестримною тривогою. Я розумію, все, що мене оточує - біль, страждання й кров. Окрім нашого, тисячі інших будинків було розтрощено. Всюди лежали мертві тіла, деякі випотрошені, десь вилізали кишки, десь за чиюсь відірвану руку змагались ворони. І знову переводячи погляд на тебе, бачачи як ти одягаєш на себе руде волосся, змушений лише безнадійно крикнути:
- Будь ласка, не роби цього. Ти набагато краща без неї. Ти набагато краща сама собою
Однак, для тебе це ніщо інше, як буденна річ. Я точно не зможу завадити тобі в цьому, бо банально не спроможний якось перешкодити.
- Тобі сподобається, я впевнена. - ти простягаєш мені праву руку.
Я ніколи не відмовлявся від твоїх пропозицій. Тому зараз я також беру тебе за руку й знову притискаю до свого торса. Попри будь-який фатальний наслідок, я готовий прийняти будь-який поклик. Будь-який, поки ти не почнеш палати й пожежа не забере тебе на поталу Сонцю-Творцю.
Побачивши твою спалену спину, спочатку нещадно злякався та закричав. Ти згорала в мене на очах. Вся твоя краса, витонченість нещадно зникала під регіт вогняних язиків. Проте це не змінювало мою основну думку про тебе. Навіть у твоїх тільки що отриманих опіках я знаходжу щось справді магічне й чудесне. Ти продовжуєш сміятись у відповідь, не боячись жодного виклику, готова відправити себе на поталу самим зловісним силам, аби лиш відчути той страхітливий біль. Ти продовжуєш дивитись на мене із викликом, ти немов не відчуваєш жодного болю, що ще більше мене дивує.
Та я на твій сміх хотів лише плакати. Бачив, як переді мною знищується справжній цвіт юної та невинної квітки. Немов я опинився вчергове в тенетах вічної пастки. Ти була тою самою юною та невинною трояндою. Сором’язливою, худою та трохи настраханою трояндою, в якій, якщо добре пригледіти, можна помітити справді дуже добру й творчу особу, котра немов готова йти проти будь-якої темноти, навіть не усвідомлюючи жодних наслідків. Все що мені лишалось - далі дивитись на цю юну й чудову троянду, не маючи жодного шансу отримати її.
Мені хотілось хоч якось допомогти, однак мовчазне спостереження за твоїм божевільним поглядом - навряд хороший спосіб допомогти коханій людині. Твій погляд продовжував випромінювати те єдине бажання - щоб я разом з тобою поринув у полум’я. Я продовжував тебе тримати, хоч сумніви все більше прокрадались. Я відчував той жар вогню й розумів, що язики полум’я ось-ось візьмуть мене у свій капкан. Я хотів побачити твоє обличчя. Ти досі зберігала його витонченість, я досі міг прогледіти в цій розпаленій шкірі глибоку й наївну душу, котра вірить, що здатна змінити цей світ. Проте чи здатна вона змінити реальність, коли навіть в сновидіннях пожежа прийшла по наші долі? Ти немов промовляєш до мене: “Йди зі мною, тільки зі мною тобі добре, як і мені з тобою”. Скільки ж виклику у твоїх очах! Проте чи здатен я приєднатись до неї та змінити реальність, коли навіть в сновидіннях пожежа прийшла по наші долі?
На мить - тепер я тебе відштовхую прямо у вогонь. Скоріш за все, ти далі горіла, проклинала мене за боягузливість та ницість, котру успішно випромінюю усе своє життя, проте точно знаю, що ти не опиралась пожежі. Ти і є частина пожежі. Ти розгнівана зовсім не через свою неминучу долю, з нею ти давно змирилась. Ти розгнівана саме на мене, що цілком справедливо. Я ж спішно покинув будинок й не придумав нічого кращого, аніж різко прокинутись.
Потрапивши у сонний параліч, в темній задрипаній кімнаті, де собі неспішно виконувала танок на робочому столі пара тарганів, мене зустрів мрець. Він був достатньо настояним, вже серйозно прогнилим, замість лівого ока утворилась маленька домівка для великих хробаків, котрі блукали по обличчю та любили залізти йому у ніздрі. Мрець був повністю голий. Крізь руки можна розгледіти жилаві, трохи зеленого кольору м’язи, в яких сочилась якась незрозуміла липка речовина. Параліч тривав декілька секунд, за цей час мрець лише слухняно стояв із нейтральним обличчям.
