Моделі в стосунках. Яка заїжджена тема. Ще місяців 9 тому вона не була для мене близька. Я жив в ілюзорній парадигмі, що в моїх все буде добре. Розумний же хлопець. Такий дорослий на свій вік, стільки всього подолав, досяг. Розуміння світу на вищому за середній рівень, а логіка і критичне мислення як працює. Неможливо, просто не може бути, щоб ти не помітив, як інша людина, якій ти даєш найбільші привілеї у твоєму житті, повела тебе кривою стежкою. А ще гірше: запустила на програвачі платівку твоїх ще не усвідомлених травм дитинства.
Давайте чесно - чи багато у кого в нашій країні було хоч трохи наближене до нормального виховання, стосунки з батьками? З площини своєї бульбашки я в таке не вірю. Вірогідніше, ви ще просто не зустріли свою “проблему”. До 24 років я не сильно усвідомлював, що в мене ще є якісь негаразди з головою. На той момент на моєму лічильнику відвідувань психолога стояла двозначна цифра і мій терапевт періодично задавалася питанням: чи мені ще треба її допомога? Тоді я доволі непогано заменеджив власне оточення, фізичний простір, діяльності і намалював плани на майбутнє, одним із яких був - знайти дівчину. Лише сама підвідомість знала, в яку кролячу нору вона мене веде одним цим прагненням. Непомічена, глибинна тріщина моєї особистості десь з невідомих часів, що знайшла свій спосіб вибратися на волю, через таке базове бажання. Вона вміло збирала потрібні характеристики з усіх, навіть на мить промайнувших, людей, аби сформувати саме той, потрібний для її вищого задуму, асоціативний образ дівчини. Дівчини, яка дістане з горища твій реальний портрет і змусить на нього дивитися, поки ти не усвідомиш, що в рамках, насправді, не розмальоване полотно, абстракний художній образ, а дзеркало. Це неймовірно складний шлях. Та це шлях реального прийняття себе.
Я схильний вірити, що наш мозок все таки бажає нам добра. Або навіть скорше добра загальній всесвітній системі. Якщо гілка твого персонажа ще кудись веде це родове дерево - його направлення тебе буде вести до реального розвитку. Це не про випробування Бога на міцність, а про еволюційний відбір. Моя особистість сформована якимось особливим набором характеристик, який веде мене до конкретний цілей. Назвемо це - “успіхом”. Так само в мене є особливі риси, які перешкоджають досягненню цього “успіху”. Для досягнення його мене по раундам кидає в бій проти цих перепон, після яких я маю, або вийти з вищим рівнем і чекати наступного бою, ведучого до фінального бою, або втонути в недопитій пляшці. Адже інакше ці перепони не дадуть мені досягти того, що є головною метою мого персонажа. Так ось - моїм фінальним “тригером” виявилась людська близькість.
Від самого дитинства моя сімʼя закладала цінності так часто притаманні українській людині: “не довіряй нікому” і “бійся втратити”. Зазвичай сукупність цього можна передати однією, вже ставшою фразеологізмом, дією - ховати гроші під подушку. Мої нейронні зв’язки кожного дня загартовувалися відповідним вихованням, де дані обіцянки не виконувалися ніколи і, по суті, відбиралося щось, в тому числі реальні накопичені мною гроші. Так я закрився від усього світу, варився в своїх комплексах і невпевненостях, доки моя соціофобія не перелила через край і привела до реальної життєвої кризи. Драматична ситуація: страх наявності людей і можливості їх оцінки в ВУЗі швидко привів до відрахування. Ще 3 місяці до 18 років. Остання спроба переломити хід подій і повернутися до навчання, паралельно з боротьбою проти самого себе, чи така страшна перспективи армії, що вбиває майбутнє. Через 7 років пекельного ритму кидання себе в гущу подій з метою постійної “революції” я помітив неймовірні успіхи. Дуже пишався власною стресостійкістю і вмінням долати найскладніші ситуації у житті. Власне, десь в цій точці ми і почали. Я наважився зайти у стосунки
Настав час згадати про останній стовп цієї тріади: “любов потрібно заслужити”. Ні, мене не привчали мастурбувати на шкільні оцінки. Лише жертвувати собою заради втішання хворої на рак матері, в очікуванні синющого батька. Так, жінки. Ось вона - моя базова модель. Без самопожертви, постійного враховування потреб особи жіночої статі, мені не бути комусь потрібним, любимим. Без цього і рід не продовжити. Все б то добре, якби не набір характеристик, які кричать, що мого ефімерного “успіху” так не досягти. І це мене врятувало від повної залежності
Я реально був шокований усвідомленням, наскільки сильно було втрачене відносно обʼєктивне бачення дійсності. Ніби вже перепливши тису я кинув око назад і, побачивши вже з того боку кордони нашої неньки, з жахом зрозумів, що це не сон. Ця самопожертва привела до неймовірної ізоляції, в якій основним джерелом інформації про людські відносини були самі по собі стосунки. В яких я був хворим. Віддаючи, віддаючи і ще раз віддаючи я позбувся усього оточуючого мене життя. Усі патерни поведінки були стерті. Все представлення про мою особистість зникли. Мої кордони перестали існувати. Я вимагав компенсації. Про яку ми навіть не домовлялися. Ніхто мене не попереджав, що різні люди мають різні моделі. І для когось отримувати щось, не означає обов’язок віддавати назад. Виявляється, це взагалі не окей. Просто раніше я не мав такої близькості з моєю “матір'ю”. Мій світ руйнувався. Мене кохали на 100%. А я не розумів, чому не отримую ще більше. Я ж сую всі свої гроші в цей клятий банкомат. Чому не можливо поповнити свій рахунок ще більше? Як мені отримати ще того, чого так не вистачало в моєму житті? Ти точно мене кохаєш? Чому твоє кохання статичне? Воно має коливатися від моєї самопожертви. Нам потрібно розійтися, адже ти мені брешеш. Я знаю, що таке любов. Я тобі вже все віддав, а твоє кохання не змінилось. Воно має коливатися!!!
Сльози, біль, відчай, терапія. Я усвідомив свої проблеми, та досі борюся з їх виходу. Я все ще жертвую собою, щоб мене любили і боюсь сепарації, щоб не втратити те, що маю. Інколи я це усвідомлюю. Але більшість рішень все ще приймаються відносно моєї коханої. Та я стараюсь нагадувати, хто я є і чого прагну. Це мій маніфест. Демонстрація того, що я не дозволю цій гілочці стати кінцевою в дереві мого роду