Тим часом твоє тіло догорало разом з дерев’яним будиночком під суворим наглядом зграї голубів. Через певну мить на місце злочину прийшов маленький пекінес. Один із його зубів стирчав крізь губи, що надавало йому трохи кумедного вигляду. Побачивши твої кістки, він заскиглив, а згодом гнівно загавкав в сторону голубів. Ті лише спішно покинули територію та полетіли разом із полум’ям, котре немов підкорювалось їхнім наказам. Я ж вранці прокинувшись згадував останній сон та намагався уявити, яким був твій ранок, надіючись, що в реальності ти досі жива.
***
В кав’ярні на диво було пусто. Лише касир-офіціант стояв за стійкою й виконував свої робочі обов’язки, тим часом як я продовжував пити лате й дивуватись нашому останньому сновидінню. Намагався згадати кожну деталь - твоє обличчя, наш поцілунок, навколишній хаос, спричинений пожежею, тривожне нявкання синього кота, твоя загибель й похоронний гавкіт пекінеса. І в усьому цьому замішана зграя голубів, котра весь цей час спостерігала за нами.
Воістину, цей день був інакшим від попередніх. Звичайно, думки про тебе зберігались й виринали з новою, навіть дещо більш масштабною хвилею, аніж раніше, однак відчувався дивний гіркий післясмак. Вперше не зміг допити каву, вперше не пішов в бібліотеку й наступні декілька годин провів у власній кімнаті. Душне повітря змушувало мене покинути приміщення, проте лінь та немічність заволоділи мною, не знаю, чи тобі відоме це відчуття. Так чи інакше, ти не давала знову мені спокою, однак цього разу я все більше задавався лише єдиним питанням: “І що робити далі?”. З таким питанням я пішов вечором у парк.
- Я вас тут вже не раз зустрічала, - ця дівчина з пишними грудьми, як завжди, виринала із самої темряви похмурого й тривожного в такий час лісу.
Цього разу вона була самотньою, проте навряд відчувала самотність. Почуття самотності потрібно здобути. Багатьом здається, що вони фатально самотні, проте в основному це лише фатальні ілюзії, котрі не мають жодного відношення з дійсністю.
Вона ж лише проживала тимчасовий статус самотності, адже незабаром його успішно позбудеться і звертання до мене - її очевидна спроба. Все ж мені нічого було їй запропонувати. Чи б хотів я провести з нею час в цьому затишному місці й трохи подавити своє збудження? Не відмовлюсь від факту, що мені справді цього хотілось, однак я одразу згадував ті самі побачення з іншими претендентами на її люб’язність й мені хотілось лише пройнятись сміхом на її пропозицію. Та й чому ж їй також не відчути самотність насправді? Нехай зрозуміє та відчує всім своїм нутром це відчуття. Голуби подбають про неї краще, ніж якийсь вуличний філософ-одинак, чи, наприклад, я - людина, котра досі не бачить жодного проблиску в майбутньому, бо досі живе в променях надії минулого часу. Я спішно покинув парк і вперше не розігрував сцену, як разом з тобою переборював страх темряви та смерті.
Вчергове йду центральною вулицею міста. Як завжди, вуличні музиканти яскраво забарвлюють похмурий вечір. Люди були зайняті власними буденними справами, так само як і я. Не знаю насправді, чи все в тебе гаразд, можливо доводиться як завжди перекручувати в голові ті самі втрачені моменти, можливості та власне уявляти зовсім інший розвиток подій, і все ж мені не потрібні жодні думки, лише спогади, в котрих я знову бачу тебе і як я завжди змушений робити якісь зовсім дивні й непотрібні вчинки, аби…
- Хлопче, ти дивишся під ноги, чи ні?! Скільки днів та разів ти проходиш по цій вулиці й не збереш ніяк ці розкидані зубочистки! - промовив до мене той самий пенсіонер, котрий вічно чекає свого автобуса
І справді, зубочистки, як і в минулі дні, знову безтурботно та хаотично розкидані по тротуару.
- Хіба це мої зубочистки? - намагався ввічливо звернутися до нього, проте, на мою думку, вийшло занадто прискіпливо.
Старигань своєю чергою посміхнувся та сказав:
- Ну точно не мої, молодий чоловіче!
Здається, дівчина в шовковій спідниці, котра проходила поряд, також трохи посміхнулася. Все-таки в його словах була певна правда. Я присів й почав спокійно збирати зубочистки, одночасно даючи спокій усім своїм мукам і сумнівам, котрі пішли разом зі спогадами по нескінченній стежці, по котрій також йшла разом з малим пекінесом ти - повністю ціла, з тою самою неповторною та доброю красою.
Я зібрав усі зубочистки та викинув у смітник. В той самий час зграя голубів, котра сиділа на даху архітектурної споруди минулих століть, полетіла геть та відправилась шукати нову жертву.
